Отець Павло Адельгейм. Хто винен в його смерті?

Я не знаю, а коли не знаю, завжди кажу: “КДБ”.

Зрештою, я точно знаю, що саме КДБ вбивало священиків; також знаю, що згодом спецслужби призначали своїх агентів на церковні посади. Достеменно відомо, що більшість російських духівників – креатури КДБ.

Тому хто ще, окрім спецслужб, винен у смерті отців Павла Адельгейма або Олександра Меня?

Перший – німець, нащадок німців, розстріляних у тридцяті і сорокові.

Другий – єврей, батька якого відправили на примусові роботи у ті ж самі тридцяті.

Обоє - ідеальні жертви. Перфектно декласовані. Єврей та німець. За ними ніколи не піде натовп. Тільки частина його – такі ж космополітичні, здекласовані й незалежні. Такі ж приречені.

КДБ. А хто ж іще.

Коли вбивають опозиціонера, апріорі треба шукати винних серед тих, хто при владі.

Презумпція безвинності мала б захищати підозрюваного... Але основний закон криміналістики змушує шукати відповідь на питання “Кому це вигідно?”

Тому, коли в авторитарній державі гине опозиціонер, першим підозрюваним має стати президент або його охорона.

Коли гине опозиційний священик, ми негайно звинувачуємо спецслужби. Це настільки ж природно, наскільки й дико з точки зору цивілізованого суспільства.

Ми ж вважаємо себе європейцями, іншими або принаймні інакшими від цих забобонних “рускіх”.

Думаючи про цю справу, я навмисно не перечитую історії сучасних катакомбних церков, тієї ж греко-католицької. Бо коли б перечитував, то питання “Кому це вигідно”, за відсутністю інших кандидатів на злочин, навіть не постало б.

Серійного вбивцю шукають за почерком. Стежка до його будинку не заростає. Широке, асфальтоване шосе з привілейованим кортежем. Чи, може, залізнична колія із броньованим вагоном?..

Попри логічний зв’язок, я не долучаю ці, українські, справи до кримінального провадження у сьогоднішньому епізоді.

Сьогодні, шановні присяжні, ми розглянемо лише справи, що знаходяться в юрисдикції російського суду...

Тож псковський священик Павло Адельгейм.

Колишній політв’язень. Судився з церковними ієрархами. Захищав скандальних опозиціонерок з Пусі Райот.

Вирок йому виніс гість із Москви. Три смертельні ножові поранення. Потім - невдала спроба самогубства вбивці. Останній назвав себе сатаністом...

Мені це нагадало сцену з роману Дюма: релігійний фанатик і ув’язнена красуня, яка вдає самогубство у такий спосіб, щоб не зіпсувати шкіру на грудях.

Справжній, а не вигаданий вбивця, не потрапив навіть до реанімації. Рана не пошкодила жодного з його життєво важливих органів.

Перечитуючи короткі посмертні резюме православних священиків, вбитих в Росії з початку 90-х, ми натрапляємо на купу жахних подробиць. Одному з них відрізали голову і поклали її на вівтар. Або на амвон? Я можу помилятися в деталях.

Мотиви і вбивці різні: від фанатиків до грабіжників.

Але коли гине опозиціонер, я завжди згадую про презумпцію невинності. І про те, чому вона не працює в наших країнах.

Адже КДБ як джерело зла тут настільки ж безмежне, наскільки безмежна неосудність найбільших злочинців. Тому хто б не був вбивцею опозиціонера, для мене ніколи не виникає сумнівів у тому, хто є справжнім винуватцем його смерті.

Хіба що... він сам!

Здається, я починаю розуміти...

Ні, це не КДБ. Павло Адельгейм, якого смертельно поранили ножем у живіт. Олександр Мень, якого зарубали сокирою... Вони самі себе вбили.

Вони знали, на що йдуть. Знали, що не зможуть уникнути цього, не здатні змінити. Вони це знали.

“Хто це зробив, Олександре?” – спитали у Меня, коли він долав, смертельно поранений, останні метри до власного будинку.

“Та ні. Ніхто. Я сам”, – були його останні слова.

Тож, шановні присяжні, ця газетна колонка – черговий наклеп.

Спецслужби тут ні до чого.

Отець Адельгейм - жертва, батько і дідусь якої були розстріляні за “інакомисліє” - продовжувала політичну і опозиційну діяльність. Вона була приречена і усвідомлювала це.

У російській пресі заборонено вживати прізвища багатьох опозиціонерів. Так КДБ дбає про них... Воно ніби застерігає їх від спроби самогубства.

Найстрашнішою зброєю у руках отця Адельгейма було... прощення.

Він колись закликав пробачити нещасних дівчат, які станцювали у храмі.

Псковський священик виконував свою роботу… І дозволив собі відпуст гріхів у загальнонаціональному масштабі.

Але, як виявилось, пробачати – це дуже небезпечно. Смертельно небезпечно.

Тут, шановні присяжні, він і перейшов межу дозволеного…

Відпуст гріхів у цій країні дозволяється лише тим, хто стоїть понад релігією і духовністю.

Тому мені дуже шкода, але… Я ніколи не стану європейцем, який по-справжньому вірить у презумпцію невинності. І саме тому мало хто зі свідомих росіян коли-небудь повернеться на свою історичну батьківщину. Просто тому, що це – самогубство…

“Ви повернетесь у Росію?” – колись запитали у письменника-емігранта Володимира Набокова.

“Ні. Ніколи, – відповів він. - З Росією покінчено. Це сон, який мені наснився. Я вигадав Росію. Все закінчилось дуже погано. От і все”.