Журналістика обрала їх сама

  • Ці люди готували себе до інших професій, але одного дня змінили своє життя заради журналістики. Тепер їхні будні – це камери, тексти, сотні і тисячі коментарів, відрядження і головне – життя, у якому всі люди стають героями, а кожне слово – інформацією.

    До Дня журналіста представники професії з Івано-Франківщини пригадали, як обирали своє покликання, чи, радше, як журналістика обрала їх.

    Народила між зйомками

    «Я пам’ятаю все: перший сюжет, який я писала ще стажером, сюжет, який я написала вже в ефір. І дуже добре пам’ятаю перший прямий ефір. Мені здавалося, що краще в ополонку пірнути, ніж працювати наживо», – сміючись згадує Наталія Лопушинська-Фармус.

    Журналістка телеканалу «Україна» уявляла себе у цій професії, щойно навчилася читати. Брала до рук газету і читала її перед трюмо вдома, фантазуючи, що веде новини. Потім Наталія почала вивчати у школі німецьку мову і захопилася нею так, що без жодних сумнівів вступила на факультет романо-германських мов університету. Але думки про журналістику знову повернулися.

    Наталя встигла попрацювати вчителькою німецької та англійської мови і літератури (на той час вона була лише трохи старшою за своїх учнів), секретарем-референтом, а ще – промоутером.

    «Все ж я хотіла бути журналістом, це бажання повернулося до мене десь на четвертому курсі. Не можу сказати, що цей шлях був дуже довгий, але складний. Я сім місяців поспіль оббивала пороги місцевого телебачення, приходила туди кожного дня і просила дати мені шанс. Якось навіть провела новини, пригадую, всі близькі зібралися перед телевізором. Але роботу тоді так і не отримала», – пригадує журналістка.

    Про те, що все-таки почала працювати журналістом, Наталя ще місяць не зізнавалася мамі. Поєднувала навчання та кілька робіт, але зрештою зосередилася на новинах. Журналістка каже, що для неї професія – це зовсім не бажання потрапити на телеекран чи щоб твоє ім’я писали у газеті. Це радше  допомога іншим людям, тому до професії ставиться серйозно і намагається бути відданою їй.

    Вона жартує, що навіть сина народила у перерві між зйомками: просто з родильного залу вона телефонувала в Рожнятівську РДА, щоб перенести зйомку, бо «щойно народила сина». Одразу після дзвінка мамі. А ще колись на пляжі у відпустці доводилося думати, де знайти місце, щоб начитати сюжет, бо ж навколо – люди і кричать чайки.

    «Я – фанатка своєї роботи. Якщо вдалося комусь допомогти, це найкраща похвала для журналіста. Часом наші люди зовсім беззахисні, тому для мене важливий цей аспект професії», – зауважила Наталя.

    Журналістика – це відповідальність

    Ірина Тимчишин ніколи не планувала стати журналістом, професія сама її знайшла. У теперішньої журналістки телеканалів «ICTV» та «СТБ» технічна освіта, вона закінчила енергетичний технікум, але за спеціальністю теж не працювала.

    Свого часу вона продавала газети. Працюючи кіоскером, багато читала і при цьому запам’ятовувала структуру тексту, заголовків. Потім у магазині продавала продукти, ґудзики і нитки; згодом займалася нерухомістю. Працювала тому, що потрібно було заробляти на прожиття. Згодом вирішила здобути вищу освіту,  але все ще не думала про журналістику.

    «Коли я народила дитину, дуже змінилося моє ставлення до життя. Я раптом подумала: «Боже, в мене буде дитина виростати, а я не маю освіти! А ким я буду працювати?» Я вступила на спеціальність «видавнича справа та редагування», вирішила, що або вчуся і вступаю, або взагалі не знаю, чим буду займатися», – каже Ірина.

    Вперше думки про те, щоб стати журналістом, в Ірини промайнули в університеті, коли стався терористичний акт у Беслані. ЗМІ мовчали добу, а люди не знали і не розуміти, що відбувається: тоді її вперше зачепило і вона написала свою першу кореспонденцію. Щоправда, текст у місцевих виданнях не опублікували, але це був перший досвід.

    Згодом почали надходити пропозиції роботи у ЗМІ. Вона їх приймала і завжди хотіла рухатися далі. На щастя, від самого початку вдома мала підтримку.

    «Професія сама мене шукала. Знайомі сказали, що відкривається нова газета. Перший мій гонорар за місяць був 50 гривень. За місяць! А раніше я отримувала кількасот доларів. Але гроші для мене ніколи не були головними в житті. Я просто розумію: якщо ти класний спеціаліст, будеш працювати – ти всюди заробиш. Реальну роботу завжди цінують», – пояснює жінка.

    Вона страшенно боялася відрекомендовуватися журналістом, бо для неї це дуже велика відповідальність. Ірина каже, що, коли вже потрапиш у цю професію, складно бути кимось іншим. Бо ти мислиш як журналіст, постійно шукаєш і опрацьовуєш інформацію. До кожного свого матеріалу вона ставиться дуже серйозно, бо ж глядачі витрачають свій час на кожен сюжет.

    Робота на ентузіазмі

    Керівник ТРК “Вежа”, ведучий Тарас Зень почав займатися журналістикою ще у національній скаутській організації «Пласт». Та потрапив у цю сферу через любов до музики. Хоча сам навчався на художника.

    За освітою він вчитель образотворчого мистецтва. Все життя Зень малював: гуртки малювання, художня школа, коледж та виш. У «Пласті» разом з однодумцями почали видавати газету «Пластилін», яка, хоч і була аматорською,  згодом стала дуже популярною.

    «На адресу «Пласту» почали приходити листи від читачів, ми зрозуміли, що газету поширюють, тому ми її розширили. Потім знайшли спонсорів, і «Пластилін» перетворився на журнал. Лише на ентузіазмі ми проіснували чотири роки», – згадує Зень.

    Молоді ентузіасти не були професійними журналістами, але хотіли створити щось більше, ніж містечковий ЗМІ. Писали про музику, висвітлювали важливі для молоді теми, старалися записати інтерв’ю з відомими не лише в межах міста людьми. Розвивалися і проходили навчання, щоб писати краще. Їх впізнавали на вулицях, а журнал порівнювали зі столичними ЗМІ, тоді їх це дуже тішило.

    Потім Тарас став прессекретарем «Пласту» в Україні і згодом знову повернувся у журналістику. Цікаво, що колись він зачитувався інтерв’ю з улюбленими музикантами (каже, що саме тому зацікавився журналістикою), згодом сам записував розмови з людьми мистецтва. Тепер він знову запрошує на свою програму на ТРК “Вежа” творчих людей.

    Страх спробувати

    Для журналістки «Галицького кореспондента» Наталії Мостової ця робота стала останньою спробою реалізувати себе у професійній діяльності.

    Економіст за освітою, вона не бачила себе у цій сфері. Жартома гарантує банкрутство фірмі, яка б прийняла її на роботу. Наталя не змогла знайти себе, працюючи банківським працівником, адміністратором комп’ютерного клубу, адміністратором ресторану, офіціанткою, туристичним менеджером тощо. Завжди здавалося, що щось не так, а десь глибоко жевріла думка про журналістику.

    «Я освоювала багато професій, але завжди ставало нецікаво, а в такому випадку я не продуктивна. Журналістика мені подобалася завжди, ще з дитинства, але я вважала – куди мені, без освіти? Хоча це було виправдання для себе самої. Я просто боялася спробувати», – каже Наталя.

    Якийсь час вона думала, що належить до людей, які не здатні працювати на одній роботі і тому не можуть реалізувати себе у професійному плані.

    Та якось наважилася, написала перший матеріал і надіслала поштою у редакцію однієї газети. Редактор похвалив матеріал і ще посміявся з неї, бо у нього теж не було спеціальної освіти. Із кожним текстом вона розуміла, що час іде, а професія не лише не набридає, а затягує щораз більше.

    «Я йду вулицею і бачу теми, про які можна написати. Дуже люблю писати про людей. Я написала безліч історій: веселих, сумних, трагічних, містичних. І щоразу мені це дуже цікаво. Може, й справді я мала це все пройти, щоб опинитися тут», – замислюється журналістка.

    Не знаєш, чого чекати

    Олена Нечвідова прийшла у журналістику з посади вчительки. Викладала дітям англійську і не планувала змінювати професію, хоча в її домі журналісти були: батько писав сатиричні речі та памфлети, а мама була фотокореспондентом, хоча за освітою вони обоє – інженери. Жінка вчителювала кілька років, народила дітей і лише потім потрапила на радіо.

    «Я працювала у громадській організації, і якось, коли я давала чергове інтерв’ю на тему екології на місцевому радіо, мені запропонували там роботу. І я дуже швидко погодилася, хоча продовжувала працювати у школі. Двоє дітей, дві роботи, я бачила, що це важко, але розуміла, що журналістика мене затягує», – каже Олена.

    Спершу вона поєднувала обидві роботи, та потім зрозуміла, що час йти із посади у школі. Журналістка пригадує, що на початку професійної кар’єри їй було цікаво усе, вона хапалася за теми, як спраглий води. Згодом почала працювати в Івано-Франківську і вже багато часу присвячує себе цій роботі.

    «Буває всяке, часом втомлюєшся чи вигораєш, а потім тебе накриває нова хвиля. Життя дає нам стільки подій, фактажу, тенденцій, що ти постійно оновлюєшся. Кожен день ти не знаєш, що тебе чекає», – каже Нечвідова.

    Повертатися до вчителювання вона більше не хоче, отримує задоволення від розмов у прямому ефірі, живих та відвертих. Як і всі журналісти, Олена Нечвідова вважає, що професія справді змінює життя.

    Марта БАРАНЕЦЬКА

     

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!