Бути людиною

Як стати людиною? Як нею бути? І як, врешті-решт, можна нею взагалі не бути? Це довга історія, як і довгий шлях роздумів про неї. Ти є людиною, коли вмієш любити, співчувати, вмієш творити добро, вмієш бла і бла-бла-бла. А хіба ти не є людиною ще тоді, коли навіть не розумієш, що таке добро, а що Докладніше >>

Очікування чуда

Колись час ішов якось зовсім не так, як зараз. Колись було дитинство. В дитинстві тижні, місяці, роки довші. Свого дня народження я починала чекати ще десь за два місяці, за два місяці запрошувала і подругу. А як чекалося Миколая! Я рахувала дні, а в останній день – години. Різдво, Пасха, Івана Купала, Спаса – стільки всього Докладніше >>

Можливість другого шансу

Колись я не любила осінь. Осінь для мене була завершенням чогось назавжди, а прощатися я не люблю. Я не могла сказати, що осінь негарна, о ні, красу та багатство осінніх кольорів ніхто не зможе заперечити. Та все ж на ту красу першої половини осені я завше дивилася з недовірою, навіть вороже, наче досвідчена миша на Докладніше >>

Велика містика

Часом на життєвому шляху мені трапляються дивовижні люди. У більшості випадків це стається випадково (я так говорю, ніби випадковості випадкові). З’явившись, такі люди ніколи не минають безслідно, вони просочуються в мене і в мій світ, і я обожнюю життя за такі його можливості. А бувають й інші люди, теж дивовижні, вони черкають твою свідомість, наче Докладніше >>

Безцінні подарунки

Мене завжди дивувало небажання людей виказувати свій вік. «Ой, та хіба можна в жінки таке питати?» – вона тримає бокал алкогольного напою, бо п’є за своє здоров’я, її очі грайливо бігають по персонажу навпроти, вона впевнена у своєму запитанні, впевнена у своєму, хоч і пустотливому, докорі настільки, що ще мить, і я повірю, ніби вона й сама не пам’ятає року свого народження. «Ну, за твої 16», – його улеслива відповідь настільки передбачувана, що аж сумна. Докладніше >>

Прекрасна легкість буття

Останнім часом хочеться говорити, а особливо думати лише про легкість буття. Але не про ту “нестерпну”, а про справжню і просту. Легкість буття – основа щастя, зараз я у цьому впевнена, майже впевнена, бо впевненість у чомусь до кінця наївна, вона може заслуговувати лише на поблажливість до себе, так, як заслуговує на поблажливість дитина, яка ще не знає життя. Докладніше >>

Своя земля

Лише цього літа до мене прийшло розуміння того, що я весь час недооцінювала свою домівку. Просто ігнорувала її красу. Заморські краї мене вабили, а свої – ні. Що ж, звична справа, найчастіше так і буває, не цінуєш те, що біля тебе. Але цього літа все змінилося, може, літо й існує для того, щоб приводити нас до тями. Цього літа я закохалася в свою землю так, наче побачила її вперше. Зі мною трапилося все, що потрібно для абсолютного щастя: ріки й гори, озера й дороги, люди і наші спільні історії. Докладніше >>

Доросле життя

Вчора мені приснився мій брат. Ми були у баби на подвір’ї (де ж іще нам бути?), ходили босоніж по теплій траві. Брат завжди асоціювався в мене з літом і бабиним подвір’ям. Мій брат – то моє дитинство, і, здається, разом з дитинством він і покинув мене. Покинув не те, щоб назавжди, просто перестав ділити зі мною ті жаркі літа, повні футбольних м’ячів, копиць із сіном, корів у полі та велосипедних поїздок. Докладніше >>

Шкідлива звичка

Автостоп – частина мого життя, яка, я надіялася, покинула мене разом зі студентськими роками. Але ж ні. Виявилося, все набагато серйозніше. Виявилось, універ відчепився від мене набагато легше,  ніж ця шкідлива звичка. Шкідлива, небезпечна, дивна – так називаю її не я, а ті, хто звик їздити власними автівками або ж громадським транспортом. Для всіх них автостоп – не просто щось дивне, а майже вульгарне, щось таке, що примушує до контакту з іншими людьми, а цього вони бояться найбільше. Докладніше >>

Галицький патріотизм

Галицький патріотизм – явище цікаве і досі маловивчене. Як гарно та сильно галичани святкують державні свята, як-от День захисника України, так само сильно їм часом на тих захисників начхати. Мова, звісно, не про всіх галичан, а лише про їх частину, на жаль, добрячу, яка своїм поводженням то тут, то там виказує саме таку позицію. Принаймні такий висновок я зробила після одного випадку, що стався зі мною нещодавно. Докладніше >>

Спішімо

Сьогодні святвечір, ми всі зібрались за одним великим столом. Перед нами смачні страви, за вікном мете. Хтось просить передати вінегрет з того краю, мама питає, чи вдалися вареники, тета – чи не засолодка кутя, сестрі попався вареник з перцем. Тільки баба скуштувала куті і сидить, задумавшись. Докладніше >>

Бог є любов

«Бог є любов», – казав священик на уроці християнської етики у п’ятому класі. «Бог є любов», – повторила собі подумки я, не відводячи погляду від вікна. «Якщо ви любите хоча б одну людину у своєму житті, то ви любите Бога, бо людина створена за подобою Божою», – продовжував він. Я ж вдивлялася в сірувате небо за віконними рамами і раптом збагнула – ось воно, ось те, чого я шукала і чого я так довго не могла зрозуміти. Докладніше >>

П’ятий елемент батьківщини

Батьківщина. Батьківщина? Але чому, чому саме це слово? Чому місце, де ми народжуємося, називають саме так? Ніби з самого початку вказуючи на нашу безпорадність, нашу непричетність до його вибору. Душа, не обмежена до того ні простором, ні формою, приречена-таки прийти в цей світ у певному тілі, у певній географічній точці, у певних кліматичних умовах, поміж певних людей. І як не бувають випадковими люди, так і місце їхньої появи у світі не може бути випадковим. Батьківщина. Докладніше >>

Не бійся розплющити очі

Колись в дитинстві, коли мені було страшно, я заплющувала очі. Я нікого не бачила, то й думала, що мене ніхто не бачить, і ставало спокійніше. Діти такі кумедні, їхній хід думок такий дивний і часом абсолютно нелогічний, принаймні так думають дорослі. А от дорослі – зовсім інша річ, дорослі люди – розумні створіння, вінець божого творива. Зазвичай дорослі люди чинять логічно, мудро та послідовно. Принаймні вони так думають, воліють думати, що в них не залишилося нічого від дитячої наївності та необізнаності. Докладніше >>

Невиліковна паличка щастя

Якось я спішила до Франківська, щоб побачити людину, яку дуже давно не бачила і за якою дуже скучила. Я вибігла з хати, забувши навіть закрити двері, потім довго їхала (з трьома пересадками, між іншим), потім була зустріч, тремтіння рук і довга-довга розмова. Ми говорили, а за вікном ставало дедалі темніше, і мені знову довелося бігти. Поверталась я додому поїздом, тим самим, яким п’ять років поспіль поверталася в п’ятницю з навчання. Все те ж моторошне тьмяне світло, такий же набитий людьми вагон. Докладніше >>

Поцілунки

Як добре, що люди можуть цілуватися! Це просто неймовірне вміння, можна навіть сказати, дарунок долі. Думаю, багато які тварини хотіли б цілуватися так, як люди, але ж не можуть. Пелікани стукаються своїми масивними дзьобами, але дзьоби не чутливі до дотиків, носорогам, мабуть, заважають їхні роги, риб, які цілуються, взагалі не можу уявити, все-таки цілування – людська прерогатива. В людини є теплі м’які вуста, в яких зосереджена велика кількість рецепторів, вуста – одна з найчутливіших частин людського тіла. Докладніше >>

Кімната, в яку не повернутись

Прибирала в кімнаті і знайшла в шухляді старий брелок від ключів. Треба викинути, подумала, але раптом… Таке болісно-приємне відчуття. Згадала двері, які відкривалися тими ключами, згадала кімнату, яка була за тими дверима, згадала меблі у тій кімнаті. Здається, пам’ятаю все в деталях, але якось так нечітко, якось ніби зазираю туди крізь вікно, закрите тюлем. Докладніше >>

Відчуття потрібності

Мій друг Гаррі з Голландії у своїх листах багато розповідає про свою країну. І відколи я отримую ці листи, Голландія уявляється мені якоюсь Нарнією, казковою країною, далекою і дивною, де все якось не так, як у нас, і тому добре. Сам же Гаррі з кожним листом все більше втрачає свою людську подобу, і ось у моїй уяві він уже сивий високий ельф, гасає на своєму велосипеді безкраїми, залитими сонцем полями, маневруючи між гігантськими вітряками, і, добродушно посміхаючись, махає мені звідти рукою. Докладніше >>

Коли берешся нищити життя

Колись на подвір’ї старої хати, хати ще татової баби, мої батьки вирішили побудувати нову. А коли побудували, то почали наводити лад і довкола хати. Сад моєї прабаби був зарослим, як справжній ліс. Крім черешень, яблунь, груш і горіха, там були береза, липа, клен, граб, кілька кущів бузку, а відділяв це все від дороги живопліт. Дерева були старими і, як мені тоді здавалося, просто нереально високими. Одного дня тато взявся за них, щоб зробити наше подвір’я схожим на подвір’я, і цей процес тривав кілька років. Докладніше >>

Людина понад усе

Кого можна любити більше, ніж свою дитину? «Може, когось і можна», – скаже якась жінка, але ця жінка, швидше за все, ще не народжувала. Що жінці потрібно для щастя? Любити дитину! Все просто і водночас зовсім непросто. Бо щоб любити, треба спочатку добряче попрацювати: виносити, народити, а потім ростити і виховувати. Але хто коли згадає про муки під час пологів, недоспані ночі, затрачені гроші, коли біля тебе лежить таке маленьке тепленьке зайченятко і, заплющивши від задоволення очі, цмокає твою цицю? Докладніше >>