Як можна не боятися? Це неможливо. Боятися природно. Страх, невидимий і невідчутний на дотик, присутній у нашому житті, ніби сіль у каструлі борщу. Є овочі, вода, люди, події, а є сіль, тобто страх, і якби не він, то вся ця мішанина була б якоюсь зовсім не такою, зовсім пісною. Боятися значить жити, сказала б «бути людиною», але ж бояться не тільки люди. Бо поки живий, ти вразливий, лише відмерлі тканини роговіють і вже не бояться нічого: ні дощу, ні вітру, ні холоду, ні спеки. Жива ж тканина м’яка, жива боїться.

Звучить музика, і все, здається, рухається в унісон басам з колонок: людські тіла, тіла на екранах телевізорів, навіть пляшки і склянки на барній стійці – і ті ніби підстрибують в такт, але ні, то просто мені вже хочеться спати. Повз наш столик постійно сновигають то бетмени, то жінки-кішки, то криваві наречені, то дракули. Ні, в мене все нормально з психікою, просто зараз Хеловін, а ми з одногрупниками сидимо в нічному клубі.

– Я спочатку хотів одягнути костюм бугімена! – кричить мені в праве вухо Джонатан, викладач історії Америки, патріот та корінний її житель.

– Класно! – кричу я у відповідь Джонатанові в ліве вухо. – А я якби навіть і хотіла одягнути костюм бабая, то не змогла б!

– А хто такий бабай?! – кричить знову Джонатан.

– Бабай, – кричу я, – це український бугімен.

Джонатан трохи мовчить, похитує під музику головою, потягає з трубочки коктейль, а потім знову нахиляється до мене.

– А чого не змогла б?!

– Бо я не знаю, як виглядає бабай!

Джонатан здивований, його губи розпливаються в посмішці, і я бачу, як світяться від ультрафіолетового проміння його ідеально рівні зуби. Не всі люди посміхаються, коли здивовані, але Джонатан намагається робити це у будь-якій ситуації, як і належить справжньому американцю. Ми з Джонатаном спілкуємося, звісно, англійською, бо українською він знає лише три слова: «привіт», «до побачення» (він впевнений, що це одне слово) та «бухати». Мене й досі цікавить питання, хто примудрився навчити його останнього.

– Як не знаєш, чому?!

– Та тому, що ніхто не знає, як виглядає бабай! Дітей ним лякають від самого народження. Може, тому він і такий страшний, що кожен його уявляє по-своєму! – я знову бачу, як світяться зуби Джонатана, і думаю, що у мого бабая мали б бути точнісінько такі ж.

– Серйозно? Ніколи нічого схожого не чув. Це так цікаво!

Мовчу.

– В нас також дітей лякають бугіменом, але ж всі знають, як він виглядає!

Дивлюсь на Джонатана і розумію, що він дійсно здивований. А й справді, це цікаво. Ніколи раніше над цим не задумувалася. Виросла, знаючи про існування бабая. Але який він, цей бабай? Знала лише, що дуже страшний. А може, ми просто боїмося невідомого? Боїмося тих речей, від яких не знаємо, чого чекати в майбутньому. Чому так часто люди бояться темряви? Страшно йти вночі темною вулицею, страшно заходити в неосвітлену кімнату… Все, здавалося б, те саме, що й було зранку і в обід, ті ж дерева на вулиці, ті ж будинки обабіч, і ми це розуміємо, але все ж звідкись закрадається думка: а що, коли там, у темряві, між цих звичних речей є ще щось? І ось нам уже здається, що десь там, в кущах, чути якесь шарудіння, а десь далеко позаду ледь чутно чиїсь кроки. А, може, й не чутно… Та ні, все-таки чутно. І ми йдемо в тій темряві якщо не тремтячи, то все-таки остерігаючись, насторожі. «Поінформований – значить озброєний», – кажуть люди. Але щоб бути поінформованим, потрібно бачити, а щоб бачити, потрібне світло. Коли світло зникає, воно забирає з собою нашу зброю. А без зброї ми боїмося, знову боїмося, ми так часто боїмося…

Боятися можна багато чого, але так само багато чого можна й не боятися. Це залежить від самої людини. Хтось боїться змін, а хтось цих змін прагне, хтось боїться подорожей, а хтось їх обожнює, хтось боїться шефа, а когось боїться сам шеф. Але є одна річ, якої прийнято боятися всім, і не просто прийнято, боятися її природно, як і неприродно не боятися. Смерть. Смерть як те, що є на противагу життю. Але бояться смерті не лише життєлюби, а й потенційні самогубці. Бо хто може знати, що там, за тою межею? Воно незвідане і тому таке моторошне. Смерть – найбільша таємниця нашого життя, найбільша таємниця всього людства і особиста, особлива таємниця кожної людини. Відходять всі по-різному, але всі однаково не повертаються.

Чомусь всі лякаються, коли кажу: «Цікаво, що буде там, після смерті».  «Ти ще замолода, щоб про таке думати», – відповідають завжди мені. Я ніколи не розуміла, як можна бути замолодою аби про щось думати. Вперше це запитання з’явилося в моїй голові, коли мені було сім років, і від тоді воно мене не покидає. Я не думаю про це постійно, я люблю життя і боюся смерті, просто інколи замислююся і питаю себе: «А що ж там?» Не варто думати про смерть щодня, як і не варто думати, що будеш жити вічно. Що може бути страшніше, ніж смерть? Страшнішим може бути лише усвідомлення в останні хвилини, що все, що цій смерті передувало, вийшло якимось не таким, так ніби тобі хтось дав можливість, хорошу можливість, а ти ту можливість не використав. Страшно, коли ти в ці останні хвилини не в тому місці і не з тими людьми, або ще гірше – зовсім на самоті.

Не треба не боятися, бо не ті, що не бояться, – мужні, а ті, що використовують можливість – єдину можливість, що дається нам у перерві між народженням і смертю.