Колись на подвір’ї старої хати, хати ще татової баби, мої батьки вирішили побудувати нову. А коли побудували, то почали наводити лад і довкола хати. Сад моєї прабаби був зарослим, як справжній ліс. Крім черешень, яблунь, груш і горіха, там були береза, липа, клен, граб, кілька кущів бузку, а відділяв це все від дороги живопліт. Дерева були старими і, як мені тоді здавалося, просто нереально високими. Одного дня тато взявся за них, щоб зробити наше подвір’я схожим на подвір’я, і цей процес тривав кілька років. Тато обрізав гілля, рубав дерева, корчував пеньки, виривав, «вигризав» те коріння, більшість якого, звісно, й зараз покоїться глибоко в землі під нашими ногами і навіть нашою хатою. Все це тато робив сам, власними руками. Пам’ятаю, як тоді татові казали, що не можна одній людині вирубувати стільки дерев, це погано, це може зашкодити здоров’ю. А якщо людина і змушена таке робити, то має одразу садити таку ж кількість дерев, як і вирубала. Тоді, в дитинстві, я дуже занепокоїлася через це, але тато почав насаджувати новий сад, ще більший, і я заспокоїлася. Те застереження дуже запам’яталося мені. Чесно кажучи, в селі є безліч застережень, бувають застереження смішні, а бувають просто абсурдні. Але ті слова ніколи не здавалися мені такими. Швидше, навпаки, з кожним роком вони набували для мене все більшого сенсу, ставали все логічнішими. Не можна вирубувати дерева. Чому в народі з’явилася така думка? А, може, тому, що дерева живі? Не можна нищити життя — ось суть того, як хтось може подумати, забобону. Не можна. Зазвичай люди розуміли це, боялися порушити це святе правило, передавали з уст в уста страшні застереження, щоб бува не знайшовся такий, хто захоче посягнути на найцінніше, на життя. Навчити боятися вбивати навіть дерево, щоб не допустити вбивства людини. Щоб боялися забрати людське життя так, наче власної смерті. Бо й правда, чи можна жити після того, як ти вбив когось, так само, як і до того? Страшно таке уявляти. А так і має бути. Має бути страшно.

Але чомусь страшно не всім. Час від часу людство породжує дивних істот. Істот, які не знають не те, що жалю (це хоча б можна уявити), але й страху. Страху, перш за все, за себе. Вони розпочинають війни, влаштовують геноциди і продовжують і далі їсти й пити, засинати й прокидатися. Вони вбивають сотні людей щодня й далі живуть. Подумати тільки – далі собі живуть! Не бояться покарання, не бояться за свою душу. Як це можна пояснити, як збагнути? Якими нещасними мали б бути ці люди, щоб приносити стільки горя в цей світ? Саме так, думаю, вони нещасні, думаю, в них живе якийсь жахливий неспокій. Неспокій, який затьмарює собою все інше – страх, сумніви, сором. Такі люди з самого початку приречені на невдачу, бо їхній ворог – не армія противника, не його зброя, їх ворог не зовнішній, він живе собі десь там, в їхніх душах, і зсередини їх з’їдає. Так гниє яблуко, так черв’як точить дерево.

Коли берешся нищити життя, можна ненароком зачепити і своє.