Через мову до рівності і назад

Мені здається (може, я не маю рації), але мені здається, що в Україні завжди була гендерна рівність із тягою до матріархату. В тому сенсі, що у часи милого і трепетного середньовіччя, тобто розквіту Київської Русі, та в козацьку славну добу жінки-русинки-українки-козачки мали достатньо багато прав і впливів. А погано було усім однаково. Як чоловікам, так і жінкам. І перед хворобами та смертю, перед рабством і злиднями точно були рівні всі.

Можна дискутувати, але я чомусь вважаю, що оту рівність ми втратили на якомусь етапі закріпачення. Чи то від орд татаро-монгольських, чи то від царів московських – не знаю. Може, історики прочитають, порадять щось путнє.

От і боремося ми зараз за оті жіночі (добре, гендерні) права та рівності. Одним із дієвих кроків багато хто вважає повсюдне вживання так званих фемінітивів. Словник гендерних термінів каже, що «фемінітіви – це слова жіночого роду, альтернативні або парні аналогічним поняттям чоловічого роду, що належать до всіх людей незалежно від їхньої статі: льотчик – льотчиця, письменник – письменниця, професор – професорка, директор – директорка тощо». Вважається, що сучасні мовні норми сприяють дискримінації жінок і завищенню значущості чоловіків, у той час як завдання фемінітивів – відновити гендерно-лінгвістичну рівність. З цього приводу є написано і сказано дуже багато. Кого зацікавить тема, може глибше повивчати її для себе.

Я дуже люблю фемінітиви і вважаю їх вживання доречним. Особливо у тих випадках, коли професія завжди вважалася суто чоловічою. Мені милують слух слова «диригентка», «водійка», «фермерка», «професорка», «організаторка», «керівниця», «депутатка», «президентка» тощо.

Але я не бачу ані філологічної, ані гендерної доцільності вживання фемінітивів у множині. Так, я знайомилася із обґрунтуваннями такого підходу. Не переконало. Мене втомлює читати тексти, на зразок: «Шановні активісти та активістки» або ще гірше «Шановні активсіт/и/ки», чи «Шановні активсіти(ки)». У мене «ламаються очі», я мушу в голові прокрутити цю фразу, аби зрозуміти, кого ж мається на увазі. Мені видається, що це обтяжує мовлення і робить висловлювання довшими, за чим губиться зміст. Обґрунтую. Так, нефілологічно, немовознавчо, а як я розумію – на хлопський (а на тобі маєш, і тут воно – дискримінація!) розум.

Українська мова споконвіків є гендерно рівною та справедливою. Іменники в нашій мові мають однину і множину та три роди – чоловічий, жіночий та середній (даруйте, для «чайників»). В українській мові іменники у множині не мають роду, а багато збірних понять є середнього роду. Тобто коли ми кажемо «активісти», «організатори», «люди», «діти», «сусіди», «скрипалі», «водії», «пенсіонери», ми маємо на увазі і чоловіків, і жінок апріорі. Українською ми кажемо «жіноцтво», «письменство», «товариство», «панство» тощо – і всі ці слова є збірними поняттями, вживаються в однині і належать до середнього роду.

Зрештою, рівність має бути рівною. Давайте шукати маскулінітиви (маскулізми? маскулінізми? – як правильніше?) до слів, які апріорі жіночого роду. Як сказати слово «людина», коли ми маємо на увазі чоловіка? Або як сказати «народ», коли ми маємо на увазі жінку? Або як сказати «населення» або «людство», «суспільство» про чоловіків чи жінок, якщо ці слова взагалі середнього роду?

З іншого боку, в українській мові є просто чудові гендерно рівні звертання, співзвучні з європейськими: «Високоповажні пані та панове», «Дорогі хлопці та дівчата», (порівняйте з російськими узагальнюючими «господа» і «ребята»). В той же час, використовуючи «любі гості» чи «вірні друзі», ми одразу розуміємо, що йдеться тут про обидві статі.

Словом, я не експертка з гендерної рівності, не психологиня (хай вже буде, хоч і кострубато), не правозахисниця, і гадаю, фахів/цям/чиням з цих питань буде в чому зі мною посперечатися чи за що мене покритикувати. Але давайте все ж таки поважати ще й мову! Розвивати її, удосконалювати, збагачувати. Але в межах науки і здорового глузду.

А боротися за права треба. Та, на мою думку, ми зараз перебуваємо на тому етапі розвитку суспільства, коли боротися потрібно не за права якоїсь окремої групи. Не за права дітей чи жінок, не за права гомосексуалістів або сім’ї, не за права християн чи язичників, не за права євреїв або темношкірих.

Усі ми – люди! В першу чергу люди. Якими б ми не були – мусульманами чи католиками, неповнолітніми чи пенсіонерами, європейцями чи азіатами, здоровими чи хворими, живими чи мертвими.

Давайте боротися за права людей вже тому, що ми ЛЮДИ. Тому, що людина цінна і вартісна, бо вона просто Є. Тому, що сонце світить усім однаково, незалежно від віросповідання чи сексуальної орієнтації, але для когось +25 – спека, а інший за такої температури повітря спить під периною і в піжамі. Ми – різні. Ми – однакові. «Ми» – це кожне окреме «Я», яке просто не може бути урівняне з іншим. Будьмо однаково цінними, залишаючись по-різному унікальними!