Хуліган війни

Часом війна вражає у саме серце. В прямому сенсі. Добряк і правдолюб Тарас Бурдяк із Косівщини був солдатом, який не жив за уставом. Але при цьому був ідеальним воїном. Фаталіст, який геть нічого не боявся: ні ворожих куль, ні бунту проти зрадницьких наказів.

Серце – не залізне

Цей вояка був готовий продовжувати бій, але його завжди хоробре серце чомусь відмовилося. Господь подарував Тарасу легку смерть. Біда трапилася вночі уві сні. Поруч спали дружина Олена і її шестилітня донечка від першого шлюбу, яка якраз нещодавно почала називати Тараса татком. Дівча так швидко прикипіло до нього душею.

«Вранці я прокинулася лицем до лиця з трупом, – з жахом пригадує жінка. –Він був ще теплий, але губи вже сині». Як потім медики пояснили дружині, вона прокинулася запізно на 40 хвилин.

з дружиною
з дружиною

Олена каже, що це далеко не перший такий випадок серед вояків, принаймні того батальйону, де служив Тарас. Бійці приходили додому у відпустку й помирали через раптову зупинку серця.

У зону АТО Тарас вирушав цілковито здоровим, це навіть підтверджує медична картка. Але ж то війна: постійна емоційна напруга, страх, біль, гнів… Серце ж не залізне. Навіть у такого гідного воїна, як Тарас Бурдяк.

«Тарік був у нас не просто боєць, а душа підрозділу, безшабашний, веселий і завжди з усмішкою на обличчі, – написав у своїх спогадах про вояка його командир Микола Сутуга. – Не можу стверджувати, що він був ідеальним солдатом, але можу з упевненістю сказати, що Тарас був ідеальним воїном. Справжнім воїном. А ще – людиною, яка без тіні сумніву віддала би власне життя за побратимів.

Були різні ситуації в ті перші місяці війни, часто доводилося бачити мертвих друзів, деколи охоплював такий відчай, що хотілося завити. Але Тарік завжди говорив: «Хлопці, це тимчасово, наші батьки ще й не таке пережили. Сміючись, ми ще потанцюємо аркан на труні Путіна. Обіцяю!» Не дожив, згорів… Я йому не раз казав, аби поберіг себе. Де там! «Де пекло, де бій – там маємо бути ми», – таким було кредо Тараса. Повір, Тарасе, ми твій заповіт виконаємо і обов’язково затанцюємо на труні Путіна».

Боєць 12-го батальйону територіальної оборони м. Київ, позивний «Тарік». Брав активну участь у Революції гідності. На барикадах на Інститутській отримав черепно-мозкову травму. 19 серпня 2014 року пішов добровольцем у зону АТО.

Перший бій – біля м. Щастя, потім бої в секторах «А», «В», «С». Отримав контузію в бою біля с. Піски. Починав воювати у званні рядового солдата. У травні 2015-го йому присвоєно звання молодшого сержанта служби в групі «Антитерор».

KbvkWbNtLa8

1 липня 2015 року під час ротації в Тараса зупинилося серце. Йому було всього 32 роки. У довідці про смерть написано: «захворювання та причина смерті пов’язані із захистом Батьківщини». Похований на Алеї слави на Лісовому кладовищі в Києві.

 Спішив жити

Він завжди біг попереду всіх, хотів усе знати і встигнути. Був непередбачуваним і спонтанним. Мама Ганна Бурдяк пригадує, що син обожнював тварин і в шостому класі задумав зробити притулок для безпритульних псів. А коли стане дорослим, мріяв малий, відкриє дуже великий притулок і для собак, і для котів.

З дитинства прагнув бути незалежним і заробляти гроші. У сьомому класі на літніх канікулах мало не втік з дому, аби поїхати в Дрогобич мити машини. На щастя, батьки зуміли доступно пояснити хлопчаку безглуздя його задуму. Підлітком почав ганяти на мотоциклі – аж поки не потрапив в аварію.

Тарас обожнював автомобілі, умів вправно кермувати, але водійських прав так і не мав – усе якось часу бракувало. Тим не менше це не завадило Таріку на фронті стати одним із найкращих водіїв. А на передку це не абищо. Далеко не кожен зможе не панікувати за кермом і маневрувати, коли навколо все вибухає. А Бурдяк міг.

IMG_20141104_125145

До речі, свою бойову автівку Тарас назвав на честь коханої і навіть написав на борту машини: «Лєночка».

Близький товариш Віктор Мартиненко пригадує його бездонне добре серце. Каже, коли Тарас отримував зарплату, то давав милостиню мало не кожному безхатькові, якого зустрічав на шляху. Причому ділився не дріб’язком.

А ще Бурдяк обожнював дітлахів. Під час будь-яких міських святкувань він купував багато повітряних кульок і роздавав усім зустрічним малятам.

Генетичний націоналізм

Свого часу прикарпатець дуже хотів йти на строкову службу в армію, хоча легко міг її уникнути, адже мав покалічену ногу після аварії на мотоциклі. Однак юнак так вперся, що батькові довелося навіть ставити воєнкому могорич, аби сина таки взяли до армії.

«Й гадки не маю, звідки такий порив. Казав лиш: «Ти служив, і я буду», – знизує плечима тато Василь Бурдяк. А потім додає, що, мабуть, то все гени. Батька бійця у молодості засудили за пропаганду українського націоналізму. Вуйко був районний провідник ОУН УПА. Бабуся – зв’язкова УПА. Словом, уся родина долучилася до руху українських націоналістів.

Строкову службу Тарас проходив у Павлограді в підрозділі внутрішніх військ – кінолог. Після звільнення з рядів ЗСУ навчався в технікумі харчової промисловості на Полтавщині. Потім жив і працював у Києві. Останнє місце роботи – на автомийці. До речі, керівництво фірми дуже підтримало солдата, коли він готувався до мобілізації на фронт: купили все необхідне спорядження.

CAM00180

Коли мама почула, куди син зібрався, мало не зомліла: «Ти хоч розумієш, куди йдеш?» – «Розумію. Все одно піду».

Батько теж не вгавав: «Тарасе, ну нащо ти туди йдеш?» – «Тату, а пам’ятаєш, як ти мене в дитинстві примусив вивчити напам’ять «Енеїду» Котляревського? Там був уривок: «Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять».

Бандерівець

Батько покійного воїна розповідає, що Тарас, телефонуючи з фронту, завжди казав, що в нього все гаразд. Ніколи не скаржився. Лише коли вперше потрапив під обстріл, розповідав, що тоді здавалося, наче земля зрівнялася з небом. Іншим разом після чергової зачистки Тарас зізнався батькові: «Тату, ніколи не міг би навіть подумати, що я із таким задоволенням стрілятиму в тих гадів».

Прикарпатець завжди носив із собою гранату – про всяк випадок. Називав себе «бандерівцем», який нізащо не здасться у полон – краще вб’є себе. Також боєць розповідав татові про ницість місцевого населення: одного разу якийсь дідусь-пасічник дав воякам відерце з медом. Ніхто й гадки не мав, що всередині граната. На очах у Тараса його побратиму відірвало дві руки. Хоча там різні люди траплялися. «Повсюди однаково: є нормальні люди, а є сволота», – говорив Бурдяк.

Коли вояка взяли в групу «Антитерор», яка виконувала зачистки, він одразу зателефонував батькам, щоб похвалитися. А в тих від страху аж волосся дибки стало. Натомість Тарас так тішився, як мала дитина.

Майже всі друзі та рідні прикарпатця стверджують, що він мав дуже загострене почуття справедливості. Обурювався, коли якийсь комбат за кілька місяців бойових дій купував собі квартиру. Обурювався через зрадницькі і безглузді накази. Він не був солдатом, який жив за уставом, бо коли розумів, що наказ нелогічний, міг ослухатися. Однак був ідеальним воїном, адже завжди діяв і мислив виважено, стратегічно і головне – на боці правди.

«Недарма йому так пізно присвоїли звання, – каже тато. – Тарас ніколи не мовчав, коли бачив несправедливість. Все говорив просто в очі. Будь-кому. Фальш відчував одразу. Я часто повторював, що такий гострий язик лише шкодить йому».

CAM00056

Віктор Мартиненко каже, що Тарас, хоч і був правдолюбом, але ніколи не рвав на собі сорочку, аби щось комусь довести. Не бачив у цьому сенсу.

Бойовий побратим Анатолій Маєвський пригадує силу волі й відвагу Бурдяка. Якось боєць дуже покалічив собі руку. Сильна кровотеча, медикаментів не було. Хтось із вояків згадав, що колись рани припалювали порохом. Хто б міг подумати, що Тарас зважиться на таке. Ні секунди не вагався. Солдати були шоковані. Зате руку врятував. Потім лікарі дивувалися. Казали, що майже нереально винести таку процедуру без знеболення.

Дуже справжній

З дружиною Тарас познайомився в інтернеті. Коли зустрілися, то з першого погляду безтямно закохалися одне в одного. «Він був… дуже справжнім», – замислено каже Олена. Вже через місяць чоловік подався до військкомату. Незабаром пара одружилася – восени, коли Тарас прийшов у свою першу відпустку. «Я запам’ятала його веселуном, дворовим хлопчуром у спортивному костюмі та кросівках», – сміється дружина.

Коли Тарас прийшов додому в чергову відпустку, на нього чекала гарна новина – Оленка вагітна. Боєць був на сьомому небі від щастя. Він так давно мріяв про синочка. Але сталася біда – викидень. Обоє страшенно важко це пережили, однак запланували дитятко одразу після Тарасового дембеля. Не судилося.

Перші три місяці після смерті чоловіка Олена ходила сама не своя. Було геть погано: панічні напади, безсоння, часом навіть галюцинації. Більшу частину часу проводила на цвинтарі біля могили коханого. Їй здавалося, що з глузду з’їде від горя. Потім долучилася до волонтерів, які допомагали воякам. І лише тоді Олена потроху почала оклигувати.

Мамі й досі важко про сина згадувати. Сльози котяться горохом. Одразу тягнеться до крапель від серця. Вона так любила Тарасика.

      Наталя МОСТОВА