Його називали Розвідником

Боєць з Калущини Юрій Пукіш підірвався на розтяжці за лічені дні до демобілізації. Хоча й планував потім повертатися в зону АТО. Двічі дивився у вічі смерті і дивом вийшов з оточення під Дебальцевим. У його бронежилеті не раз застрягали ворожі кулі. На День Незалежності отримав відзнаки, а кілька днів потому – посвідчення учасника бойових дій. А 29 серпня хлопця не стало. Побратими називали його Розвідником, бо Юра міг знайти і дізнатися усе на світі. Протягом усього життя він шукав відповідь на своє основне питання – чому українці так багато працюють і все одно нічого не мають?

Пукіш Юрій Миколайович – стрілець 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, солдат. Народився 6 травня 1987 року в селі Мостище Калуського району. Закінчив сільську школу, калуське училище та Національний університет «Львівська політехніка».

Взимку 2013-2014 рр. перебував на майдані Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції Гідності. Влітку 2014 року добровольцем мобілізований до лав Збройних Сил України. З осені того ж року брав участь в антитерористичній операції на сході України. Учасник боїв за місто Дебальцеве.

29 серпня 2015 року солдат Пукіш загинув внаслідок підриву на розтяжці біля села Герасимівка Станично-Луганського району.

1 вересня вранці труну із тілом бійця АТО доправили до Калуша. Біля пам’ятника Романові Шухевичу відбулася панахида за загиблим. Люди з лампадками в руках, ставши на коліна, зустріли свого земляка.

2 вересня похований на кладовищі села Мостище. Залишились мати, сестра і брат. 29 серпня 2016 року в селі відкрили пам’ятний знак на честь Юрія Пукіша.

На першому місці була Україна

Юра був наймолодшим з-поміж трьох дітей. Причому різниця між ним і старшими братом і сестрою була доволі великою, тож Юрка всі балували і потурали йому. «Ромко все казав, що я Юру більше люблю, – сумно всміхається мама Марія Пукіш. – А він же просто найменшенький був».

Малюк хоч і був спокійною дитиною, але мав одну примху – ніколи не хотів їсти, постійно вередував, коли треба було сідати за стіл. Єдина гастрономічна пристрасть – мівіна, солодка вода і огірки. «Геть нездалий був до їжі, – усміхається хрещена мама Галина. – Але при тому завжди добре виглядав, був рухливий, працьовитий, займався спортом, помагав мамі».

Юра дуже любив свою маму, понад усе. Хоча ні! На першому місці в нього була Україна, а потім мама. Це насправді було так. Хто б не згадував про Пукіша, найперше розповідають про величезний патріотизм, любов до історії, ненависть до москалів.

Юра перечитав сотні книг з історії, читав до останніх днів свого життя. І вдома, і на передовій він уже був усіх замордував своїми розповідями про різні історичні факти.

«Юрко сам собою займався, – пригадує хрещена. – Йшов у бібліотеку, вишукував там книги, багато купував, трохи приносили люди з села, бо вже всі знали, що Юра любить читати про історію. Самотужки вступив до училища, до університету. Паралельно працював на виробництві будматеріалів».

Шкільні вчителі казали – якби Юрко змагався знаннями з професором історії, то однозначно переміг би. Будь-яку дату, котру б не спитали, хлопець знав. Навіть мріяв займатися археологічними розкопками.

Також Пукіш належав до «Народного руху України». І навіть ішов кандидатом у депутати від районної ради. У селі ходив до кожної хати і розповідав, що треба робити, аби Україна розквітнула, аби тут запанував порядок. На все мав власний погляд. Любив повторювати: «Чому українці так багато працюють і все одно нічого не мають?»

Приїхав трохи швидше

Коли почався Майдан, Юра був там одним із перших. Нікому нічого вдома не сказав, просто зібрався та й поїхав. Десь так само було і з відправленням на фронт. Узяв речі – і до військкомату. Мама лиш встигла нарихтувати синові сумку з харчами.

Смерть обминала Юрія Пукіша двічі. Перший раз – в окопі. Це було його перше знайомство зі смертю. Тоді була «очна ставка»: або Юра, або – «сепар». Пукіш встиг вистрілити першим. Вдруге він дивився смерті в очі в Дебальцевому: його бригада потрапила в оточення. З 30-ти осіб якимось дивом з оточення вийшли лише четверо. Зокрема і Юра. Його не один раз рятував бронежилет – кулі просто застрягали у ньому. Цей хлопець ніби народився у сорочці. Але втретє йому не пощастило.

Побратим Борис Гошко добре пам’ятає Юру, згодом він напише книгу на основі реальних подій «Люди війни» і присвятить її загиблому товаришу. «Яким було перше враження від Пукіша? – сумно всміхається Борис. – Розумний історик. Не знаю, яка в нього була освіта, але в історії він був справжнім знавцем».

Хлопці називали його Розвідником, бо Юра міг знайти і дізнатися усе на світі. Коли вояки приїжджали у новий населений пункт, вже через годину Пукіш знав кожну дрібницю: де магазин, де воду знайти, хто де мешкає і чим дихає… А якось в одній із хат знайшов діда, який хворів на цукровий діабет. У старого більше не було інсуліну, і почувався він дуже зле. Територію вже регулярно обстрілювали, і про ліки можна було забути. Юра хутко зв’язався з волонтерами і домовився про поставку медикаментів. За кілька днів прибув інсулін.

Коли прикарпатець приїхав у відпустку додому, то довго говорив зі своєю хрещеною, казав, що там, на передовій, жахіття коїться. Умови дуже жорсткі. «Юра мало того, що завжди не хотів їсти, він ще й готувати не вмів нічого, – ділиться хрещена. – А на війні і їсти почав геть усе, і навіть їжу готував. Все, що привезли волонтери, покидав до казанка, закипіло, посолив – і вже добре. Я до нього сміялася: «Юрку, як же ти таке вариш хлопцям? І хто то їсть потім?» А він відповідав: «Ви би самі їли, якби так зголодніли, як ми».

Рідні помітили, що війна змінила їхнього Юрка. Його очі стали постійно стривоженими.

Борис Гошко каже, що Пукіш був єдиним із його знайомих побратимів, хто так і не досидів всю відпустку вдома, а на кілька днів раніше вернувся на фронт.

Незадовго до загибелі Юра зателефонував мамі: «Коси гичку, але картоплю ще не бери. Я приїду 17 вересня і буду брати сам». Приїхав трохи швидше. У труні.

Полетів у небо

Мама тоді поралася на городі. Прийшов старший син: «Мамо, ходіть до хати, я маю вам щось сказати…» Юра загинув! Мама від шоку мовчки розвернулася і знову пішла в город, почала порпатися в грядках… Ніби нічого й не чула. Прийшли люди з медпункту, дали таблетки, краплі… Ледве оклигала.

Юра снився доньці своєї хрещеної мами. Усміхнений, щасливий: «Мені тут так добре». «А де ти?» – запитала дівчина. «Тут, де я є, дуже добре, ти собі навіть уявити не можеш, наскільки…» Ото й усе.

Коли в церкві правили поминальну Літургію на річницю загибелі, до храму залетів голуб. Цілу Службу просидів за захристям, а потім полетів у небо.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!