Відомий франківський журналіст Володимир Гарматюк, окрім професійної діяльності, пише вірші, перекладає з польської, фотографує невипадкові випадковості, а ще готує книжку про вкрадену акацію долі свого дідуся. Про це, а також про внутрішній бунт, прив’язану повітряну кульку журналістики і світле наповнення похмурого образу – в розмові з «Галицьким кореспондентом».

 

 

 

– Тебе знають як журналіста, поета, перекладача і фотографа…

Поет – це дуже голосно звучить, бо поет – людина, яка видала бодай одну збірку. Поет – це не той, хто колись заримував якісь рядки, тут набагато глибше і серйозніше. Тож маю до себе упередженість стосовно такого називання. Хай оцінює читач і той, хто розуміється, чи це поезія, чи просто римування, написання текстів.

 

– Ти дуже самокритичний?

Щось мені пишеться, хтось читає, комусь подобається… Можливо, хтось скаже: це фігня, бо всі щось пишуть – діти, учні, молодь… Колись теж дуже багато в мене вилітало текстів, кожного тижня щось писав… А тепер перечитую – і не думаю, що зараз готовий показати ті речі на широкий загал, адже там максималістські юнацькі думки… Хоча не все так зле, гадаю. Здається, 2001 року в одному з номерів часопису «Четвер» було кілька моїх текстів, їх дала туди Галя Петросаняк, а Іздрик опублікував. Авторитет Іздрика я ціную.

 

– Коли чекати твоєї збірки, адже текстів уже назбиралося?

Ну, спершу потрібно з тієї кучугури написаних текстів вибрати… Збірка – це ж не 15 віршів, а бодай сотня чи кілька десятків. І головне – не кількість, а якість, щоб не вийшло, що це книжка чергового віршомаза. Колись я знайшов стару ікону в селі у розваленій хаті, і вона мені здалася дуже класною: стара рама, ззаду закладена газета «Труд». А батьки сказали: та це богомази намалювали (тоді селом ходили художники, які трохи вміли складати пензлі й фарби). А мені сподобався власне весь цей антураж. І коли я показав Яремі Стецику цю ікону, він був просто у захваті. А для батьків це було не більше, ніж робота богомазів.

 

– Для тебе дуже важлива думка інших?

Якби була критика, я би замислився. Я прислухаюся до іншої думки, але не аж настільки, аби замкнутися. Завжди кажу: добре, покажи, як воно має бути, або зроби щось сам.

 

– Тебе вирізняє стиль «незгідного». Це внутрішній бунт? Позиція «за справедливість»? Чи, може, гени й характер?

Ну, просто дурнуватий характер, напевно. І часто він заважає, бо людям може здаватися: о, він звихнений, з ним нема про що говорити… Усі ніби намагаються себе тримати в рамках, при зустрічах «добрий день» – «добрий день», подають руку. Але на гадці, можливо, все одно мають своє.  І я  більш ніж упевнений, що мене сприймають так: а раптом він щось не те спитає. Навіть у роботі. Наприклад, на ефір до мене прийти…

 

– Бояться?

Не бояться, але дехто намагається зі мною в ефір не виходити, бо їм, бачте, не комфортно – а раптом я щось скажу чи запитаю не те? За роки своєї роботи я вже напрацював собі таке амплуа, певний імідж… Але якщо ти знаєш, що говорити, і маєш що відповісти, то чого ти боїшся додаткових запитань, зрештою? Так, вони незручні. Але незручним може бути навіть шезлонг, бо може сідниці натерти: не там сів або задовго посидів. А в ефірі – жива розмова й питання є різні… Якщо хочеш зручних питань, то сам собі напиши їх, сам собі дай відповідь та й вивали слухачам ті «зручності». І десь у мені живе власне така непричесаність, їжакуватість…

 

– Це, знову ж таки, такий собі вічний бунт?

Може, і бунт. Мене багато речей дратує… Я просто не тримаю це в собі, можу висловитися, іноді недипломатично. Тому що є дипломатичний спосіб подачі й спілкування, а я такий, як є. Хоча вмію і буваю, і, напевно, є все-таки  толерантним. У ситуації, коли все гаразд, я не вдаюся до матів – тобто дію адекватно… Але от якщо в мене під вікнами вдосвіта, о 5-6-ій ранку, двоє п’яних дебілів ввімкнуть музику в машині на повний звук… Біля бетонних будинків, де йде відлуння… То як я маю реагувати, якщо я прокинувся від цього? Я виліз у вікно і відразу накрив їх матами. Так, це нефайно і нетолерантно.

 

– Але діє?

Не дуже. Подіяв би камінь зверху на машину, на лобове скло. Просто машина задалеко стояла.

 

– А якщо б стояла ближче?

Ну, чимось би кинув точно. Я вже кидав яблуками й картоплею, але далеко стояли і між нами були дерева – не долетіло. Мене дивує інше: чого від людей, під чиїми вікнами вони стояли безпосередньо, не було жодної реакції?

 

– На твоїй останній фотовиставці «Anno Domini(o)» є промовиста фотографія: повітряна кулька, прив’язана до ручки газетного кіоску. Наскільки сучасна журналістика «прив’язана»?

Коли я побачив цей сюжет, то перше, що спало на думку, – кулька наповнена газом, вона літає, тобто відносно вільна. І вона би полетіла, якби не була прив’язана. Тобто такий момент: я ніби вільний, але щось мене тримає… Уже потім вималювалася складова сюжету, що кулька прив’язана саме до газетного кіску. І справді, вал інформації, який зараз є (маю на увазі саме пропагандистське завантажування «потрібною» інформацією) тримає, не дає вільно рухатися. Особливо хвороба “Фейсбуку”, коли  відчуваєш на собі його дію, як ломку від наркоти…

 

– Чим тобі близькі тексти Посвятовської, дві книги якої ти вже переклав  із польської?

Мене ці тексти зачепили. Її символізм, пошук образів довкола стану її хворого серця. І, як не парадоксально це звучить, саме серце довело її до смерті: воно давало життя, бо штовхало кров, і водночас заважало їй жити. Вона називала його то птахом, то екзотичним плазуном, який розпирає груди, розростається всередині, тисне й душить. Її вірші похмурі, печальні – про смерть, про любов, яка була і якої може більше не бути. Мені було тоді років двадцять, і я слухав важку музику. Та чому слухав? Я і зараз слухаю важку музику… Я мав свої погляди на життя, які збіглися з її поглядами.

 

– У Посвятовської настрої похмурі, такими ж є і твої фото, вірші, навіть твій зовнішній образ – ланцюги, черепи, темні аватарки, важка музика… Тобі цікавіший темний бік?

Насправді, я люблю світлі кольори… Можливо, це певний мій епатаж, сублімування внутрішнього на зовнішнє. Я не знаю, звідки це. Хто мене знає ближче, дивується таким проявам. Хоча в мене майже всі футболки похмурі. Можливо, це образ, але мені він подобається… Я люблю жити й ніколи би собі шкоди не заподіяв. Я надто ціную і себе, і життя, і людей, які зі мною: сім’ю, дружину, дитину… Часто бувають сентиментальні речі, які мене душать, стискають горло…

 

– Які саме?

Фільм, музика… Наприклад, мене страшенно «накрило» відео «Metallica» «The day that never comes». Здавалося б, заїжджена тема. Війна. Вояки в Іраку. Вибух. Один гине. Потім його товариші натрапляють на порожній дорозі на авто, в якому сидить жінка із закритим обличчям – тільки очі видно. Капот піднято, біля авто стоїть чоловік і тримає в руках “прикурювач” (дроти для старту акумулятора). Вояки займають бойові позиції, змушують чоловіка лягти на землю, націлено кулемети. Напруга зростає. Раптом жінка виходить з машини. Вояк, що втратив товариша, цілиться в неї, вона підіймає руки, заперечно похитує головою і йде на нього. Здається, ось-ось він зріже її чергою. Але все ж щось у ньому перемикається, він опускає зброю, і вони допомагають тим людям. Потім той вояк з неймовірним полегшенням – ніби тягар з плечей впав – знімає свій шолом і дивиться в небо, на сонце. Символіка. День, який ніколи не настане. Ти розумієш це. Розумієш, що насправді так не буває. Або буває дуже рідко. Оцей момент, коли він опускає зброю і знімає шолом… Стискає горло досі… Але то художній вимисел, можливо, побудований на реальних історіях, подіях… Хто знає, скільки у нас на сході такого… Згадай пенсіонера, який підсунув воякам мед з вибухівкою… А ще з реального життя – остання жахлива історія з убивством дівчинки у Рожневі… Я писав про це матеріал, але коли замислюєшся глибше над тим, що сталося… Це жах. За таке треба карати адекватно до скоєного. І бажано публічно.

 

– Як ти загалом реагуєш на негатив?

Я дуже вибуховий насправді. Але швидко гасну. Мене може будь-що моментально вивести з рівноваги: те, що дратує, що мені не подобається. Може, це і добре, що я не тримаю негатив у собі і він мене не гнітить. Якщо я когось образив, можу потім довго каратись і намагатися перепросити.

 

– А що саме може тебе дуже роздратувати?

П’яні викрики під вікном серед ночі, пішохід, який “прогулюється” пішохідним переходом, розмовляючи по мобільному, мовляв, я на переході, маю право, чого сигналиш? Автомобіль, що перегородив тротуар. Коли хтось поряд закурює, зазвичай у громадському місці – в кафе, на лавці чи на річці. Колись, коли я мав довге волосся, дратував вітер у спину, бо закидав волосся на очі (сміється)…

 

– Повертаючись до фотографій: вони зроблені в різних країнах, але всі вони без ознаки місця. Тобі не важлива географія?

Я знимкую те, що впадає в око, чого я не побачу вдома і, можливо, більше ніколи і ніде. Ці фотографії – ніби магнітики на пам’ять, кадри тієї місцевості. Для мене особисто вони важать більше – чи ляльки у вікні, чи старі стоптані солом’яні капці біля одвірка, чи хрест із драбиною, чи жук-сонечко, який сидить на загубленій вервиці, чи волоцюга, що розлігся на лавці, чи дитячий ровер із пістолетом. Це будь-де могло бути, зрештою… Мені ці місця дають більше спогадів, більше приваблюють, ніж, наприклад, я на тлі Бранденбурзьких воріт – повний формат, чи та ж Ейфелева вежа, чи Піраміди Хеопса… Хотілось би потрапити до них, але там я радше фотографував би кактус між камінням, ніж самі піраміди. Мене приваблюють детальні дрібні речі.

 

– А що спонукало тебе оприлюднити фотографії всупереч своїй  самокритичності?

То взагалі вийшло несподівано. Друзі, польські поети, бачили мої фото у “Фейсбуку” і на черговий фестиваль «Міжнародна галицька літературна осінь» прислали мені запрошення і програму, в якій вже була вписана моя виставка в Тарнові. А коли я повернувся до Івано-Франківська, надійшла пропозиція від Центру польської культури і європейського діалогу показати фото у них. Я погодився. Тим більше, ми вже працювали разом над другою книжкою моїх перекладів, тож їм було цікаво підтримати мене в іншому моєму, скажімо так, амплуа.

 

– Ти себе багато в чому проявив. Але ж ти не з тих, хто зависає на одному рівні. Що ще хочеш спробувати, куди будеш рухатися далі?

Дуже хочу зробити свою книжку. Це буде моя книжка не лише як автора, а як упорядника – спогади дідуся. Мій дідусь Зіновій Карась 10 років відбув у мордовських таборах, його заарештували в Казахстані, куди він виїхав з сім’єю. І впаяли йому політичну статтю, прив’язали до підпілля ОУН на Рогатинщині. Він мені ніколи про це не розповідав… А виявляється, дідусь мав ще й статтю за крадіжку. Він був священиком. І росла собі акація на церковній території у Казахстані, її посадив дідусь. Совіти відрізали частину території під ПТУ, і там та жовта акація залишилася… Тож дідусь її викопав і пересадив ближче до церкви. А вони йому впаяли «крадіжку держмайна». Коли я почув цю історію, то зрозумів, що хочу про це і загалом про дідуся зробити книжку.

 

– Назва вже є?

«Жовта акація».

 

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК

ФАГОТ: «І поезія, і музика – це особистий фронт для кожного»

Петро Павленський: «Роблю мистецтво політичними руками влади»
Наталя Сумська: «Безмежно вдячна за любов іванофранківців»
Василь ПОПАДЮК: «В Україні більше почуваю себе українцем»
Володимир ГАРМАТЮК: «Десь у мені живе їжакуватість»

Володимир ХОРУНЖИЙ: «Усі українські кіномитці – учні голлівудської школи»

Олексій ГНАТКОВСЬКИЙ: «Завдання чоловіків – щоб у них закохувалися жінки»

 

Повітряна куля Галини Петросаняк