Від чарки до заснування реабілітаційного центру: Як воїн АТО навчився перемагати себе

Війна не топиться у чарці. Про це добре знає керівник реабілітаційного центру для учасників АТО і їхніх сімей «Бандерівський схрон», майданівець Ігор Чернецький. Його історія – особливо повчальна і може стати в нагоді багатьом. Після поранення на Майдані Ігор не міг витримати бойового стресу і пристрастився до алкоголю – звична історія для нинішньої ситуації в Україні, чи не так? Однак йому не лише вдалося виборсатися з тієї ями, але й почати нове життя, реалізувати корисні проекти і простягнути руку допомоги іншим побратимам.

Він кульгає, але духом сильний. Каже, що з війни й досі не повернувся. Війна все ще живе в його голові. Попри це Ігор Чернецький має купу справ у цивільному житті: виконує обов’язки позаштатного радника голови Івано-Франківської ОДА з питань Майдану і АТО, голови ГО «ФОНД Рух Михайлівський», керівника реабілітаційного центру для учасників АТО і їхніх сімей «Бандерівський схрон», що неподалік Івано-Франківська.

Для стратегічних цілей

Ігор родом із Хмельниччини. У минулому юрист і бізнесмен, з 2011 по 2013 рік працював за кордоном. Потім повернувся в Україну, з друзями почали створювати інвестиційний фонд. Налагодили співпрацю з Великобританією. Покладали великі надії на асоціацію з ЄС, але тодішній прем’єр Азаров знищив їх своєю заявою. Той день Ігор не забуде ніколи. Вони  якраз підписали попередню угоду про виділення британськими партнерами одного мільйона фунтів на розвиток фонду в Україні, планували створити робочі місця. 21 листопада 2013 року після сумнозвісної заяви Чернецький отримав листа з Лондона, а потім і дзвінок. Іноземні партнери повідомили, що наразі не готові до співпраці, порадили спочатку навести лад в своїй країні.

Ігор одним із перших вийшов на майдан у Хмельницькому, де став комендантом. Через тиждень разом із друзями поїхали до Києва. Потрапили якраз на розгін студентів. Залишилися у Михайлівському соборі. Потім  створили громадську організацію «ФОНД Руху Михайлівський» й так і залишилися біля собору.

На Майдані Ігор отримав серйозні травми: вогнепальне поранення з переломом кістки правої ноги, перелом лівої руки, осколкове поранення правої руки та контузію. Після двох тижнів лікування в Україні його відправили до Чехії. Загалом зробили майже з десяток операцій на нозі.

Коли Ігор трохи оклигав і зміг більш-менш нормально пересуватися, поїхав на схід. Однак оскільки з такими складними наслідками травм, які Чернецький отримав на Майдані, його не хотіли брати на службу, то він виконував у зоні АТО конкретні завдання, здебільшого розробку стратегічних рішень.

На стакані

Ігор переконує, що бойовий стрес подолати нереально, його можна тільки контролювати: «Постійно хтось із твоїх друзів перебуває на сході. Ви спілкуєтеся по телефону, і ти весь час переживаєш їхній стан». Як контролювати стрес? «Поставити ширму, – радить Ігор. – Не звертати уваги на те, що по ресторанах розважаються купа фізично здорових молодиків, тоді як ти знаєш, що сьогодні на фронті загинули четверо хлопців. Одного із них ти дуже добре знав».

Як переконує Чернецький, алкоголь зовсім не приглушує стрес. Він добре це знає, адже сам «відсидів на стакані» з півроку. Після операції в травні 2015-го чоловік не міг ходити, став фактично інвалідом. Це морально знищувало його, адже у нього було багато планів, намірів, звідусіль телефонували з пропозиціями – а нога не рухалася. Зранку прокидався – і вже все байдуже. Почувався на задвірках світу, осторонь від вирію важливих історичних подій, де він теж міг би бути корисним. «Ти знаєш, що потрібний на фронті. Дуже потрібний, – говорить майданівець. – Але травматолог каже тішитися, що хоч ногу пощастило врятувати, бо могли й відтяти через зараження інфекціями».

Ігор зізнається, що щоденна чарка не приносила полегшення – просто не думалося, мізки відключалися. І так аж до вечора. Вранці прокидався, у голові гепало, і лиш одна думка жевріла: «Де б знайти похмелитися, аби дружина не побачила?»

Насправді, як потім дізнався Чернецький, дружина все бачила і знала, однак замість того, аби читати мораль і влаштовувати скандали, вона шукала шляхи, щоб витягнути чоловіка з ями, куди той стрімко котився. Наталя завжди була поруч і підтримувала. Часом теща обережно нагадувала: «Коли ти п’яний, то дурний, а коли тверезий, то з тобою можна вирішувати будь-яку справу».

Вода камінь точить. Одного ранку в свідомості майданівця щось клацнуло, і він просто подумав: «Мабуть, досить уже!». Того дня Ігор не пішов, як завше, до магазину по слабоалкоголку. І вже ніколи не йшов.

Мрії здійснюються

Мрія створити центр психологічної реабілітації та соціальної адаптації з’явилася ще в кінці 2014 року, після того, як Ігор почав часто бувати на війні. Особливо після Іловайська. На ціль ця мрія перетворилася вже після дебальцевських подій, після виходу з котла, після всього того, що тоді відбувалося і коли Чернецький побачив, у якому стані звідти повернулись хлопці. Це було страшно і важко. Тоді він зрозумів: якщо негайно не почати боротися за їхній психоемоційний стан, то за ті роки війни, які ще попереду, Україна просто втратить здорову чоловічу частину суспільства.

Аби відкрити омріяний реабілітаційний центр «Бандерівський схрон», Ігорю довелося витратити всі свої заощадження, виплату за поранення на Майдані, та ще й він постійно вкладає військову пенсію, адже має другу групу інвалідності. Варіант «а якщо справа прогорить» навіть не розглядався. Тому, напевно, і вдалося.

Протягом усього періоду активно підтримували фінансами волонтери, благодійники. Але останні два місяці – взагалі ні копійки. І така тенденція повсюди. Влітку завжди затишшя – більшість їде кудись відпочивати. «Не всі ж такі відчайдушні бовдури, як я, в голові лиш одне – перемога!» – сумно усміхається Чернецький.

Багато вояків після реабілітації в «Бандерівському схроні» оселяються там. «Бандерівський схрон» – наче та рукавичка із казки: всіх приймає. Приміщення невелике, тому хлопці, які вирішили там мешкати, поставили військові намети поруч із будівлею.

Але ж живуть тут далеко не дармоїди – кожен вносить свою лепту у розвиток справи. Наразі схрон прихистив 14 бійців, кожен із яких не боїться роботи і кипить сміливими бізнесовими ідеями.

Ігор каже, що чи не кожного дня телефонують бійці з усієї країни, хочуть виговоритися, кажуть, що їм тяжко на душі, не знають, що робити далі.

Побратимам, які мордуються від посттравматичного стресового розладу, Чернецький радить лиш одне: завжди пам’ятати – життя продовжується! Банальна фраза, але це таки істина. Немає підтримки близьких чи рідних? Але завжди є братерство! Принаймні в реабілітаційному центрі «Бандерівський схрон». Важливо розуміти, що ти хочеш від життя. Ціль якраз і має стати рятівним світлом».

Ігор каже, що натхнення черпає серед дітей. І не лише серед своїх. «Іноді виникає бажання, – зізнається чоловік, – взяти молодь, яка не робить добрі справи, і вивезти їх у зону розмежування, де лишилися дітки. Просто показати, як вони живуть. Може, тоді зрозуміють – треба щось робити, аби на наших дітей не чекало таке ж майбутнє». Що робити? Свою справу, до якої відчуваєш покликання і здібності. Робити на совість і з чистими помислами.

Чернецький вже давно лягає спати і прокидається з однією і тією ж думкою – як покращити роботу «Бандерівського схрону». Ігор і досі кульгає, а лікарі дають його хворій нозі далеко не найкращі прогнози. Майданівець не знає, що принесе йому завтра, тому впевнено і цілеспрямовано крокує вже сьогодні. Хоч і з ціпком, зате точно переконаний, що в правильному напрямку.

Наталя МОСТОВА