Юрій ВИННИЧУК: «Народ наш відчуває, коли йому брешуть»

У Новий рік «Галицький кореспондент» зустрівся з культовим письменником, нашим земляком Юрієм Винничуком.

– Яким був рік, що минув, і що чекає нас попереду? Де взяти сили і надію?

 А чим цей рік відрізняється від попереднього? Ми й далі перебуваємо в стані війни і в стані постійних похоронів. Бо за кожною звісткою про те, що хтось на фронті загинув, треба усвідомити той факт, що того самого дня чи наступного до людей прийшло горе. Попри те все, ми рухаємося вперед і долаємо величезні перепони. За ці три роки зроблено більше, ніж за двадцять попередніх. Тому я не належу до табору зрадофілів. Я задоволений тим, що є. І я вдячний Путіну за те, що завдяки йому і завдяки тому, що Крим і частина Донбасу перебувають на лаві штрафників, у нас парламент і уряд значно кращі за попередні. Це не означає, що я в захваті. Але все, що було перед тим, – це страшне западло. Нація нарешті усвідомила себе нацією. Гімн зазвучав так, як ніколи не звучав.

– Наскільки це все дійшло знов до краю, на вашу думку?

 Не бачу, щоб дійшло до краю. Якщо ви про рух старих сил, то це, в першу чергу, рух люмпенів і фріків. Інтелігенція їх не підтримала. Бо тільки люди без мізків або агенти можуть зараз, в час війни, закликати міняти владу. А потім, коли поміняють, не мине й року, як знову почнуть бунтувати.

– Є таке враження, що час стискається дуже щільно, прискорюється, є відчуття чогось незбагненного і неочікуваного, що висить у повітрі… Що це може бути? Чи, може, це помилкове відчуття і насправді все йде так само як і сотні тисяч років до того, просто ми в зоні турбулентності?

Гадаю, що час сам по собі, а ми самі по собі. Просто в різні епохи по-різному сприймається час. В античну і середньовічну епохи люди, живучи 30-40 років, встигали зробити більше, ніж у пізніші епохи ті, хто прожив удвічі більше. Таке враження, що час був стиснутим саме тоді. Але винятково у сприйнятті людей.

– Оптимізм у вас залишився? Якщо так, то чим він підтверджений?

Я викінчений оптиміст, яким був навіть за совєтів. Я свято вірив, що цей слон на рахітичних ногах розвалиться, тому писав до шухляди і терпляче чекав, коли можна буде це надрукувати. Напередодні Нового 2013 року я написав такий короткий скетч «Останній бункер», в якому без зайвої скромності передбачив Майдан. Він є в неті. Мене журналісти питали: ви справді вірите в революцію? А я вірив. З одним відомим і солідним чоловіком навіть заклався на ящик шампана. Він програв. Отже, і зараз я вірю в те, що все буде в нас чудово. Ми рухаємося семимильними кроками. Світ на нашому боці. Ми дотиснемо імперію зла. Вона на нас сторіччями жирувала, але саме ми станемо її гробарями.

 – Наскільки вас як письменника мотивує оця, я би навіть сказав, апокаліптична гострота життя?

Як письменника вона мене мало мотивує. Більше як публіциста. Хоча, звісно, щось відбивається і на творчості, правда, більше завуальовано. Я начебто не пишу в своїх романах про Другу московсько-українську війну (як правильно її треба називати), а все ж вона присутня. Неможливо від цього відсторонитися і жити у вежі зі слонової кістки.

– Чи є відчуття створення чогось особливого у своїй творчості, що буде вважатися головним «хітом життя» або бодай точно ввійде в топ-10? Людина у будь-якому разі залишає щось по собі, і у будь-якому разі потім це або забувається, або вважається геніальним і йде крізь роки. Я про самобачення таких речей.

Жодного самобачення я не маю. Я пишу лише те, що мені подобається писати. Що залишиться? Стовідсотково залишаться «Легенди Львова». Доки Львів існуватиме, ніхто інших не знайде, бо я перепорпав геть усе. Чи цього не досить? Звісно, мені багато чого ще хочеться написати. І про мій коханий Станиславів, який мені досі сниться, і про Львів. Це ті два міста, які тримають мене, як корабля на кітві. Не можу рушитися поза них, і не зміг би жити в жодному іншому.

 – Яких своїх думок Винничук боїться, за які соромно, а якими волів би пишатися? Чи всіма ними однаково готовий ділитися на сторінках своїх книжок?

Ті, котрих би я соромився, не виставляю на люди. Хоча є такі думки і судження, яких я жодною мірою не соромлюся, але й не озвучу. Щодо пишання чимось, то я не настільки самозакоханий. Загалом, як відгукуються читачі про мої автобіографічні твори, я достатньо відвертий. Не соромлюся описувати щось, що виставляє мене в не найкращому світлі.

– Є література розумна, є – зарозуміла. А є проста для сприйняття, але не маскульт. Власне, як би ви охарактеризували свої твори, користуючись цією шкалою, або ж запропонували би власний варіант?

Я ніяк. Скажу лише, що поважної української літературної критики майже нема. Більшість так званих критиків – це звичайні дописувачі, які з мінімальним інтелектуальним багажем беруться оцінювати ту чи іншу книжку. В результаті накопичують безглуздя. Тим часом німецькомовна критика дуже високо оцінює мою творчість. Вживаючи стосовно «Танґо смерті» навіть такий термін, як «шедевр» і називаючи роман «вражаючим мистецьким твором». Не думаю, що за життя почую щось подібне від українських критиків. Від читачів – так, а від критиків – ні.

 – Відносини українців і поляків. Чи може бути відкритий конфлікт, якась форма війни, про яку ми навіть не здогадуємося, як не думали про Донбас?

 Я знаю безліч розумних і притомних поляків, які й самі критикують усю цю українофобію. Це минеться.

– Кого з сучасних українських письменників ви вважаєте читабельним?

Це підступне питання. Попробуй когось не назви. Але визначення «читабельний письменник» в моєму лексиконі не існує. Є письменники, яких я читаю, а є, яких не читаю і нізащо читати не буду. Ось Люко Дашвар читабельна, але я її не читав, хоча проглянув кілька сторінок. Добре, що є й така література. А є ще література нечитабельна, яку продукують члени Спілки письменників. Там панує суцільна графоманія.

 – Якби ви мали змогу зустрітися з собою 18-річним, то про що б себе попередили і застерегли?

Я б менше довіряв і вірив тим, хто мене оточував. Серед них виявилося чимало негідників і стукачів. А я їх приводив додому, ділився думками, книжками, рукописами. Я виявляв щирість, а вони цим користалися.

 – В інтерв’ю Жадана Скрипіну на Форумі видавців у Львові той критично висловлювався щодо ФБ. Це мейнстрим серед письменників чи андеграунд? Бо, на перший погляд, здавалось б, це гарний інструмент для тих, хто з ходу може мати сотні тисяч підписників. Як думаєте, в чому філософія принципової відмови від ФБ для людей такого штибу?

 ФБ відбирає чимало часу. Оце і є причина. Я сам борюся з собою, щоб менше зазирати туди. Але є часом якісь справи, які можна вирішити тільки завдяки ФБ. Наприклад, мені треба було роздати цуциків, я вивісив оголошення, і цуцики розійшлися в добрі руки. Чи настала потреба знайти доброго окуліста. Знайшов, і дуже вдячний. Однак коли я пишу роман, то намагаюся інтернет просто вимикати.

– Зараз більшість заходів, що проходять в Україні, можна умовно поділити на дві групи. Перша – авангардні фестивалі з поміркованою кількістю шок-контенту (в хорошому значенні цього слова) для непідготовленого глядача та величезною солянкою стилів, ментальностей і підходів. Друга – класичні поетичні вечори, фестивалі музики, які будь-хто сприйме більш-менш позитивно, без різких емоцій. Який спосіб залучення “пересічного українця” до мистецтва, на вашу думку, є більш дієвим у плані масовості і якості?

 Для пересічного українця обидві ці групи не надто масові. Поетичні вечори – це в найкращому разі 100-150 слухачів. Фестивалі класичної музики теж. Поетичні збірки дуже погано продаються. Хоча, звісно, є винятки. У нас просто нема традиції ходження в оперу чи на поезію, як у країнах, які мали свою аристократію і буржуазію. Навіть країни Прибалтики мали її. Тому наклади поетичних книжок в Естонії, де один мільйон населення, і в Україні однакові.

– Будь-яке творіння у автора викликає певний емоційний стан, який іноді і скеровує творіння у певне русло… Як відбувається “ліплення із глини” у вас? Беруть гору емоційні переживання над первинним задумом чи є задум і творіння спрямоване на генерацію певних емоцій у вас і, відповідно, у читача?

 Я пишу так, як читаю. Тобто рухаюся зі своїм майбутнім читачем, випереджаючи його лише на 10-20 сторінок. Я не знаю, як і він, що далі буде. Мої герої керують мною, своєю поведінкою підказують кожен свій наступний крок. Ось коли я писав «Цензора снів», то спочатку це була історія одного героя для колективного роману «ДНК». Я здав свою порцію тексту, а зупинитися не зміг і написав роман. В результаті герой роздвоївся і стало їх два, хоча я цього не передбачав.

– Чи є такі книги, створені українськими радянськими письменниками, які варто було б прочитати сучасним молодим українцям? Або забути всю радянську літературу, як страшний сон, та йти далі?

 Багато чого з того, що написано в 1920-х роках, – це прекрасна література. В пізніший час була дуже добра поезія. А з прози можна й далі читати Валерія Шевчука, П. Загребельного, В. Дрозда, Ю. Щербака, Є. Гуцала, Р. Андріяшика, Р. Іваничука, Р. Федоріва, Ірину Вільде, В. Малика… Мабуть, не всіх згадав.

– Сучасна молодь досить жваво цікавиться сучасною українською літературою. Який свій твір ви би рекомендували для вивчення в школі?

 Та й без рекомендацій вивчають окремі оповідання, у восьмому класі в програмі є «Місце для Дракона», у Львові вивчають «Легенди Львова». Ось викінчу «Казки і легенди Галичини», то і це стане предметом для вивчення.

– Станіслав – рідне місто, наскільки воно залишилось рідним дотепер і які головні відмінності, на вашу думку, між львів’янами і франківцями?

 Я завжди жив на околицях міст. І мені здається, що жителі околиць – Софіївки чи Замарстинова – нічим особливим не відрізняються.

– За що можна галичан любити і що не дає любити галичан?

 Я їх люблю, бо люблю. Пояснити чому не можу. Бо це як пояснити, чому я люблю повітря. Галичина – це моя стихія, в якій я чуюся дуже затишно.

– Всі ці пертурбації з Міхо, на мою думку, є дуже небезпечним маячком до справжньої громадянської війни. Порохоботи vs зрадофіли… Що думаєте ви стосовно цього? І коли нам, українцям, нарешті прибуде розуму? Скільки ж пройшли вже…

До громадянської війни не дійде тому, що куплені за російські гроші бунтівники ніколи не зберуть такого Майдану, який був чотири роки тому. Тут я спокійний. Однак бунти відбуватимуться ще не раз, бо Росія ніколи не заспокоїться. Щодо розуму, то народ наш відчуває, коли йому брешуть, і, як бачимо, народні мами не підтримали грузинського гостя.

 – Попереду свята, які завжди дуже важливі для нас. Хотілося б якось святочно і закінчити. Чи варто надіятись на те, що Російської Федерації в її теперішньому вигляді не стане? Зараз все частіше про це починають говорити, яка ваша думка щодо цього?

 Очевидно, що вона розпадеться, бо в росіян така демографічна ситуація, що вони просто не в стані будуть втримати цього колоса. Росіяни тупо вимирають. А тим часом азійські та кавказькі народи мають великий приріст. Звісно, одного дня вони почнуть свій парад самостійництва, і Москва вже не матиме сил протистояти цьому. А я думаю, що перед тим дійде до того, що вони будуть продавати захоплені раніше території – Калінінградську область, Карелію, Туву, Сахалін і Курили, Приамур’я і т.д.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!