Про Раковець можна писати чимало. Туристів приваблюють руїни давнього замку XVII століття, каплиця-костел, яка видніється на старому цвинтарі, а донедавна біля берегів Дністра був пришвартований корабель «Юрій», аналогів якому, за словами розробників, не було не те що в Україні, але й у світі, оскільки розрахований був саме для мілководдя. Завдяки незабутнім круїзам на цьому кораблі можна було помилуватися неймовірними краєвидами Дністровського Каньйону та насолодитися комфортним відпочинком на природі. Крім туристичних принад, у Раківці зняли перший в Галичині повнометражний фільм «До добра і краси», режисером якого був Юліан Дорош.

У цьому селі мешкає чимало сімей з польським корінням, з однією з яких поспілкувався «Галицький кореспондент».

Мати Марії Чимич Ганна була ткалею. Напевне, талант їй передався від батька Івана Глембіцького, адже також був ткачем. Вона вдень важко працювала в ланці, а вечорами ткала, щоб заробити гроші, оскільки самотужки ростила донечку.

«За поляків жилося нам добре, та коли прийшли москалі, з ними прийшла й біда. З приходом радянських «визволителів» дід не захотів виїжджати до Польщі, тож сім’я залишилася в Раківці», – згадує нелегкі часи пані Марія.

Додала чималих клопотів і велика повінь 1941-го. І хоч хата родини Глембіцьких була добротна, вода затопила все. Лишень встигли забрати з собою живність. Пропало все зерно, їсти не було що. Зиму родина перезимувала в стрия – дідового рідного брата Василя.

Великою бідою стала хвороба бабусі Марії Глембіцької, яка молодою важко занедужала.

«Вона про свою хворобу мені ніколи не говорила. Довідалася про це від її рідної сестри Меланії. Знаю, що дід возив її до Городенки та Незвиська на лікування. І дякуючи єврейському лікарю Шнайдеру, вона одужала», – ділиться спогадами Марія Чимич. 

Коли Іван Глембіцький прийшов з війни, в Раківці почався голод, хліба не було взагалі.

«Важкою голодною смертю помер дід Іван та моя прабабуся Анна. Бабуся Марія залишилася сам на сам з чотирма дітьми. Вона рано працювала, а ввечері йшла до Обертина й там купувала хліб. Мій вуйко Михайло, наймолодший брат моєї мами, якому на той час було 6 років, розповідав, що мав такий розпухлий живіт, тож не думав, що виживе», – з гіркотою в голосі згадує Марія Чимич.  

Покращилося життя в Раківці з 1956 року, коли головою колгоспу став Михайло Козубаш. Він добре платив людям, тож хліб у селі вже був.

Та невдовзі в селі знову трапилася біда – повінь 1969 року. Від хати, за словами Марії Чимич, залишився лише дах. І знову довелося починати все з нуля – будувати нове житло. До слова, цей дах був з добротного гуцульського дерева, тож він зберігся і досі.  

Попри всі випробування родина Марії Чимич не втрачала любові до життя. В сім’ї виховували любов до України й, зокрема, української вишивки. А що головне, Марія Чимич старанно зберігає усі родинні реліквії: давні сорочки, запаски, кожух, гердани, плетінки, а родзинкою сімейних цінностей є давні ікони, яким понад сто років. Це образи Адама і Єви, Юрія Побідоносця, Івана Хрестителя й Матінки Божої Єрусалимської. Є ікони і з 1930-х років, які бабуся Марія Глембіцька придбала для нового житла.

За словами пані Марії, у Раківці вишиванки різні – є різнокольорові, а є суто червоні. Також є сорочки і з вуставками. Переважають на вишиванках здебільшого геометричні фігури.

Особливістю весільного віночка в селі, як розповідає Марія Чимич, є квіткові ружі, що дуже прикрашає головний убір нареченої.   

Щодо весільних традицій у Раківці, то цікавим був третій весільний день «Пропій» (в інших селах «Сміїне»). У цей день молодий, викупляв молоду і забирав її до себе додому. Ввечері гості несли молодій сніданок та співали про неї гумористичних співанок.

Як повідала Марія Чимич, вона дякує долі за доброго чоловіка Богдана, з яким виростили четверо донечок. Усіляке було в житті, але радіє, що пліч-о-пліч долають усі випробування. Адже міцна сім’я – це найвища цінність.

Юлія МАРЦІНІВ

Післямова. Дослідження покутської вишивки – тема невичерпна. Адже в кожному селі свої історії та особливості вишивання, що спостерігаємо в орнаментах, у техніці та колористиці. В цьому й полягає багатство української культури, наших самобутніх традицій, які не мають права канути в небуття.

Можливо, ця цікава рубрика згодом отримає нове дихання з новими героями та дослідженні покутської вишивки, але вже іншого регіону. Та незабаром очікуйте нову не менш захопливу рубрику, яку підготував «Галицький кореспондент» – «Незвідана Городенківщина».

Перший матеріал із циклу “Вишивка і доля” читайте тут: Вишивка і доля: на Покутті окрему увагу приділяли прикрасам

Другий матеріал: Вишивка і доля: чому не стало родини Бащуків

Третій матеріал: Вишивка і доля: такої вуставки не було в жодному селі

Шостий матеріал: Вишивка і доля: запис на шафі як останнє повідомлення

Сьомий матеріал: Вишивка і доля: у Тишківцях наречена одягала гофровану сукню з позолоченим низом

Восьмий матеріал: Вишивка і доля: одна із сімейних реліквій – бабусина вишиванка, якій близько 100 років

Дев’ятий матеріал: Пророчі слова циганки і дорога на Сибір

Десятий матеріал: Вишивка і доля: у Копачинцях кожна домівка була, наче музей

Одинадцятий матеріал: Вишивка і доля: у 200-річній хаті в Чернелиці досі зберігається комин, піч, креденси й куфер

Дванадцятий матеріал: У Чернятині одними з головних елементів покутського вбрання були рукав’єнка і плісірівка

Тринадцятий матеріал: Вишивка і доля: у Хмелеві вишиванка з тризубами до часів Незалежності пролежала в гною

Чотирнадцятий матеріал: Вишивка і доля: у скрині лежав давній вишитий хрест, привезений із Сибіру