У 2006 році в Чернятині, в одному з найбільших сіл городенківської громади, вперше в районі відкрили кімнату-музей при місцевій бібліотеці. У день відкриття люди плакали, адже Чернятин в цьому музеї старовини був представлений у всій його красі. Тут є все: одяг, взуття, давні фото та ікони, весільні букети та усілякий реманент. Наразі в музеї налічується близько 370 експонатів, найстарішим з яких більше 100 років.

Організувала цей куток старовини завідувачка бібліотеки-філіалу Орислава Малоглова, яка поспілкувалася з «Галицьким кореспондентом», повідавши про свою активну громадянську позицію та нездійсненну мрію бути вчителем. А передувала цьому непроста історія її матері Марії Бойчук, яка з юних літ була зв’язковою УПА.

Першим до лав українських партизанів долучився старший брат Марії Бойчук – Василь, який з часом у Польщі пропав безвісти. На краю села часто гуртувалася молодь, серед якої повстанці шукали відповідальних людей. Спершу доручали юним дівчатам невеличкі завдання – купити в аптеці ліки чи необхідну канцелярію. Відтак вибрані з них ставали зв’язковими і давали клятву УПА.

Марія Бойчук на псевдо «Тоя» була зв’язковою між Чернятином та Вербівцями. Та з плином часу її видала одна мешканка Вербівців – видала по двох передніх залізних зубах, що були в неї вибиті. Їй на той час було лише 17. Взимку Марію Бойчук і ще шестеро дівчат, коли їх вивозили на санах, проводжало все село. Перші допити були в Городенці в катівні біля приміщення нинішньої бібліотеки. Били, відливали водою і далі били. Відтак відправили до Коломиї, а звідти на Сибір з конфіскацією майна за статтею 154 – зрада Батьківщині.

«З часом у тому приміщенні була створена організація із повернення /реабілітаційних коштів. Бувало, люди приходили по гроші й непритомніли, згадуючи що з ними тут робили. Мама раз пішла туди й більше не заходила. Всіма паперами займалася я», – згадує Орислава Малоглова.

Сибірське життя було нестерпне. Кусок хліба на цілий день, якась баланда замість супу, гнила риба й капуста. Ось такий раціон каторжників. Працювала маленька ростом дівчина на лісоповалі. З нею відбували заслання жінки різних національностей. Разом вишивали, разом святкували Святвечір. Можливо, Марія Бойчук і не пережила б сибірську каторгу, якби не випадок. Захворіла жінка з кухні, й начальник тюрми відіслав дівчину на заміну. За короткий час Марія Бойчук навела на кухні ідеальний порядок. Так там і залишили її. Кухарка була жінкою милосердною, постійно старалася щось залишити з їжі тендітній дівчині.

Повернулася Марія Бойчук через 10 років на Покрову. Того ж року вийшла заміж за свого однокласника, який не побоявся взяти шлюб із «ворогом народу». Через «білу пляму» в біографії не змогла ніде піти навчатися, тому працювала в колгоспі.

«Мама згадувала жінку з сусіднього села Вербівці, з якою носила штафети (записки) повстанцям. Вона, щоб не потрапити до рук енкаведистів, просиділа 10 років під печею. Через це з часом втратила зір», – розповідає Орислава Малоглова.

Після повернення додому Марія Бойчук відчувала стеження за собою, особливо дошкуляли місцеві «стрибки». Пані Орислава пригадує, як мама вишила татові сорочку з синьо-жовтими китицями. То один стрибок покликав батька в центр села, зловив його за комір і хотів ті китиці відірвати. Але тато не дав цього зробити, мовляв, він це не шив, то й відривати не буде.

Для пані Орислави з сестрою мамина історія була табу. Батьки нічого їм не розповідали.

«Пригадую, часто переглядали фільм «Молода гвардія». І коли був епізод тортур молодогвардійців, мама завжди виходила з хати. Тоді ми не розуміли чому. Страшно уявити, що переживали люди в катівнях. Та мама гідно пройшла ці випробування, адже після її допитів нікого не засудили – вона не видала нікого. Щодо жінки з Вербівців, яка видала маму, то вона спершу втекла до Одеси, відтак повернулася до села. Ми малими пасли корову з її доньками. Мама як довідалася про це, строго заборонила нам з сестрою з ними дружити», – продовжує ділитися спогадами Орислава Малоглова.

Через мамине засудження і зв’язки з УПА пані Орислава так і не здобула освіту педагога. То був для неї свого роду удар. Адже вона мріяла про це. Тож коли відкривали в Чернятині бібліотеку, не задумуючись, пішла туди працювати. У селі Орислава Малоглова – місцева активістка. Коли їй запропонували відкрити в селі музей, вона, не покладаючи рук, ходила з вулиці у вулицю, збираючи старовинні автентичні речі. Збирає і досі… Та що казати, все у музеї тримається на ентузіазмі пані Орислави. Крім цього, жінка разом із місцевим ансамблем «Криниця», який нещодавно відсвяткував своє 30-річчя, збирає і відтворює українські традиції: весільні, різдвяні, великодні. А це неабияка справа в популяризації української культури.

У чернятинської вишиванки, за словами Орислави Малоглової, переважають червоний з чорним, жовтий та синій кольори. Також поширеними були в селі чоловічі сорочки, вишиті білим по білому. Щодо орнаментів, то це геометричні фігури, квіти і птахи. Техніка також була різна – і хрестиком, і низинкою, і гладдю, і навіть на п’яльцях (сорочка була ніби вибита).

Жіноча сорочка, в якої повністю вишиті рукави, у Чернятині носить назву «рукав’єнка» й вишивали її нитками «волочка». Рукав’єнка була жіноча й дівоча. В жіночій переважав червоний колір, а дівоча була різнокольорова. Що цікаво, вишиванку носили щодня – на будні дні сорочку зі скромнішою вишивкою, тоді як на свята – зі святковішим узором на білому полотні.

Також у Чернятині, подібно як і в інших селах, вишиванки «рішили» (гафрували). Та нині, на жаль, немає в селі жодної майстрині, яка би вміла рішити.

Іншим елементом покутського вбрання в Чернятині була жіноча сукня (спідниця) –  «плісірівка», яку одягали зверху по сорочці.

«Поки працюю у сфері культури, надалі збиратиму до музею цінні автентичні речі, щоб наші майбутні покоління не забували наш покутський стрій, а відтворювали його й популяризували. Адже саме в такий спосіб наша українська самоідентичність житиме завжди», – розповідає Орислава Малоглова. 

         Юлія МАРЦІНІВ

Перший матеріал із циклу “Вишивка і доля” читайте тут: Вишивка і доля: на Покутті окрему увагу приділяли прикрасам

Другий матеріал: Вишивка і доля: чому не стало родини Бащуків

Третій матеріал: Вишивка і доля: такої вуставки не було в жодному селі

Шостий матеріал: Вишивка і доля: запис на шафі як останнє повідомлення

Сьомий матеріал: Вишивка і доля: у Тишківцях наречена одягала гофровану сукню з позолоченим низом

Восьмий матеріал: Вишивка і доля: одна із сімейних реліквій – бабусина вишиванка, якій близько 100 років

Дев’ятий матеріал: Пророчі слова циганки і дорога на Сибір

Десятий матеріал: Вишивка і доля: у Копачинцях кожна домівка була, наче музей

Одинадцятий матеріал: Вишивка і доля: у 200-річній хаті в Чернелиці досі зберігається комин, піч, креденси й куфер