Нещодавно клуб «Бардак» святкував свою першу річницю. «Галицький кореспондент» розмовляє з власником та ідеологом клубу Антоном Лесівим про гламур, провокації і культові стратегії.

 

– Давай з самого початку. Рік тому відкрився «Бардак», розкажи, як виникла ідея, як це почалось?

Ідея виникла дуже давно. Скільки себе пам’ятаю, я хотів мати свій бар чи клуб чи щось таке. А ще закрився мій другий дім «Химера». І всі ті прекрасні люди,  які були об’єднані чимось особливим, розбіглися десь по місту. Вже тоді хотілось їх всіх зібрати, знову відчути в новому домі, в новій локації ті чудові дружні і містичні вібрації. Чомусь я знав, що зібрати їх повинен саме я. Та ідея постійно була в моїй голові. Потрохи я підшукував приміщення, розглядав різні локації, але до чогось серйозного так і не доходило.

І от два роки тому дорогою на болгарське Чорне море виникло розуміння, що далі відкладати нема куди і потрібно діяти. Діма був за кермом, була глибока ніч, я відчував, що потрібно з Дімою говорити, щоб він не заснув і ми не опинилися в кюветі. Я розповідав йому про свою ідею з баром, яким я його бачу, яким повинно бути його «тіло» і «душа». І в якийсь момент я запитав його: Діма, а, може, давай займемось цим, коли повернемось? Він погодився.

За місяці два-три по тому все почалось. Розбиті стіни, тонни пилюки, кубометри винюханої фарби, сотні мішків з будівельним сміттям. Оскільки бюджет був обмежений, ми практично всі роботи з перетворення старої пекарні на «Бардак» виконували самі. А ще я б ніколи не впорався без своєї бабці,  оскільки вона була головним меценатом.

– Діма – це співвласник і друг, як я зрозумів? Минув рік. Клуб активно розвивається, що каже головний меценат і інвестор – твоя бабця?

Так, Діма – співвласник і друг. І саме та людина, без якої «Бардака» не було б. Просто мого бажання і моєї ідеї, звичайно ж, було замало, а Діма – той, хто технічно втілив її в життя.

Бабця. Вона в деяких моментах не розуміє, можливо, інтер’єру, ідеї, але загалом, думаю, вона позитивно ставиться до того, що у нас вийшло.

У музиці є дві стратегії просування: стратегія популярності і стратегія культу. Ви, на мою думку, вибрали другу. «Бардак» стає культовим місцем – виступи непопсових груп, зустрічі з письменниками і поетами, художниками. Все це збагачує культурний фон міста, однак дає менший комерційний результат. Ви прихильники саме такої стратегії?

 

Швидше так, ніж ні. Хотілось би, звичайно, щоб заклад приносив і фінансову втіху, але насолода для душі не завжди є задоволенням для тіла. Хоча я думаю, що їхнє поєднання не є неможливим. То русло, в якому рухається заклад, є якраз таким, як ми планували, а наповнення гаманця відбудеться рано чи пізно. Просто все має якось утрястись і знайти свою колію. Те, яким є заклад через рік, і взагалі, що він проіснував рік – вже дуже добрий показник, враховуючи, що ми в ресторанному бізнесі дилетанти. Та й те, в якій ситуації перебуває країна, також не можна ігнорувати.

– З чим за цей рік ви стикнулися, чого не очікували, що розчарувало і що порадувало?

Ох, неочікуваного було дуже багато. З першого дня роботи закладу несподіванки і неочікувані сюрпризи – це невід’ємна частина нашої буденності. Оскільки заклад є комбінацією клубу і арт-бару, після гучних вечірок його практично потрібно відновлювати заново. «Бардак», як фенікс, після кожного вікенду постає з попелу знову і знову. Розбиті умивальники, поламані двері, стільці, столи – всі ті наслідки бурхливих гулянь для нас були не повністю прогнозовані. Хоча це робочі нюанси, і вони повинні бути.

А найбільш, напевно, негативним «сюрпризом» було те, що люди не готові платити за концерт, вечірки, не кажучи про перформенси і якісь мистецькі штуки. Якось пам’ятаю розмову з відвідувачем під час однієї з вечірок. Ми сиділи на літньому майданчику, і раптом він каже: не розумію, за що тут брати за вхід 30 гривень. Люди якось перестали розуміти, що навіть діджей повинен отримати свій гонорар, що дорога, його поселення і харчування теж не безкоштовні. Це не кажучи про апаратуру, яка використовується. Було дивно що люди не розуміють, що платний вхід – це не спосіб отримання надприбутків, а всього лиш той внесок, за рахунок якого відбувається подія. Тому і саме тому поки що відкладаються якісь глобальні привози музикантів з України та Європи. Але я бачу позитивні зрушення в тому напрямку. Так що – все попереду.

А позитивним сюрпризом було, безперечно, те, що за рік ми познайомились з величезною кількістю людей, які носять настільки чудові ідеї у своїх головах,  що спочатку це здавалось нереальним. Не вірилося, що у Станіславі їх така велика кількість. І зараз ми працюємо разом над різними проектами, і все це під одним дахом клубу «Бардак». Саме це – знайти стільки однодумців, просто роблячи те, що тобі подобається, – було дуже великим здивуванням.

– От люди ходять у «Бардак», випивають… Чи тобі важко на серці, коли вони, допивши пиво, кажуть: ну, що, друзяки, а тепер йдемо в якесь інше місце? Тобі такі штуки як ножем по серцю чи ти знаєш, що все одно вони повернуться?

Звичайно, що це неприємно. Особливо, коли то друзі. Але я знаю, що неможливо постійно перебувати в одному місці, завжди хочеться змінити обстановку й атмосферу. То звичайні аспекти людського буття, і я не маю права якось втручатися в це. Моя мета – їх зацікавити чимось, затримати якнайдовше в закладі. А якщо вони ідуть, то це помилка тільки моя чи персоналу, і злитись тут або ображатись потрібно тільки на себе.

– Як відвідувачі проявляють свою любов до закладу? Чи дякують, чи терплять, чи долучаються до його розвитку?

Терплять, допомагають, дякують. Дехто може подарувати щось потрібне. Це може бути проста статуетка або навіть диван. Я ставлюсь до цього надзвичайно позитивно, оскільки ми робимо цей заклад разом, і він стає рідним для всіх нас. Багато хто допомагає з вечірками, концертами, цікавими ідеями.

– Як добираєш свій персонал? Як тимчасових працівників чи як «членів сім’ї» закладу? Адже вірний своїй справі персонал – то є розвиток закладу.

Я б сказав, швидше, як команду. Я переконаний, що персонал повинен сам отримувати задоволення від того, що робить. Розуміння атмосфери й ідеї повинно бути присутнє в будь-якій роботі будь-якого працівника. Також особливий акцент я ставлю на спілкуванні персоналу і відвідувачів. Вони повинні бути друзями і почувати себе в закладі, як вдома. Підбір персоналу – одна з найбільших проблем, з якими довелось стикнутись за рік роботи.  Насправді він ще досі не закінчений і постійно вимагає втручання.

– Наскільки легко ти погоджуєшся на провокативні дійства, які пропонують тобі в «Бардаку»? Зараз йдеться про «ГАК» («Галерею ах…єнної картини»). Чи не боїшся, що нецензурне слово зіграє в мінус для іміджу закладу і люди соромитимуться до тебе ходити?

Я просто на них погоджуюсь, оскільки то і є те, що має бути в «Бардаку»! Я зрадів, коли Петро запропонував мені розмістити «ГАК» у «Бардаку». Для мене це честь і підтвердження того, що ми рухаємося в правильному напрямку. Більше б таких пропозицій. На рахунок слова «ах…єнної», то я не думаю, що «Бардак» – це те місце, де таке слово може викликати не ті емоції, які б воно мало викликати.

– Є таке поняття, як клубна культура? Багато хто вважає, що нічна розпуста не має ніякого відношення до високого і духовного. Якби ти це прокоментував?

Високим і духовним також потрібно відпочивати. І дуже сумніваюсь, що вони б проводили свої вечори на «Ельдорадо» чи в «Панорамі» (сміється).

– Якби у вас був мільярд гривень, то кому ви віддали би мільйон?

Звичайно, хлопцям, які зараз у руках тримають зброю і сидять в холодних землянках, захищаючи нас з вами.

– Як ви збирали свою команду? За будь-яким успіхом стоїть людяність і енергія сонця, чи якщо це нічне життя, то, може, – енергія місяця? Ти темна чи світла людина, як думаєш?

Команда зібралася сама, точніше, вона завжди була, просто тепер у неї є ціль. Енергія сонця чи місяця, насправді, не має значення, головне – розуміти, що відбувається, і якось знайти в тому себе і допомогти іншим показати, хто вони. Думаю, я людина, швидше, світла, але в темний час доби (сміється).

– Що таке фейс-контроль у вашому клубі і що таке фейс-контроль у твоєму особистому житті?

Мені б не хотілося бачити в клубі агресію, тупість і тому подібні негативні речі, тому діє обмеження для відвідування. «Бардак» – це простір, в якому дозволено робити багато чого, тільки головне правило – не заважати своїми діями іншим і не руйнувати заклад.

Що стосується особистого життя – там все аналогічно. Люди, які не проходять мій особистий фейс-контроль, просто якось віддаляються і потім взагалі зникають. Я навіть не прикладаю зусиль для цього. Можливо, вони просто розуміють, що я і мої погляди на життя їм чужі або навіть ворожі, і тому самі не шукають зустрічі зі мною.

– Назви сім улюблених коктейлів і скажи, чому саме вони.

Якщо відверто, я не люблю коктейлі. Люблю коньяк, вино, пиво. Інколи не можу вибрати, що хочу в даний момент, тому замовляю все одразу.

– Що таке елітна, гламурна публіка, на твою думку? І як би ти описав аудиторію свого клубу?

Для мене елітність і гламур – взагалі непоєднувані поняття. Елітна для мене – це музиканти, художники, письменники і взагалі люди, які думають час від часу не тільки про те, як задовільнити інстинкти і фізичні потреби, а й про щось набагато вище. А гламуру в нашій реальності занадто багато. Насправді, то слово вже викликає відразу, не говорячи вже про те, що за ним ховається.

Аудиторія – різна, вона змінюється залежно від події, тому складно якимось одним словом її охарактеризувати. Переважно це прогресивні люди, які стежать за тим, що відбувається у світі, і хочуть те ж саме бачити у себе вдома.

– Секс, наркотики і пожежна безпека – то справді речі, без яких не може жити успішний клуб?

Пожежна безпека – це, безперечно, важлива річ. А щодо наркотиків і сексу, то вони по дефолту присутні в нашому житті. Наркотики – це музика, а хіба вечірка може бути без музики? Згадайте будь-яку веселу подію в житті, і я впевнений, що музика лунала в той момент. А секс – це плід любові. Ми ж любимо один одного, тому він, звичайно ж, присутній. Музика і любов присутні в житті кожного, незалежно, чи є «Бардак», чи його немає.

– Як здійснюється підбір діджеїв? Є постійні резиденти, є привози – на що робите акцент?

Якось дуже просто проходить той підбір: подобається – грай, от і все. А от щодо привозів, то є багато ідей, але поки що нема попиту. Але ми працюємо над тим. Резиденти, звичайно, є: це хлопці з «GET LOW», це «Saturn Smokin», це «NaZy», це «BasAndrap», це «Transer», це «Khron» і багато інших. І за це велике їм спасибі!

Акцент? Ну, не знаю… Акценти якось розставляються по ходу, але техно для мене особисто стоїть в якійсь ексклюзивно пріоритетній площині.

 

– Чого не вистачає сучасній клубній культурі у нашому місті?

Не вистачає багато чого, і про це можна написати окрему статтю. Головне – нема розуміння того, що це таке – та клубна культура. Насправді, все, що є у нас в місті, то не клуби, то дискотеки, кабаре, стрип-бари – та що завгодно, але не клуби. І коли люди опиняються у справжньому клубі, вони просто сприймають його в штики, оскільки невідоме завжди викликає агресію і страх.

Вони просто не знають, як себе там поводити. Там ніхто не «знімає тьолок» і ніхто сам не «знімається», ніхто не шукає, кому б «заїхати в табло». Там люди проводять час зовсім з інших причин, пріоритетною з яких є музика. Це потрібно будувати і виховувати в наших людях, і займає це не так мало часу, як би хотілося.

– Чи легко поєднувати бізнес і особисте життя? Напевно, ненормований графік, дружина не свариться?

Дружини ще немає, але я недавно заручився, тому моє одруження вже видніється на горизонті. Наречена підтримує мене і дуже допомагає справитися з тим, перш за все, психологічно, оскільки буває дуже тяжко. Крім того, вона – чудовий кухар і менеджер, і я обов’язково прислухаюся до її порад. У нас спільні погляди на життя, вона любить тусовки і великі шумні компанії, тому проблем не виникає.

– Для тебе тусовка – це робота, чи робота – це тусовка? Чи ти поєднуєш ці два поняття?

Намагаюся поєднувати, просто не маю іншого виходу. Хоча деколи хочеться спокою. Обожнюю вечори вдома, коли не потрібно нікуди йти і вставати зранку наступного дня, а можна довго повалятися в ліжку і зайнятись своїми улюбленими справами. Люблю сам покататися на ровері нічним містом, люблю посидіти на озері і щось собі подумати…

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ