Ці вибори якісь дивні. Ні, не химерними змінами до законодавства, а тим, що балотується безліч моїх знайомих. Справді, легше назвати тих знайомих, що не йдуть у вибори, аніж тих, що йдуть. Більшість із них – хороші люди, частину знаю як добрих фахівців, майстрів своєї справи. Чому кажу «більшість», а не «всі»? Та бо просто не Докладніше >>

Поет та освітянин Богдан Томенчук назвав нашу дистанційну систему освіти електронною кам’яною сокирою. Те, чим ми займалися ці всі карантинні місяці в освіті, десь так і можна означити. Про карантинні часи ще напишуть не один роман, не одне дослідження, які вдало замінять оті всі численні «чим зайняти себе на карантині», «як перебути карантин та не Докладніше >>

Нещодавно мій колега перехворів на коронавірус. Ситуація начебто буденна, враховуючи кількість хворих, і не сенсаційна. Можливо, і так, але не для тих, хто перебуває кілька тижнів в інфекційній лікарні у тяжкому стані. І все б нічого, якби не те, як саме він заразився. А заразився він від іншого колеги, який, живучи під одним дахом з Докладніше >>

На не таких вже й давніх мапах ми можемо знайти спогад про Аральське море, а з новіших світлин на нас сумовито споглядатимуть покинуті кораблі, які кілька десятиліть тому лишилися без цього моря. Для українців воно більш відоме під іншою, неофіційною, назвою – Шевченкове море. Про Кос-Арал знаємо зі школи, як і про Аральську описову експедицію, Докладніше >>

            Мій син та я сприймаємо зиму абсолютно по-різному. Я сумую за кучугурами снігу з мого дитинства, за тим відчуттям, коли ти залишаєш в снігу глибокі сліди, за нашестями сніжинок, які, здається, приходять у твоє місто ледь не назавжди, за засніженими вечорами, якими тато вчив мене кататися на ковзанах. Для мого сина сніг – це Докладніше >>

            Десь ходять люди, в яких тече моя кров… Можливо, з кимось із них я перетиналася на вулицях нашого міста, можливо, комусь була випадковою попутницею в поїзді, можливо, комусь із них підписувала книжку на презентації. Від думки про це голова йде обертом… Таких людей небагато, адже я здаю кров лише з 2014 року, але все Докладніше >>

            Зізнаюся, фраза, винесена у заголовок, не моя. Випадково почута. Ні, не почута, кинута в спину, немов ніж. Якщо у тебе встромили ножа, то думаю, ти маєш право його лишити собі. Я не привласнюю цю фразу, просто не знаю авторки. То була котрась із двох пань, яких я обходила, поспішаючи на зустріч із магістранткою. Імен Докладніше >>

            У двадцятому столітті нас так мотало і шматувало вітром історії та чужих імперій, що дивно, як ми вціліли, ще й відновили свою державність. Ми виживали всупереч, а не завдяки, і робили це так довго, що почали наївно сподіватися, що нам усе минеться. Що би ми не зробили, віримо, що усе якось та й буде Докладніше >>

            Колись я попросила своїх студенток написати кілька речень на тему «Чому мені начхати на Шевченка». Хтось реально обурювався: як я можу про таке навіть думати, вони ж його люблять, хтось дивувався, а хтось написав, що Шевченко – це прекрасно, але головне не знання про нього, а те, щоб ми всі були здорові. Знаєте, я Докладніше >>

Моя мама померла, не доживши навіть до 60 років. Спочатку рак з операцією та хімією. Потім, коли здавалося, що його подолано, – один діагноз, другий, третій. Виборсувалися з одного, потопали в іншому. Так було кілька років. А потім інсульт, і за кілька тижнів зупинка дихання. Її немає з нами вже шість років… Ми не зверталися до благодійних фондів. Тягнули самі – родина і близькі. Але якби не могли, то просили би всюди, де можна. Я знаю, що таке онко. Докладніше >>

За все своє життя я не виграла жодного конкурсу. Іноді були призові місця, відзнаки, але першого місця – ніде і ніколи. Я мала неймовірну здатність усюди подаватися і пролітати. І настільки свого часу до цього звикла, що коли щось таки й отримувала, то більше дивувалася, аніж раділа. Журі, ви що? Яке третє місце чи лауреатство? Я ж мала пролетіти!  Так, такий конкурсний мазохізм: подаватися, не отримувати, страждати і відчувати сатисфакцію. Докладніше >>

У літературознавстві є такий термін «розстріляне відродження». Єжи Гедройць запропонував Юрію Лавріненкові саме так назвати антологію, в якій мали бути твори  української літератури 1917-1933 років. Ось що писав сам упорядник: «Воно трохи дивно, що перша спроба такої підсумкової антології літератури Розстріляного Відродження (цей термін був уперше вжитий мною 15 літ тому) видана українською мовою не українцями, а поляками і коштом польського видавництва… Але, з другого боку, є тут своя логіка Докладніше >>

Ми дискутуємо про новообраний парламент, робимо ставки щодо міністерських портфелів, подумки вираховуємо можливі курси валют, розмірковуємо, чи це новий старт, чи таки фініш. Ми на нервах, ми розлючені чи ображені на тих, хто проголосував не так, як ми, але… Що зроблено – те зроблено. І нам треба вчитися жити в Україні з новим парламентом. Докладніше >>

Нам знову треба всім заспокоїтися. Український правопис, нарешті, є. Мав бути років 20 тому. Але це вже інша історія. Мав, мабуть, бути не в контексті вибрів, а просто бути, хоча будемо сподіватися, що це просто збіг. Докладніше >>

Якщо ви надумаєте влаштуватися в універ викладачем, то перше, що від вас вимагатимуть, – довідку про медогляд. Щоб отримати довідку, треба отой медогляд таки пройти, здати аналізи і т.д. Щодо поліклініки, де те все здавати-проходити, вимог та умов нема. Державні медичні заклади цілком годяться (до речі, коли наші кандидати вирішили здавати аналізи, я чогось наївно подумала, що поїдуть вони в яку-небудь районну лікарню, де сама Уляна Супрун, яка теж туди приїде, власноруч братиме у них кров і все інше). Докладніше >>

От-от усе стихне. І настане день тиші. Подумати про те, що ми знову не змінилися: пересварилися, перефейсбучилися, а віз і далі там.  Ми кричимо про брудні передвибори, забуваючи про свою причетність до нього… А кандидати сидять собі тихо у передвиборних списках, байдужі до наших жабомишодраківок. Ми жваво обговорюємо не тільки їх, а й молодь, яка ніяк нам, дорослим та гіперрозумним, не може догодити. Не ходила на вибори – зле, вирішила піти – теж зле, бо ж вона, мовляв, не проголосує так, як ми хочемо. Докладніше >>

Коли мене питали, як обирати школу для дитини, я незмінно відповідала: шукайте вчителя. Все інше – відносне. Гарний вчитель вартує, аби до нього їхати і півгодини, і годину. Як і було у нашому випадку. Зранку наше добирання до школи могло тривати годину. Мешкали ми тоді на Каскаді, дитину возили автобусом до 21-ї школи. Скажете, безглуздя? Скажете, що я жорстока мати, яка не давала зранку дитині довше поспати? Але я знала, що це того вартує. Докладніше >>

Мій син народився у 2000 році. То були часи напівпорожніх пологових будинків. Пам’ятаю, як санітарка, яка мила підлогу в моїй палаті, бідкалася, що то, мабуть, кінець світу гряде, а як не світу, то України точно. Хоча Україна – це і є наш світ. Покоління 2000-тисячників зараз фактично доросле, чимало із них є свіжоспеченими студентами вишів. Вони вільні, розкуті, впевнені, кмітливі. Багато із них вже не вміють писати російською, але чудово пишуть англійською, вони уявляють своє життя без «Війни і миру», але не уявляють його без «Саду Гетсиманського». Докладніше >>

Тільки ми спокійно зітхнули, що усе технічно гаразд із нашими цьогорічними вступами до ВНЗ, аж тут нові прикрощі. І прикрощі не технічні, які можна було би вирішити, а на значно серйознішому рівні. Ситуація почала ставати незбагненно-непояснюваною тоді, коли оприлюднили в системі конкурс результати ЗНО та середні бали. До того часу я була абсолютно на боці міністерства щодо сільського коефіцієнту. Так, дітям там важче, так, їм потрібна наша підтримка. Але потім собі подумала: це ж не підтримка, не допомога. Докладніше >>