В АТО вони виконують роботу розвідників, кулеметників, снайперів, мінерів і командирів взводу. Але за документами раніше їх записували не бойовими солдатами, а кухарками. Ситуація змінилася влітку 2016 року, коли Міноборони розширило список військових посад, на яких можуть служити жінки, пише Політека.

Олена Білозерська, боєць Української добровольчої армії

– Зараз жінці піти воювати в АТО легше, ніж було на початку війни. За три роки всі звикли, що жінки воюють нарівні з чоловіками.

Починала я в ДУК “Правий сектор”. Зараз – в Українській добровольчій армії. Дещо з військової справи я вміла і знала до війни. Мій командир був переконаний, що ця війна неминуча. Ще років за десять до війни він передрік усе, як воно буде. Хоча ніхто тоді не вірив йому. Передбачив, що почнеться з віджимання в України Криму. Він нас готував. Ми тренувалися у лісах. Відпрацьовували тактику, трохи вчилися стріляти. Виховав чудове покоління бійців, які воювали і воюють у розвідці. Коли почалася війна, одразу стало зрозуміло, що ми підемо на фронт.

Я – звичайний стрілець. У нас в УДА воюють дівчата. Їх набагато менше, ніж чоловіків. Може, на 20 хлопців одна дівчина. У ЗСУ донедавна жінки могли служити лише на небойових посадах. Вони насправді були снайперами чи кулеметницями, а вважались за зв’язківців чи санінструкторів. Нещодавно розширили список посад, які може обіймати жінка.

Є багато стереотипів про жінок у війську. Кажуть: жінка має вдома сидіти. Більшість чоловіків сприймають жінку виключно як берегиню домашнього вогнища, яка має сидіти вдома, вишивати і чекати коханого з фронту. Ще не один десяток років так буде. Багато хто думає, що жінка іде на війну, аби там знайти собі чоловіка. Але це цілковита маячня. Вона може допомагати фронту, працюючи на базі кухарем, кравчинею, секретаркою, на складі чи у прес-службі. На ці посади завжди бракує людей. Якщо дівчина там буде, то буде оточена хлопцями та їхньою увагою. Там у неї є можливість постійно дбати за собою, користуватися косметикою і бути привабливою. І чоловіки там не настільки затуркані, як на передовій. Вони там трохи відпочили, і мають змогу звертати на дівчат увагу. Якщо ти хочеш бути корисною, ще й познайомитися – то це твій шлях, на якому не треба ризикувати життям чи здоров’ям. Але дівчата ідуть на передову, бо хочуть воювати нарівні із хлопцями.

В АТО я із квітня 2014-го. Часто буває важко фізично. Спробуй зі зброєю й у спорядженні встигнути за хлопцями.

Минулої осені вирішила опанувати кулемет (ПК), бо до цього часу тільки з автоматом і снайперською гвинтівкою була. Узяла я цей ПК. До цього стріляла з нього лише на полігоні. Кілька разів його зібрала, розібрала, почистила, щоб звикнути до цієї зброї.

Усі бої починаються із сутінками. Прилаштувала я цей кулемет у бійниці, чекаю, поки побачу ціль. Триває млявий бій. Кілька спалахів і вибухів. Я стою хвилин десять. Видивляюся ворога і ціль, куди стріляти. А тут вони кинули “дими” і як полізуть, і при цьому починають гатити по моїй бійниці з усього, що в них є: автомати, кулемет. Це була для мене несподіванка. Тут би досвідченого кулеметника на бійницю, а на його місці я. Починаю насипати їм, як можу. Хлопці кличуть нашого кулеметника-аса. Поки він не підбіг і не включився, протрималася я. Удвох відбили цю атаку.

Тієї ж ночі хлопці полізли наверх позиції, закидувати ворога “вогами” (уламкові боєприпаси для гранатометів, – ред.). А вони вирахували це. Закинули туди із РПГ-7 (ручний протитанковий гранатомет, – ред.), наших хлопців контузило, і почали крити їх трасерами. Я знову біля цієї бійниці з кулеметом. Побачила, звідки вони нас криють, і почала їм туди насипати, і хлопці змогли спуститися. Потім вони підігнали “беху” і влупили під моє вікно. Мене звідти здуло. Я впала, а кулемет розпечений – на мене. А він після бою такий, що від нього можна прикурювати. Мене придавило кулеметом. Добре, що у бронику була.

Якось пішли хлопці на розвідвихід до сепарів. Один наш боєць підірвався на міні. Ногу втратив. Виносили 3,5 години під вогнем. Я тоді поряд із ними не була. Ми сиділи і прикривали їх із “нуля”. Але все це чути і бачити 3,5 години – це був найстрашніший момент для мене.

З жінок виходять хороші снайпери. Жінки терплячіші й уважніші. У них витримки більше, ніж у чоловіків. Є стереотипи: ми жінку не візьмемо, вона впаде в істерику. Нічого подібного. Необстріляні хлопці, у яких на очах загинув товариш чи самі дивом вижили, можуть впасти в істерику. Це не означає, що вони боягузи. Це нормальна реакція для новачка. У дівчат, які прорвалися на передок, ніколи не буде такої реакції.

Думаю, що в жінок немає такого явища, як посттравматичний синдром. Принаймні, я не зустрічала. У них психіка витриваліша. Опановують себе. Жінка поступається чоловіку як солдат лише тим, що вона фізично слабша і повільніше бігає.

Доводилося 2,5 кілометри бігти, відстрілюючись. Це було фізично дуже важко, ледь не відстала від своїх. Щоб не стати тягарем, я намагаюся багато не брати. На бойовий вихід більш як 12-15 кіло на собі не тягну. Так екіпіруюся, разом зі зброєю і спорядженням. Це дуже мало. Кулеметник наш у повному екіпіруванні із ПК тягав на собі 60 кілограмів. І бігати міг у цьому, і присідати. Хлопці 25-30 кілограмів носять.

Коли ішла на війну, у мене був вибір: іти воєнкором чи солдатом. Я обрала останнє. На моє переконання, на передовій журналістиці місця нема, лише пропаганді. Не менше ніж три чверті вояків і командирів не розуміють, яка користь на передовій від журналіста чи просто людини з камерою. Вони бачать передусім у такій людині потенційну шкоду, бо може не те, що треба зняти чи ці фото-відео попадуть не в ті руки і виникнуть проблеми. Коли ж ідеш на передову зі снайперською гвинтівкою, ставлення зовсім інше. Звикли вже, що жінок-снайперів на передовій багато. Знають, що ти робиш і навіщо тут потрібна.

Віта Шаляпіна, боєць батальйону “Торнадо”

– На війну пішла у 2014 році, коли було створено батальйон “Шахтарськ”. До того часу я працювала помічником стоматолога. Коли почалися бойові дії, відразу вирішила іти захищати країну. Відчувала, що повинна бути саме там – на передовій. Мені тоді був 21 рік. Мамі сказала, що їду воювати, коли уже була із “Правим сектором” на тренувальній базі в Київській області. Відговорювали, просили повернутися додому. Мамі в селі казали:

Куди ти свою дитину пустила?

Але з часом змирилися, зрозуміли, що по-іншому я не можу.

В АТО виконувала обов’язки рядового бійця, на передовій була за парамедика. Людина, яка має медичну освіту, не може не надати допомогу, коли хтось цього потребує. Інколи уламки діставала чи зашивала рани, коли було потрібно. Скільком врятувала життя, не рахувала.

Найважчі поранення були, коли воювали за Іловайськ. Пам’ятаю 13 і 19 серпня 2014 року. Тоді поранених і загиблих було дуже багато. Бійцю “Кіцману” куля влучила в голову, а інша застрягла у гранаті, яка дивом не зірвалась. Бійцю “Драпі” роздробило ногу, яку потім ампутували. На жаль, до сьогодні так і не визнали, що інвалідність він отримав саме в зоні АТО. В Іловайську взагалі було найважче. Нам не давали нормального озброєння, була мінімальна кількість боєприпасів. Ішли на Іловайськ з автоматом і мали по чотири магазини патронів. Це дуже мало. Але поруч були надійні побратими і не було страшно іти в бій. Хоча страх – це теж нормально. Страх захищає і рятує. Коли страшно, тоді голова нижче до землі притуляється і менша ймовірність кулю підхопити.

За день до Іловайського котла виїхала на базу до Маріуполя. Бог мене вберіг. Завдяки нашому комбату (Руслан Онищенко, – ред.) ми зазнали мінімальних втрат. Він завжди грамотно командував, був як батько. Потім “Шахтарськ” розформували, я перейшла у “Торнадо”. Стояла на блокпосту у Вовчоярівці на Луганщині в січні 2015 році. Патрулювала у місті Привілля. Зупиняли потяги з контрабандою, які із зони АТО вивозили вугілля.

До приходу у батальйон навчилася збирати і розбирати автомат. Стріляти навчилася вже у “Шахтарську”.

Чоловіки намагалися захистити, де небезпечно, не пускали. Але якщо десь були поранені, я не слухала нікого. Знала, що там потрібна моя допомога і бігла. Пам’ятаю, як нас почали сильно обстрілювати. Усі позалягали, хто де по рівчаках. Чую, кричать, що на КамАЗі поранений. І я відкритою територією біжу. Пам’ятаю, як хлопці кричали: “Стій”. Боялися, що мене теж поранять, але я про це тоді не думала. Мала травми, забої, тріщину в ребрі, але від кульових поранень Бог уберіг.

Позивний мені дали “Аква”. Хоча спочатку хотіли назвати “Маленька”, бо маю 1,5 м зросту і ношу 36 розмір берців. Крім мене, у батальйоні було ще 5-10 жінок. Я прийшла перша, коли формувалися батальйони, жінок нікуди не брали, крім “Правого сектору”.

В АТО була, поки не розформували “Торнадо” (червень 2015 року, – ред.). Перейшла у “Миротворець”, але вже не їздила нікуди. Вийшла заміж і народила доньку. А чоловік далі воює в полку “Миротворець”. Ми познайомилися в “Торнадо” після Іловайська.

Якби не вагітність, мабуть, сама б не впоралася. Це допомогло мені повернутися до мирного життя. Іноді буває важко, коли спогади находять. Коли згадуєш якусь із бойових ситуацій, здається, що від цього світу відключаєшся і геть занурюєшся у спогади, заново переживаєш ті події.

У наряди ходили на рівні із хлопцями. Крім військових обов’язків, доводилося інколи їсти готувати, коли просили, зашивати щось з одягу.

Після участі в АТО отримала УБД (статус Учасника бойових дій, – ред.). Але ні землі, ні квартири мені не дали. Бо я проживаю у сільській місцевості, навряд чи щось отримаю. Поки навіть на квартирну чергу стати не можу. У місті кажуть, що треба приписка, а в селі багатоповерхівки не будують. Торік перед 8 березня Президент вручив нагороду “За військову службу Україні”.

Якби була можливість піти в АТО під керівництвом нашого комбата, пішла б, не замислюючись. Не бачу сенсу іти і сидіти на блокпосту чи охороняти якусь базу. Зараз боюся за хлопців, які блокують контрабанду. Боюся, щоб їх не почали закривати так, як “Торнадо” (11 бійців “Торнадо” тримають у Лук’янівському СІЗО у столиці, – ред.).

Яна Романюк