Забудьте усе, що ви знали про світ. Не звертайте уваги на те, що світ знав про вас. Це не так важливо, коли на очах маска і тебе ведуть тим простором Івано-Франківського театру ляльок, в якому ти була безліч разів. Він не змінився, ти теж. У тебе просто на очах маска, в якій ти нічого не бачиш. Тому воно все довкруж стає іншим. А ви зі своєю тривожністю та чи не з останньою нервовою клітиною думаєте: а вам точно того треба? Отого відчуття невідомості та невизначеності, коли просять залишити речі і мобільний у гардеробі та заплющити очі.

Мова йде про мистецько-освітній проєкт «Шосте чуття. Довженко» та інклюзивну сенсорну виставу «Зачарована Десна» (режисерка постановки та авторка проєкту «Шосте чуття» - Катерина Лук’яненко). Це саме той випадок, коли мистецтво можна відчути на дотик, слух, смак, запах. От тільки нічого не побачиш. Але про це тебе попереджають заздалегідь. Як і про те, що уразі чого ти можеш зняти з очей маску, що у разі чого до тебе підійдуть і ти будеш не сама. Це інша вистава, ти не мусиш тут бути до кінця, якщо раптом щось тобі буде не так. Це вистава, на яку тебе відведуть за руку, попередять, де будуть сходинки, допоможуть сісти і робитимуть усе разом із тобою. А у виставі отого «робитимуть» є чимало. Зрештою, ти можеш нічого не робити, а просто слухати чи й не слухати.

Прекрасний твір Довженка у прекрасному акторському виконанні. Музика, пісні, неймовірні голоси, майстерне відтворення тексту, родом з дитинства. Саме звідти, бо хтось впізнає своє дитинство, хтось пригадає, як у школі читав «Зачаровану Десну», хтось відчує давно забуті запахи або мелодії… Тут є все і для всіх. По-різному, але є. Для мене це були звуки друкарської машинки, адже саме з ними у мене асоціюються літні канікули, які я проводила у бабусі в редакції газети. І хотілося вірити, що ці звуки справжні. Зрештою, як хотілося вірити у справжність усього того, що ти не бачила у цій виставі, але відчувала на дотик, смак, запах, слух.

Ти нічого не знаєш про те, що відбувається довкруж: хто біля тебе сидить, що він робить, чи робить він те саме, що й ти, ти не знаєш, де саме ти знаходишся. У принципі ти знаєш, що буде далі, адже добре знаєш довженківську «Зачаровану Десну», але не знаєш, як саме воно буде і коли саме ти станеш частиною вистави. Цілковите занурення у текст і усе, із ним пов’язане.

Особисто для мене, мабуть, у цій виставі найближчим було слухове сприйняття, бо ж слово Довженка таке прекрасне, воно веде тебе, ти йдеш за ним, ти розчиняєшся у ньому, а потім раптом згадуєш, що почав писати він свою «Зачаровану Десну» у 1942 році (колись, малою, мене це дуже вразило: от як можна під час війни писати не про війну; тепер ми всі знаємо, як це), згадуєш чимало з його біографії такого, що не назвеш легким і радісним. І вже тобі цей текст болить, як і доля його автора… Але це суто моє таке.

Бо направду, вистава не про біль, а про радість занурення в себе, свої спогади, про побачити те, чого очима не побачиш. І спокій. Очі заплющені упродовж цілої вистави, але не було жодної хвилини, де щось би тебе тригернуло, змусило здригнутися або стривожитися. Як це вдавалося акторам? Я не знаю. Вочевидь, це називається майстерністю і талантом…

Хоча найперше ця вистава про ніжність і довіру. Коли тебе із заплющеними очима ведуть по сцені чи до сцени, коли тобі пропонують щось зробити, це все так делікатно і ніжно. І приходить розуміння того, що ось як найкраще торкатися до світу. Власне, інклюзія – це саме про таке ставлення. Можна прочитати сотні книжок про це, відвідати безліч тренінгів, а можна просто прийти на виставу і пережити катарсис. У першому випадку ти добре володітимеш інформацією, у другому ти проживеш і відчуєш таке, що ніколи би і не сподівався відчути.