…Машину я захотіла в 40+, до того постійно казала, що це не для мене, що я боюся когось вбити, що я читала мільйон новин і дивилася мільярд відео, як хтось там когось переїхав, що я неуважна, що взагалі не орієнтуюся ні у великому місті, ні в малому селі. І не знаю назв вулиць. І не знаю дороги до сусіднього Калуша. Не моє і все.

Всі можуть, а я — ні.

Після того, як я повірила в себе, то пішла вчитися. А там у мене вже не вірили мої інструктори. Один закочував очі і постійно зітхав. А ше наголошував, що він не кричить. То він хоче, щоб я здогадалася, і тому 10 хв мовчить із закоченими очима.

Він справді не кричав. Але дивився так, що хотілося вийти і піти на автобус. Вмикав пасивну агресію. При цьому казав, що любить читати про психологію. Я терпіла. Бо купувалася на його історії про те, як в нього всі здають з першого разу.

Не витримала, коли він уже почав відверто знущатися.

Другий був щиріший. Не зітхав, наче він при смерті. Просто іноді казав, що на його думку мені машини не треба. Хай мене хтось інший возить, чоловік, наприклад.

Паралельно з мене уже знущалися інспектори. Ці черги з талонами. Ці години очікування, коли береш талон на 12, а за кермо сідаєш о 17. Я плакала, кричала, посилала, навіть їздила у Чернівці, бо думала, що там легше здати, а потім поверталася знову за талоном у Франківську.

Загалом на навчання, Чернівці і всі оті спроби витратила 67 тисяч. І це я не включила у підрахунок свою нервову систему. Здала з 5-ї спроби. Рівно через рік після того, як пішла вчитися на механіці. Купила автомат. Якого фіга я вчилася на ту механіку — один Бог знає. Думала: «може колись згодиться». Фігня повна. Коли треба буде, будеш думати. Зараз головне — їдь.

Через три тижні я поїхала у Львів. У центр. Через сім місяців — на Полтавщину. Через пів України. Одразу подзвонила інструктору і сказала: я змогла. Він, виявляється, уже й забув, що казав, що мені машини не треба. Через 9 місяців — машиною у Мюнхен, 5 країн за тиждень. Потім була Італія. І недавно — Чернігів через центр Києва. Я чомусь дуже боялась. У центрі Будапешта чи Зальцбурга мені не було так страшно, як у центрі Києва. Бо про нього я ж частіше чула страшні історії.

 

До слова, Калуш на мене мабуть ображається. Бо в нього я так і не приїхала за ці 2 роки.

Мені досі страшно. Я досі в голові перед сном прокручую складні випадки на дорозі. Я досі боюся щось не те зробити. І не кажу вам, що все це легко та просто. Просто шкодую, що раніше собі не дозволила бути більш вільною. Бо машина для мене це про свободу.

Може, хтось, як я колись, думає: варто чи ні? То знайте, що варто.