Нещодавно почав працювати у психлікарні лікарем. Вуха ще незамилені. Слухаю, що говорять психи: «Як класно в цій психлікарні! Тут ніхто нас не спалить, а ми можемо приймати глобальні рішення». Ну, думаю, яке хитромудре марення. А через півроку виявляю, що все збувається. Почав до них придивлятися. Чую, вони говорять між собою: «Може, скажемо йому, що ми нічого не вирішуємо, а тільки майбутнє бачимо?» Докладніше >>

Давно це було – у 1993 році. Жив я собі в Києві, займався потроху наукою і ні про що таке не думав… Поки одного разу мій приятель не запропонував: «А чи не зайнятися нам бізнесом? Вийшов на мене через знайомих один американець, він розробив тести для ранньої діагностики ВІЛ-інфекції та дуже хоче нам, українцям, допомогти, а поміж тим, звісно, ​​і підзаробити. Давай допоможемо, га?» – «Ну, чому би й ні, давай…» Докладніше >>

Днями ЛОТЕРЕЯ Був собі дядя Коля. Давненько це було. Я тоді взагалі був пацаном. Дядя Коля працював експедитором. Постійно їздив у відрядження. І було у нього дві пристрасті: дуже він любив поприколюватися і мріяв виграти в лотерею. І ось одного разу ці дві пристрасті перетнулися. Одного разу, перебуваючи у відрядженні в Одесі, він побачив оголошення, що сьогодні буде проводиться розіграш лотереї ДОСААФ. Лотерейки у нього були з собою, тому дядя Коля висидів всю процедуру від початку і до кінця. Виграти він нічого не виграв, але ідея приколу з’явилася. Наступного дня, вже вдома, він прийшов в ощадкасу з пачкою лотерейних квитків. «Дівчата, мені треба перевірити лотерею. Тираж був вчора». – «Рано ще, тираж буде опублікований в газетах тільки через тиждень. Ось тоді і приходьте». – «А давайте я вам залишу номери моїх квитків, а ви перевірите, і якщо виграю, ви мені повідомите». І простягнув їм листок з номерами квитків, на які припали всі великі виграші. Ці номери він переписав ще в Одесі. Минуло два тижні, і в ощадкасі згадали про листочок дяді Колі. Протирали очі, окуляри, пили валеріанку, нюхали нашатир, але нічого не змінювалося: дядя Коля виграв всі “Волги”, “Жигулі”, мотоцикли та холодильники. Через годину гуло все село, через день – район, і чутка покотилася далі. Дядя Коля ходив задоволений і таємничий… Тиждень, може, і менше. Першими набігли родичі – “давай ділися!” Потім всякі “темні особи”, потім підтягнулися і різні “органи”. Він забембався вже всім розповідати, що це прикол. Але йому ніхто не вірив. Я був свідком, як приїхала чорна «Волга» Газ-24 з грузинськими номерами і пропонували за квиток цю машину і ще грошима її вартість. Треба сказати, що такі виграші дуже цінувалися тодішніми «діловими». Говорили, що при конфіскації ці речі не конфіскували. «Органи» тягали теж за це: виграш був? Був! Але ти його не отримував, значить продав! А за це термін світить такий, що краще би ти когось убив, і то би менше дали. Ще пощастило, що це були не 90-ті, а то б порізали на шматочки. Хоча і без цього прожив дядя Коля після цієї історії мало. Після його смерті було багато чуток: і що він всі квитки продав і гроші закопав на ділянці, тому що боявся показати, і що він перетворив все у золото і теж заховав. Двір продавали і перепродували за скаженими цінами. Його перекопували і перебирали всі будівлі по цеглинці, а чутки вже якийсь десяток років множаться і не спадають. Ось і зараз видно, що копали буквально пару днів тому. Колись ГРАБЛІ Знайомий розповів. Прочитав в Ютубі, як мужик на дачі пастки з грабель робив. І пригадалося – років 20 тому, навесні, ми влаштували прибирання у своєму дворі. Я, дружина, двоє дітей. Зробили все, залишилося прибрати у під’їзді будинку. Тут телефонує друг і просить допомогти з ремонтом авто. Пішов я, допоміг, горілочка, пивко… А дружина кілька разів по пейджеру натякає – пора, мовляв, додому, а то… Через пару годинок підходжу я до будинку, погодка супер, тьма непроглядна, місяця немає, настрій чудовий. Тут хтось мені по лобі палицею я-а-а-а-к вріже! Точно по центру, скотина, поцілив. Пошукав навколо – нікого… Прийшов додому – дружина спокійна, як заморожений мамонт, телевізор дивиться. Дуже сильно тоді я її заповажав, хоча і до того сильно поважав – треба ж так, виконати погрозу так спритно, та ще й звинуватити мене в тому, що я, будучи п’яним, з кимось побився… Вранці виявилося, діти забули граблі… Докладніше >>

Днями ВИХОВАННЯ Аеропорт. Підходить сім’я з 4-х осіб: тато, мама, старший син років 8, дочка років 4, везуть візок з речами, зупинилися перед нами. Дівчинка почала стрибати з візка на землю і назад, ногами наступаючи на свої сумки і на сумки інших у черзі. Тато: «Донечко, так не треба, ну припини, будь ласка, ти ж Докладніше >>

Кажуть, клятва розумному страшна, а дурному смішна. Було це десь у середині нульових. Я тільки перейшов працювати в нову телекомпанію, і мій перший день роботи якраз припав на млявий корпоратив з нагоди Дня радянської армії. Мене ніхто не знав, я нікого не знав, ось, думаю, під час корпоративу і познайомимося. За столом зібралася телекомпанія майже в повному складі: від асистентів і адміністраторів до режисерів і операторів. Докладніше >>

Чергую у приймальному покої. Приходить дівчинка-підліток з мамою. Обидві у великій паніці. Дівчинка, переодягаючись, виявила, що у неї сині ноги. Почуває себе нормально, але думає, що серйозно хвора. Діагноз мені зрозумілий з першого погляду, проте вирішую перевірити старшого лікаря. Та починає вигадувати рідкісні захворювання і пропонує серйозне обстеження з госпіталізацією. Докладніше >>

Згадав історію, почуту в одному з сіл Київської області. Там живе такий маленький кремезний мужичок. Не говорить, а булькає, нічого не розбереш. Прізвисько у нього Гімнаст. Заробив він його ще молодим, коли якось з друзями вирішив получку відзначити. Щоб далеко не ходити, сіли в кабіні КрАЗа, який стояв перед колгоспною конторою. Уже вечоріло, тому не побоялися, що їх помітять. Після другої Гімнастові, який тоді був ще просто Толею, захотілося «сходити по-великому». Докладніше >>