Днями Чоловік Знайомий розповів. – Ми з 4-річним сином їхали у тролейбусі, коли він, переїжджаючи перехрестя, раптом зупинився. Річ у тому, що на перехрестях при перетині тролейбусних і трамвайних проводів, щоб уникнути короткого замикання, існує спеціальна ділянка, на яку не подається напруга. Не знаю, як зараз, а раніше, якщо тролейбус зупинявся в цій «мертвій зоні», Докладніше >>

Племінник, учень четвертого класу, пізно ввечері у своїй кімнаті дивиться телевізор. Його мама, моя сестра, зайшла в кімнату і, побачивши на екрані Спанч Боба, сказала, що досить вже дивитися всілякі дурниці. Ввімкнула канал Animal Planet і вийшла. Минає хвилин десять, дитина заходить у вітальню і каже: “Мамо, а це нормально, що я перед сном дивлюся, як розмножуються носороги?” Докладніше >>

Мартін МакДона – постановник оригінальний і самобутній, тому фільм починає розвиватися за його власними законами. І тут наявне справжнє кінематографічне диво, коли ти з головою поринаєш у картину – як у попередньому його шедеврі “Залягти на дно в Брюгге”. І ти не можеш вгадати, що тебе чекає далі, в чому там взагалі суть. У багатьох американських фільмах після перших п’ятнадцяти хвилин можна більш-менш зрозуміти, що тобі далі покажуть. Тут теж чисто автоматично виникає такий момент – ну, думаєш, нам будуть показувати, як вбивцю довго шукатимуть і зрештою таки знайдуть. Потім думаєш, що нам покажуть, як Мілдред буде воювати з усім містом. Докладніше >>

Якось БЕНЗИН Жили ми в одному з районів нашого міста. Особливістю нашого двору було те, що будинки стояли паралельно і під’їзди у них дивилися один на одного. Наші вікна виходили на ту ділянку, де не було під’їздів, а стояла порожня площа, причому повністю порожня. І ось влітку почала на цьому майданчику збиратися молодь на машинах Докладніше >>

Знайомий розповів. Вам ніколи не спадало на думку, що у Всевишнього своєрідне почуття гумору, помножене на справедливість. І якщо вам випадково “обломилася халява”, то дуже скоро з вас запитають по повній програмі. Я, наприклад, давно вже став побоюватися всіляких “подарунків долі”, але іноді їх просто не вдається уникнути. Що в результаті виходить? Кілька років тому мені довелося літати у відрядження в Китай. І поїздка почалася з великої халяви: при реєстрації з’ясувалося, що в економ-класі закінчилися місця, і мене пересадили в бізнес-клас. Докладніше >>

Дзвонить телефон. «Алло, Василь Юрійович? Це Федір, домоправитель заміської резиденції». – «Так, Федоре, це я. Щось сталося?» – «Я просто хотів вам сказати, що ваш папуга… помер». – «Як помер? Мій папуга? Призер міжнародних змагань?» – «Так, шеф». – «Чорт, я на нього угробив купу грошей. Від чого він помер?» – «Він з’їв тухлятини». – «Тухлятини? Хто його нагодував тухлятиною?» – «Ніхто, він сам поклював м’яса здохлого коня». – «Якого коня?» – «Вашого арабського скакуна». Докладніше >>

Знайома собачниця розповідала. До них на дресуру прийшла тітка з пітбулем-переростком і скаргою, що собака, мовляв, не слухається і, умовно кажучи, сів на голову. Випадок класичний: молода сім’я бере собаку, потім з якихось причин віддає її батькам (в даному випадку цій тітці, ну і все. Кінолог, такий собі бравий жорсткий вівчарочник, завзято взявся за справу. Пітбуль миттю просік фішку, розіграв з себе найнещаснішого у світі пса, ховався за господиню і мало не плакав. Докладніше >>