Ігор Гуменяк пішов воювати добровольцем. Через деякий час він потрапив у полон. Змінювалися в’язниці, умови, «вертухаї», харчування тощо; не змінювалася лише надія повернутися додому. У травні цього року він повернувся до України, нині — на реабілітації. Сьогодні, згадуючи все пережите, він каже, що найбільше боліло не ставлення ворога — з ним усе зрозуміло, — а ставлення «своїх». Про весь шлях він розповів читачам «Галицького кореспондента».

Шукали іноземців

Ігор працював інженером в Івано-Франківському КП «Водоекотехпром». Перші два місяці служив у ТрО, потім виїхали на схід. Там трохи стояли на першій лінії, трохи — на другій. У травні заїхали на позиції в Гуляйполе. Бригада там стоїть і дотепер, але Ігор — ні: 28 грудня 2022 року він потрапив у полон.

«Сидиш в окопі й чекаєш їхнього наступу, — пригадує військовослужбовець. — Ми мали міномети, браунінг, СПГ, але цим важко захиститися, коли по тобі працює артилерія. Копали окопи так, щоб було куди відкотитися: з одного боку в інший — відстань може бути 300 метрів, і ти під час обстрілу просто біжиш».

За його словами, ворог зайшов грамотно: цілу ніч падав дощ, вони підкралися збоку, пролізли в нішу, а зранку почали наступ. Він стояв на позиції, прийняв бій, встиг попередити своїх, але за кілька хвилин зрозумів, що треба здаватися. Їх було десь восьмеро. Через дощ було слизько, над головою висів дрон; його закидали гранатами з різних боків, втікати не було, як.

Забрали зброю. Зав’язали руки та очі, повели до своїх посадок. Почув, як їде танк, хоча наші жодних танків не бачили й не казали про них. Згодом проїхав КАМАЗ. «Звідки так близько?» — думав він. Питали про іноземців. Відповідав, що їх немає — били, бо не вірили.

«Кинули мене в яму і дали в руки голову “свого”, — пригадує. — Сказали: “Як будеш брехати — з тобою буде те саме”. Очі зав’язані, руки також; не розумію, що це. Торкаюся — а там волосся. Це лякало: вони сказали, що він їм набрид — і вони його вбили».

У Бердянську не били

Уже за два дні Ігор зрозумів, що його не вб’ють, а готуватимуть на обмін. Відвезли до Бердянська: сидів у СІЗО з нашими цивільними на «фільтрації» — учасниками АТО та священнослужителями. Потім перекинули в «одиночку» в тому ж Бердянську. Камера була велика, вода та санвузол були; туалетного паперу — ні. Годували тричі на день. Не били.

Світло горіло завжди, його не вимикали. У приміщенні сиро й холодно. Матрац запліснявілий. Можна ходити, можна лежати — ніхто тобі нічого не каже. Пів року полонений був сам із собою. Малював по стінах, думав — хоч зараз важко згадати про що. Йому казали, що всі його хлопці загинули, що бригаду розбили. Він повірив, «поховав» їх у голові й чекав на обмін.

Допити були стандартні: хто ти, звідки, хто родичі і де вони. У Бердянську допитували «перевзуті» поліцейські — ті, що у 2022 році перейшли на російський бік. Видно було, що ненавиділи: дорікали, що їх не треба захищати, називали «бандерою».

Зазвичай із полоненими записують відео й поширюють у своїх пабліках — так волонтери чи родичі дізнаються, що людина жива. З Ігорем теж записували, але чи не поширили, чи ніхто не побачив — невідомо. Його родина дізналася про його полон від цивільного, якого взяли на фільтрацію.

На «прийомці» могли забити до смерті

Коли перевозять з однієї точки в іншу, нашим хлопцям завжди кажуть, що це — обмін. Вони сподіваються, а потім приїжджають і розчаровуються: нова в’язниця. Так, дорогою через Акімовку, де розташована перевалочна база (там вирішують, кого куди), Ігор опинився в Горлівці.

Кожне переведення починається з «прийомки». Тебе просто б’ють. Їх четверо-п’ятеро: б’ють усюди й усім підряд — кийками, лінійками, копають ногами. Через страх і біль тіло декого зраджує — стаються мимовільні випорожнення, хлопці втрачають свідомість тощо. Іноді когось можуть забити до смерті. Після «прийомки» ледве ходиш два тижні, сидиш на карантині в ізоляторі для новоприбулих. Тут полонених «дресирують», розповідають «правила». Стаєш на «розтяжку», оглядають, б’ють, змушують учити гімн тощо. Потім — барак, де 150–200 полонених.

«Правила такі: забігаємо в їдальню — б’ють; кому по спині влучить — тому й влучить, — пригадує Ігор. — Питають пісні, маєш знати на пам’ять 24 їхні пісні, не знаєш – знову б’ють. Далі роздавальники мають роздати їжу. Ми по десять сідаємо — і маємо три хвилини на обід. Кип’яток. Що встиг — те твоє. Бувало, повертаєшся з харчоблоку — і здираєш шкіру з губ, бо так ошпарився. Вибігаєш із їдальні — і знову б’ють».

Якось знущалися, що дозволяли їсти скільки хочеш, але били весь цей час. Хлопці погоджувалися, бо хотіли їсти. Могли дати відро картоплі: «їж скільки хочеш». Хлопці їли, вони дивилися та сміялися. Закінчувалося це в туалеті: організм не сприймав такої кількості їжі.

Спершу, каже Ігор, «вертухаї» були місцеві, донецькі: били, але не так жорстоко, як московський спецназ. Після нього заїхав ростовський спецназ. Усі вони просто били; «перевиховувати» не намагалися, бо наші рідко перечили. Зазвичай усі знали: треба просто погоджуватися.

Бували історії, коли їх допитували на камеру з російськими «журналістами». Навпроти стояли амбали й попереджали, що треба думати, що говориш. На питання «чи нормально вас годують» один якось відповів: «Нормально, але я не наїдаюся». Камери вимкнули, його вивели й побили; повернувся — і сказав, що «годують дуже добре».

«Битимуть усе одно»

Бувало, що хлопців били, а врешті змушували відповідати на питання та підписувати, що вони шкодують, що пішли воювати; що Буча — «провокація України»; що «ніколи більше не повернеться воювати» тощо. Один полонений спитав: «Навіщо били? Я б і так усе підписав». Відповіли: «Просто так — нецікаво».

Били зранку, в обід, увечері й перед сном. Били як тих, хто чекав на обмін, так і тих, хто дав згоду після полону воювати за Росію. Іноді зрадників били ще більше. Не били лише тих, хто погоджувався на «робочку» — працювати у в’язниці. Це може бути пилорама (вирізали шахи чи нарди) або швейний цех.

Українські полонені погоджувалися працювати, щоб мати бонуси: цигарки, шкарпетки. Хто на кухні — той їв більше. Декому дозволяли подзвонити додому. Ігор не мав залежностей, не палив і не пив — тож «плюшки» його не цікавили. Працював лише тоді, коли змушували всіх (раз на тиждень) — це був примус.

Новини дізнавалися від «свіжих» полонених або з «робочки». «Вертухаї» слухали українське радіо, знали про ціни, зарплати — і дорікали «смачною ковбасою» чи пивом. Реготали, що «б’ють мільйонерів», бо знали: за українськими полоненими зберігаються зарплати та державні виплати.

Били за українську

У кожному бараці — 5–6 осіб працює на адміністрацію, як правило це завгосп, комірник, днювальний, відповідальний за прибирання. Усі вони — українські полонені теж, але вважаються владою. Під ними ходять «шестірки»: винюхують будь-яку інформацію проти тебе, щоб донести й отримати преференції — цигарку, шкарпетки, труси тощо. Говорити українською було категорично заборонено. За це «свої» доносили, вороги — били. Та й свої били теж.

«Якщо я говорю українською, якщо сказав про них щось погане, якщо гімн погано співав — це все привід настукати, — ділиться Ігор. — Далі завгосп викликає, “читає моралі” й каже: “Присідай тисячу разів” або дає зубну щітку й змушує мити коридор. Я мию, інші хлопці чекають і мерзнуть через мене. Потім він приходить із новим брудом: “Погано миєш” — і змушує ще раз».

Часто «шестірки» навмисно підсовували вухо ближче — чи співаєш гімн, чи ні. «Вертухаї» могли цим не цікавитися, але це ставало приводом, щоб «свої» ще раз познущалися. «Шестірки» бігли з інформацією до завгоспів — а ті вже «мотлухали» наших.

«Коли він працює на адміністрацію, має цигарки, одяг, таблетки — а “шістки” перед ними вислужуються, щоб щось отримати, — пояснює Ігор. — Завгоспи роблять, що хочуть. Прокидається — і каже: “Вам сьогодні всім пієц*”. Чому? Бо в нього закінчилися цигарки та знеболювальне. Тож цілий день змушує співати російські пісні при +30».

Труси та шкарпетки були валютою. Якщо приходила волонтерка — не факт, що щось дістанеться. У Горлівці Ігор уперше отримав труси — це було щастя. Розподіл нерівний: хтось мав сім пар (бо працював на адміністрацію), а хтось — як він — не мав нічого. До власного рушника «дослужився» з часом: коли когось виводили на обмін — той залишав свій «у спадок».

Пристосуванці скрізь однакові

Іноді «свої» були гірші за чужих: не давали одяг, коли холоднішало; не давали станка, щоб поголитися (а «вертухаї» за це били); могли забрати взуття чи фліску в когось, щоб віддати «робочці». Знущалися як хотіли: могли бити, могли «ганяти».

«Наприклад, за те, що полонені спали, завгоспи змушували 500 разів присідати, — розповідає Ігор. — У нас був такий Бабак: щодня присідав — і помер. Це через “своїх”. Ще один помер від цукрового діабету. Завгоспи отримують владу — і не знають, що з нею робити. От ти їм не сподобався — і вони тебе пресують. Ти пояснюєш, що це неправильно, — вони ще дужче: “Ми — влада, а ти — ніхто”».

Ігор міркує: є люди, які «готові до всього» в будь-який момент. В армії теж. Більшість із цих завгоспів — кадрові військові, які воювали ще до 2022 року, а насправді — пристосуванці. Їхній пресинг болів значно більше, ніж пресинг росіян: там — відкритий ворог.

Було, каже, таблетки від шлунка чи застуди вони мали — але не давали. Хлопці стояли з температурою 40 у шерензі. П’ятеро полонених могли втратити свідомість зранку на зарядці. А завгоспи замість того, щоб дати таблетки, могли їх просто спалити в печі. Робили це свідомо й не приховували.

«Ми мерзли — вони не давали одягу, щоб зігрітися, — пригадує Ігор. — Серед нас був хлопець з відхиленнями: не міг вивчити таблицю множення. А нас змушували співати російський гімн чотири дні поспіль — мовляв, “усі чекатимуть, поки він не вивчить”. Та він хворий — не вивчить. Зрештою, до чого тут ми?»

Деяких із цих завгоспів згодом поміняли. Когось зараз судять — бо хлопці розповіли СБУ, що там відбувалося насправді; а хтось отримав виплати й спокійно живе в Україні. За це болить ще більше.

Молитви та пісні треба було вивчити

Через рік екстрено — тисячу осіб, серед них і Ігор — перевели з Горлівки в Кіровське (теж Донецька область). Тут було чистіше та «культурніше»: не було бліх і клопів. Зате з їжею — значно гірше. Суп — як вода, каші давали дуже мало. А от чай був солодший.

Тут зрідка давали читати книжки — американську чи французьку літературу. Української не давали, хоч вона стояла на полицях. Казали: «Вам це не можна». «Пхали» свою «православну» релігію. Треба було марширувати — збиватися заборонено, інакше — б’ють.

«Я був у бараці із завгоспом усієї в’язниці — то він тягнув усе краще до нас: було мило, порошок, зубна паста, туалетний папір, — розповідає Ігор Гуменяк. — І курили вони більше. Але й на роботу частіше водили: ніби роботи немає — просто ходиш увесь день із порожнім відром, але мусиш ходити, бо б’ють».

Звідти Ігоря відвезли в Оренбурзьку область. Їхали три доби. Хтось думав — на обмін; Ігор не вірив. Тут були ще дурнуватіші «правила». Змусили вивчити 24 російські пісні плюс п’ять новорічних. Зараз йому важко згадати навіть назви, але були і пропагандистські («Красная армия», «День Победы», «Смуглянка»), і «сучасні» — із серіалів, і «Москва» Газманова.

Гуляти не дозволяли взагалі. Увесь час змушували щось робити: або співати, або «розказувати денний розпорядок», на кшталт: 6:00 — підйом, 6:05 — гімн, 6:15 — зарядка, далі — молитва. До слова, змусили вивчити вісім молитов. Бувало, змушували молитися весь день. Коли похолодало, навмисно «боролися з туберкульозом» — відчиняли вікна, і хлопці мерзли. Бушлати видали лише тоді, коли мала прийти якась перевірка.

«У лазню водили, але ми не встигали намилитися — вже треба було змиватися, — пригадує Ігор. — Складно було й попрати одяг: на зміну нічого не було. Виправ штани — ходжу в майці, поки сохне. Виправ майку — ходжу в штанах. Камери навколо, за всім стежать — і б’ють, якщо щось “не так”».

Мав місяць діарею

Це була остання в’язниця Ігоря Гуменяка. Після цього відбувся обмін. Ігор здогадувався, що щось зміниться: або обмін, або російський суд. Часто водили на допити, змушували щось підписувати, перевіряли синці, важили, брали мазок на ДНК. Питали, «як він ставиться до росіян». Правильна відповідь: «Брати».

«До речі, оці завгоспи та інші полонені, що працювали на адміністрацію, поділили нас, — каже він. — Усі, хто був на “Азовсталі”, з Маріуполя, — це “еліта”, бо вони воювали. А нас узагалі ні за що не мали — ми окопні, ми “не воювали”. І при обмінах із ними носяться, а до нас ставляться як до худоби».

Коли видали старий одяг — Ігор зрозумів: додому. Разом із речами дали згущене молоко та цукерки. Ігор з’їв дві банки згущенки ще у в’язниці. Із зав’язаними руками та очима посадили у вантажний літак — добиралися добу. «Я ходив під себе і “по великому”, і “по малому”. Потім нас пересадили в інший літак і знову дали їжу; ми знову наїлися — знову крутило живіт, і знову пішли “під себе”».

«Нам видали речі — я встиг переодягтися перед обміном, — розповідає він. — Вибрав щось зі старого. А декого обміняли отак — бо не було в що вдягнутися».

Далі полонених везуть на адаптацію у вінницьку лікарню. В Ігоря майже місяць була діарея. «Їв забагато, — каже. — Лікарка просила їсти менше: організм не міг прийняти все, що я споживав».

Окрім лікування кишківника, його оглядали інші лікарі; також він говорив із психологами та працівниками СБУ.

До Івано-Франківська він повернувся вкінці червня. Досі лікується. Займається спортом — футбол, басейн, спортзал, ходить у гори. За пів року набрав 20 кілограмів — із 70 до 90. Після повної реабілітації чоловік має право звільнитися із ЗСУ — і це планує зробити. На стару роботу повертатися не хоче.

Додає: пішов воювати сам, у 2022 році. Коли у полоні «фесбешники» розповідали про роботу ТЦК в Україні — Ігор не вірив, допоки в полон не потрапив чоловік, який сказав, що воює не тому, що хотів, а тому, що злапали. «Слухати це дико, — каже він, — але що є, те є. Вдячний усім, хто зараз воює за власним бажанням, чи ні, без них мене б не поміняли».

Йому складно зараз спілкуватися із ухилянтами в спортзалі, які доказують йому свою силу, але не там, де слід. На жаль, вони не хочуть брати в руки автомат, а кличуть поборотися його на матраці.

«Я намагаюся більше спілкуватися з військовими або з людьми, з якими був у полоні; з цивільними теж спілкуюся — але не на воєнні теми, — підсумовує Ігор Гуменяк. — Складно прийняти, що “зовнішньому світу” пофіг: люди переймаються заторами на дорогах. А я знаю місця — Торецьк, Гуляйполе, — де заторів нема».

 

Тетяна Соболик

P.S. Ігор Гуменяк переконаний, що правоохоронці мають більш прискіпливо вивчити справи полонених, які працювали на адміністрацію, стали зрадниками у полоні і отримували задоволення від знущань над нашими хлопцями. Це ненормально, що вони беруть виплати від держави і не відповідають, за те що робили.

 

Барак 8.2 (Горлівка)

Завгосп – Дмитро Матющенко, помічник завгоспа – Кирил Циганок, Комірник – Ігор Собко, старший з прибирання – Іван Шурупов, Днювальний – С.С. Карпець.

Барак 8.1 (Горлівка)

Завгосп – Олександр Гурін, помічник завгоспа – Володимир Чорний, старший з прибирання – Микола Мелащенко, Днювальний – Юрій Петраков.

 Барак 16 (Куровське)

Нарядник в’язниці – Жишко, він взагалі відмовляється  їхати на обмін. Днювальник – Каращенко, Завгосп – Кацюра, працівник робочки – Карась.