Хто б міг подумати, що навіть така тема, як створення Українського національного пантеону, може викликати дискусію: треба чи ні? Головні учасники дискусії — боти та хайпожери штибу жінки, яка називає себе психологинею Наталією Холоденко.

Я б, може, мала змовчати. Але якщо ми не будемо давати відповідей на хайпожерські питання, то аудиторія «какая разніца» буде вважати, що відповідей не існує. Хочу одразу сказати, що серед «какая разніца» багато людей, які справді не мали часу вникати. З різних причин. Хтось має особисту трагедію. Комусь колись нав'язали щось, і він не мав часу цікавитися темою. Хтось у чомусь розібрався, а в чомусь — ще ні.

А хтось має оту байдужу бульбашку. У його оточенні всі «какая разніца». У його оточенні люди думають про ковбасу, а не про Голодомор. Про російські серіали, а не про історію. Бо ж "Завжди так було і всім добре жилося. Що ж ви вчепилися?"

І їм нема часу роздуплятися. А ще нема ресурсу та сил. Це справді тяжко.

Багато років нам нав'язували іншу історію та цінності. А зараз так багато проблем: війна, недоспані ночі, страх перед майбутнім, безгрошів'я. І розмова про національну пам'ять для багатьох виглядає заговорюванням основної теми. Наприклад, корупції. Їм легше повірити у те, що:

Україна вкрала гроші, коли перевозила останки Коновальця (насправді ні, перевезти допомогли партнери).

Президент піарився на цій темі (навіть якщо так, то нехай).

Не на часі, бо росіяни можуть розбомбити (на часі, бо вони можуть розбомбити будь-що, але ми вирішили жити, а не боятися).

Не було достатньо дискусій, чи це треба (є теми, які не потребують дискусій. Це база).

Євген Коновалець — видатний українець. Він був воїном, який боровся, жив та помер за Україну. Він вірив у незалежність України ще задовго до того, як вона стала реальністю. Він не лише мріяв, а боровся за неї. Щодня. І нині ми не маємо права зраджувати його ідею. Ми не маємо права зійти з лінії, яку він прокладав, зі шляху, яким він вів.

Пишу цей текст і думаю, що це все нині звучить надто пафосно. Але це лише тому, що ця розмова взагалі відбувається, бо хтось ставить під сумнів ці дії. Хтось у 2026 році, після стількох років боротьби та стількох століть нав'язування нам російського сценарію, на повному серйозі питає: а що воно нам дає?

Перше і головне. Національна пам'ять дає можливість розуміти причинно-наслідкові зв'язки. Зараз ми не лише воюємо за майбутнє фізично, а й формуємо розуміння українськості, переосмислюємо наші сторінки історії та героїзуємо тих, хто заслуговує на це через століття.

Наступне. Коновальця вбили далеко від дому на замовлення Сталіна. Україна повертає своїх. Через 88 років. Україна метафорично пояснює путіну, що ми зробимо зараз або потім усе, що нам колись не вдалося з якихось причин. Бо такі речі не мають терміну давності. Ми це зробимо, коли буде можливість чи нагода.

На жаль, не всі розуміють, навіщо. Я це визнаю як факт і без жалю. Більше того, я розумію й те, що в кожній країні є суперечливі теми та дискусії, які тривають щодо певних людей чи фактів. Нормально. А наше завдання — робити все, щоб людей, які не розуміють питання, ставало менше.

І тут якраз не лише про мову. Тут ще й про трактування історії, свого місця у цьому світі, своїх цінностей та розуміння того, що ми вкладаємо у наступні покоління, що ми залишимо по собі і чи достатньо міцний ґрунт буде під ногами наших дітей.

***

В автобусі навпроти мене сидить дідусь. Йому 94 роки. Він — один із небагатьох учасників бойових дій повстанського руху, які дожили донині. З ним сьогодні в церкві люди фотографувалися.

Він має у вусі слуховий апарат, пригощає печивом, більше мовчить, ніж говорить. Не знаю, як він їде другу ніч. Мені важко. Але ці люди не скаржаться. Вони ніколи не скаржилися і зараз не почнуть.

Я не можу думати про це без сентиментів. Він дожив до часу, коли прах Коновальця повернули в Україну. Він став свідком цього.

А потім ти заходиш у Threads, і хтось тебе питає: а чи на часі це все? На часі. Таких дідусів у нашій країні залишилося не так багато.

***

У Threads я мала кілька дописів і, відповідно, кілька розлогих срачів на цю тему. Багато ботів. Багато російської. Багато «какая разніца». Та хочу дати відповідь лише на одну тезу. Один бот мені написав, що у 2019 році Зеленський наголошував, що Бандера — це герой лише якоїсь частини українців...

Ця тема, можливо, заслуговує окремої відповіді. Але я не планую захищати Президента, це робота інших людей. Тому скажу, як я це розумію.

1. Не лише боти, а й реальні українці не розуміють різниці між Бандерою та Коновальцем. Над цим питанням треба працювати на всіх рівнях, починаючи зі школи і закінчуючи телебаченням.
2. У 2019 році Зеленський і справді не дуже орієнтувався в цих питаннях. Нині він знає тему значно краще, ніж знав тоді. І не лише він. Я знаю тему краще, мільйони українців знають тему тепер краще, бо росія своїм вторгненням показала нам наші білі плями. І ми почали цікавитися більше.
3. Зараз мені абсолютно все одно, робить він це щиро чи через піар. Український національний пантеон — це важливий державний проєкт, який пройде у майбутньому свій неідеальний шлях. Будуть дискусії, помилки та популізм. Але, як результат, він буде. Він буде. Так само, як сьогодні Коновалець повернувся додому.

P.S. З поверненням, полковнику.