Погодьтеся, що в останні роки наше розуміння, ставлення до незалежності значно змінилося. Тепер це не про урочисті святкування, не коли багато жовтого і синього, а про тих, хто віддав найцінніше за те, щоб слово «незалежність» було не тільки у тлумачному словнику. Незалежність – це коли усе, що ти робиш, має тепер інший сенс, але цей сенс є. Незалежність – це здатність посеред пекла вірити у рай. Незалежність – це вміння після обстрілів підводитися і бачити зорі у задимленому небі. Незалежність – це безкомпромісна творчість заради перемоги і в ім’я перемоги.

Експозиція до Дня Незалежності у виставковій залі Івано-Франківської обласної спілки художників НСХУ саме про це. А ще про те, якою важливою і надцінною є для нас наша Незалежність, про те, що ми неможливі без неї. І звісно ж, коли про Незалежність – то це про Україну: якою вона є, була, про те, що не дає нам збожеволіти, про те, що дає сенс прокидатися і розуміти, що живі.

Молитви до Бога переплітаються із захопливим словом про красу нашого українського світу, заземлення і занебеснення, блукання і віднаходження, зустрічі і прощання, туга, гіркота, біль, тиха радість і мовчання, в якому так багато сказано, бо ж у Незалежності так багато усього.

«Пейзаж із соняхами» Василя Бабака, де квіти немов проростають з каменю, «Рефреновий мереживний шрифт» Галини Філіппової немов мереживо серветок з тих часів; коли був мир, і з тих будинків, які не поглинула війна; квіти Михайла Дейнеги, яким немає імен і назв (бо роботи «Без назви»), «Спіраль життя» Ольги Шулепи з нитками долі, майже як у мойр, «Ангел з мальвами» Ореста Кузіва з такою несподіваною як для ангелів колористикою; «Сонячна тиша» Зеновія Осадци чи «Подих літа» Григорія Михнюка з тих часів, коли ні тишу, ні літо не розбивали ракети і дрони. «Воскресіння України» Михайла Юсип’юка, де довкола Богородиці з Дитям розгортається аж ніяк не традиційний для іконопису світ, де ангели, що звіщають про величні події, а довкола картини боротьби, бо пройшли вже багато, а треба пройти ще більше. А поряд робота «Коли плаче земля» Юрія Матвієнка про голод 1946-1947 років. «Зустріч» Олега Заставного про золото тиші і радості зустрічі. Реальної? Зі сну? Своєрідне дерево життя, лиш розколоте навпіл, що поєднує три світи, але на фоні світу реального, в якому прочитуються впізнавані урбаністичні пейзажі, а десь углибині, але то для світу углибині, а для нас на першому плані, дві постаті, між якими світло. І перше, про що ти думаєш, - це про те, що ці двоє обрали гарний сховок від війни. Вочевидь, так буде для нас завжди: ми шукатимемо війну всюди, бо вона занадто зрослася з нами. Бо життя наше тепер таке, немов з роботи Вікторії Типчук «Зшите життя», і ти вбачаєш тривогу в усьому: чи то в «Ірисах» Світлани Повшик, чи то «В очікуванні життя» Наталії Золотарчук. А свої квіти Іванна Гамуляк так і назвала – «Тривога в Україні».

Ну, і перед чим стояла найдовше…

Перед «Калиновим кущем» Світлани Хміль, бо коли стоїш перед її роботами, починаєш вірити в дива і у те, що найкращі із них неодмінно стануться з тобою. А як інакше, коли усе, що тобі потрібно для спокою і затишку, ось тут: і небо, і храм, і світлі вікна у ньому, і кетяги калини… Перед «На щиті» Христини Луканюк, бо цю роботу неможливо проминути. Вона немов хвилина мовчання, яку проживаємо щодня, згадуючи тих, хто знає про Незалежність більше за живих. Перед «Моїм хрестом» Михайла Мурафи. Завжди захоплювалася вмінням митця перетворювати камінь на життя. І так багато там про кожного з нас… Перед скульптурою Арсенія Кісиличука «Батурин», яка не тільки про трагічну сторінку історії України. До неї страшно доторкнутися, бо здається, що обпече, до неї страшно підійти ближче, бо здається що не витримаєш отого болю, що там. Перед «Космічним джазом» Богдана Губаля, бо люблю джаз і відчуття космічності. А ще «Мармулядине щастя» Наталії Білик. Чому? Не знаю… Певно, тому, що не пам’ятаю, коли я востаннє так ретельно розглядала котів на виставках…

А найдовше стояла перед скорботно-тривожними ангелами Богдана Бринського, бо для мене вони найбільше були про Незалежність, про її ціну і крихкість. Щоб їх побачити, потрібно вийти з виставкової зали і стати зовні. Я не знаю, чи цих ангелів так розташували випадково, чи свідомо. Та мабуть, там їм найкраще: ти йдеш, поспішаєш і раптом зупиняєшся, бо вони на тебе дивляться. І ти стоїш у своєму мовчанні, більшому за хвилину, бо під такою силою не можна не завмерти. Позаду гомонітимуть машини та люди, а янголи мовчазно дивитимуться на тебе, а ти на них…