18 автівок, 6 тепловізорів, 8 дронів, генератори, екіпірування, ліки, харчі. В Лісному Хлібичині, що на Коломийщині, вже більше року знаходять, купують і самі ж доправляють землякам на фронт усе, що треба – лише з рук у руки, пише “Галицький кореспондент“. 

За час великої війни ще ні в чому не відмовили. Навіть, якщо дістати дуже важко, вони дістають. Кажуть, не втомилися, і жартують: «Колись їздили відпочивати по «Греціях-Болгаріях», а тепер – Бахмут, Вугледар, Курахове…».

Аби люди бачили «що там робиться»

Біля сільського Будинку культури стоїть позашляховик. Сьогодні його «пригнали» з-за кордону. Василь Яковіщук – геть зморений, за дві доби спав не більше чотирьох годин. Удвох з односельцем забирали автівки з Праги і Варшави. Вони можуть перетинати кордон, бо багатодітні, тому взяли цю справу на себе.

На кордоні в чергах люди часто згоджуються пропустити їх вперед. І це цінно, бо кожна хвилина на вагу золота – хлопці на передовій дуже чекають. Різні машини – для різних цілей: евакуація поранених, виїзд на передову, підвезення боєприпасів.

Спершу автівки трохи підлатають у селі, далі повезуть на фронт. Там авто може не прожити і кількох днів. Просто розхідний матеріал. Як зеленка чи бинт.

Людям у тилу це складно зрозуміти. Вони тижнями чи місяцями збирають гроші, аби купити машину туди, де дуже треба. Щасливі відправляють той автомобіль, думаючи, що служитиме аж до перемоги. Але в реальності так рідко буває. Це просто треба зрозуміти і прийняти, інакше руки опустяться. І далі збирати на наступне авто.

У Лісному Хлібичині люди все розуміють і навіть не думають опускати руки.  

«Ми не переймаємося, скільки машина буде жити, – каже автомеханік Богдан Яковіщук. – Нам головне, аби зробила свою роботу і хлопці лишилися живі».

Якось одну з автівок, яку місцеві передавали на передову, так сильно обстріляли, що бійці мусили відправити її назад, і попросили поставити у центрі села – аби люди бачили «що там робиться».

Щоправда, сільські майстри потім так відремонтували ту машину, що «поїхала» знову на «нуль» і досі служить – навіть військові були шоковані.

«Хто їм поможе?»

Юрист, підприємець, заслужений працівник культури… Всі в селі засукали рукави і згуртувалися заради однієї справи: хтось «переганяє» машини, інші їх ремонтують і везуть на фронт, ще хтось сортує посилки чи готує їжу для бійців, займається документами або шукає що треба, обдзвонює і домовляється з усім світом.

Грошима скидаються всім селом. Переказують на рахунок чи приносять у Будинок культури – там є скринька, куди можна вкинути купюри. Дуже допомагають земляки з-за кордону.

«Ми, звісно, не фонд Притули, але, слава Богу, ще нікому з наших вояків не відмовили – дістаємо все, що просять, – кажуть у селі. – Як геть не стає грошей, то просимо, зичимо, беремо кредит – немає слова «неможливо».

З Лісного Хлібичина наразі служать 65 людей. Більша половина – в гарячих точках. Шестеро загинули.

Торік 27 лютого люди посходилися в Будинок культури і почали мізкувати – що робити далі. Взялися обдзвонювати хлопців з села, які пішли воювати. Тоді була велика потреба в їжі і амуніції. Люди зібралися в школі і за три дні закрили три тисячі банок тушкованки. Купували бронежилети і багато автозапчастин. Далі пішли запити на тепловізори, дрони і автівки.

Іноді сільські волонтери їздять на фронт, бо хлопці просять відремонтувати техніку.

«Машини, які не на балансі у військовій частині, забороняють лагодити тамтешнім рембригадам. А більше нема кому, – каже Богдан Яковіщук. – Наприклад, мчали ми з майстрами аж у Слов’янськ, зі своїми інструментами, і там у польових умовах варили раму. Бо так треба було – ну, хто їм поможе як не свої?».

Будинок культури у селі називають волонтерським штабом. Тут приймають усі ключові рішення: що, куди, коли і як. 

«Найбільше чекаю, коли наші воїни вернуться живі-здорові, поплескають мене по плечу і скажуть: «Романовичу, здоров», – говорить завідувач Будинку культури, заслужений працівник культури Іван П’ятничук. – Я 39 років пропрацював у школі, всіх їх знаю особистого. Всі – мої. Серце крається».

«Щоразу, як ми вирушаємо з волонтерськими поїздками на передову, Іван Романович телефонує через кожні кілька годин: «Хлопці, де ви вже є? Все добре?» – додають волонтери. – Буває, ми по три-п’ять днів у дорозі – і він постійно тримає з нами зв’язок, так само не спить».

Ви що «безбашені»?

Богдан Яковіщук і Михайло Остап’юк від початку вторгнення понад 20 разів доправляли землякам на фронт те, що там дуже чекали. Від Харкова до Херсона. Якось навіть заблукали посеред Бахмута.

«Трохи дістали тоді страху. Не боїться нічого лиш дурний, або брехун, – усміхається пан Богдан. – Ну, але є завдання, і його треба виконати. А страх – то другорядне».

«Пам’ятаю, тоді навколо стріляли, а якісь чоловік з жінкою спокійно собі гуляли з песиком – це виглядало і дивно, і страшно, – згадує пан Михайло. – З-за рогу вийшли українські військові, почали нас допитувати, перевіряти. Шоковані, кажуть: «Ви що взагалі «безбашені»?».

Волонтерам найбільше запам’яталося, як заїжджали у Слов’янськ – дітлахи з прапорами вишикувалися вздовж дороги, наввипередки бігли до машин і кричали «Слава Україні!». І дивилися голодними очима. Чоловіки віддавали малим їжу, і ті тішилися крупам, хлібу і ковбасі. А як бачили солодощі, то взагалі аж стрибали від щастя.

Мабуть, ніде так тепло не зустрічали, як на Херсонщині після деокупації. Плакали, обіймали і говорили тільки українською. Самі не мали що їсти, але дуже хотіли нагодувати хоч чимось домашнім і смачним.

А взагалі бувало по-різному. Якось на блокпості в Покровську військові попросили волонтерів підвезти місцевого чоловіка до Курахового. Дорогою розговорилися.

«Нам тут головне, щоб війна закінчилася…» – сказав попутник. «Тобі байдуже хто переможе?» – запитав прикарпатець. «Байдуже. Щоб тільки перестали стріляти». Той так розізлився, що зупинив авто: «Мабуть, хай цей чоловік виходить з машини – аби я зараз не наробив дурниць».

Суперечку тоді загасили, але досі волонтери про це навіть згадувати не хочуть. Проукраїнські місцеві потім пояснювали, що це просто страшні наслідки російської пропаганди, з якою роками ніхто нічого не робив.

«Навіть тепер щоразу, коли їдемо на межі Запорізької і Донецької областей, по радіо «крутяться» російські хвилі: який курс валют у Москві, погода, де кредити дають…» – розповідає Михайло Остап’юк.

Як то все було

Найприємніше у волонтерських поїздках – зустрічати воїнів-земляків. До сліз.

«Вони не так раді тому, що ми привезли, як просто побачити когось з рідних країв, почути рідний говір, – розповідає волонтер. – Цього разу з автівками повезли їм великодні відерця з паскою, ковбасою, бринзою, цвіклями… Але не тому, що хлопцям нема що їсти. Для них це дещо інше – дуже потрібне відчуття дому».

У телефонах волонтерів з Лісного Хлібичина, які їздять на фронт, вже назбиралося повно відео і фото з тих маршрутів. Кажуть, після перемоги скличуть людей до Будинку культури і покажуть кіно – як то все було.

Наталя МОСТОВА