«Місто моєї мрії – це коли будній день у цьому куточку планети перетворюється на святковий. Місто моєї мріє – це зовсім не мегаполіс, наповнений нанотехнологіями, ні! Це – казка, де все сповнено красою, теплим добром і взаєморозумінням. Прокидаєшся зранку, готуєш сніданок з овочів, вирощених на даху власного будинку! Їдеш до школи, на роботу на велосипеді. Мчиш, відчуваєш подих вітру на щоці. Не вмієш кататися? Не біда! Заходиш у громадський транспорт, водій усміхається, бажає гарного дня і на душі стає веселіше»… Більше сотні калуських школярів написали, якими вони бачать своє місто і чого йому бракує, щоб стати містом мрії. Чи стануть їхні думки підгрунтям для створення візії Калуша?

Калуш – місто компактне і комфортне; з маленькими відстанями і «теплими» людьми. Тут сповільнюється час, а подія має тривале ехо. І водночас Калуш – це ніби місто «з примусу», місто, де живеш, бо – без варіантів.

«Я буду подорожувати. А в Калуш повернуся на пенсію. Бо це моє місто», – каже Олег. Він ще зовсім юний, говорить про «моє місто», але недовго. Бо довго може не бути про що?

Чому Калуш – місто із подвійним іміджем, місто контрастів та теплого затишку, місто, яке дає роботу і гонить за заробітки? І що потрібно зробити, щоб воно стало справді містом, де хочеться жити? І не просто від безвиході, а тому – що це місто, яке має шарм і зігріває душу.

«Чому ви у Калуші»?

«Я тут прожив усе життя»

«Це – місце праці»

«Це – місто комфорту»

«Це – місто спокою»

«Це – місто традиції»

Так про Калуш говорять дорослі. І не просто дорослі, а люди, які «відбулися» у місті та бачать його процеси зсередини.

А як бачать місто діти? Про це у калуських школярів спитала команда «Київського діалогу» разом з Оксаною Дащаківською з Західноукраїнського представництва Міжнародного фонду “Відродження”. Понад сотня калуських школярів через написання творів розповіли, що не влаштовує їх у місті та яких змін прагнуть. Було б не зле, щоб з цього процесу був повністю усунутий адміністративний момент. Справді, без менторських напучувань діти пишуть, може, трохи примітивніше. Але відвертіше. Можливо, вони не зовсім знаються у процесі бюджетування, проте точно можуть визначити, чого їм не вистачає у місті. Вони говорять, як зробити місто теплим, таким, у якому хочеться жити і до якого хочеться повертатися. Кажуть про те, чого їм не вистачає. І ні, не лише у місті, але й просто у їхньому житті. Але це, мабуть, одне і те ж.

«Тут лише про псів та сміття», – «закостенілий» чиновник читає твір. – Це примітивно»

«Примітивні» проблеми, про які говорять діти, є насправді тими самими, якими ледь не щодня живуть дорослі – у соціальних мережах та реальному житті. Коли діти помічають геть усі баги міста, стає не по собі. Близорукість дорослих – ось що насправді є примітивним.

«Більшість дітей виокремили екологічну проблему, яка звучить у різних тональностях і вимірах: починаючи від якості повітря і закінчуючи кар’єрами та сортуванням сміття. Вражає, як діти бачать своє місто позитивним. Найперше, вони його бачать спокійним та затишним, з великою кількістю якісного дозвілля. Діти наче кричать: «Спитайте нас, що нам треба!». Діти звертали увагу на навчання, на неформальну освіту, на потребу в інтерактивних методах, на розширенні кругозору, на створенні дитячих театрів. Так само велику увагу діти звертають на міську інфраструктуру, багато говорять про потребу велодоріжок та безпечного вело руху; про сімейний відпочинок. Ми всі думаємо, що діти хочуть сидіти у ноутбуках, а, виявляється, діти Калуша хочуть бути зі своїми сім’ями. Водночас, дуже мало мови про сучасні технології та інновації. Більше про те, що місто має бути затишним, комфортним і може навіть обходитися без технологій», – каже Оксана Дащаківська.

Чого не вистачає дітям у місті? Майже у кожному творі йдеться про проблему із вивезенням сміття, безпритульними собаками, та – екологією. А, крім того, багато порад, як зробити місто кращим:

«Чомусь більшість людей вважають, що у їхніх проблемах винні всі, крім них»

«Сірі одноманітні будинки роблять нудну атмосферу. Можна було б додати трохи барв і розмалювати їх у яскравіші кольори»

«Як би не милувала очі золота осінь, сміття, яке у нашому місті є повсюди, зіпсує усю картину»

«У нашому місті багато безпритульних тварин, але люди самі в цьому винні, тому можна ввести штраф за те, що люди викидають тих, кого приручили»

«Соціальні служби повинні займатися проблемними сім’ями більше, адже багато дітей нашого міста просто не знають, що таке щасливе дитинство»

«У сусідньому дворі замінили лавочки, а ми сидимо на землі, бо у нас лавочок немає»

«Потрібні місця, де можна проводити час замість дахів багатоповерхівок і підвалів»

«Школа дає суто академічні знання. Було б добре, якби до навчальних закладів запрошувати спеціалістів, які б роз’яснювали теми фінансової грамотності, ораторського мистецтва, інформаційної безпеки, викладали майстерність харизми»

«Про співочий фонтан… Ви могли б слухати день у день увесь час одну і ту ж музику?  Якщо так, то ви – надлюдина. Ну а більшість людей не такі. Змініть композиції хоча б раз на два тижні»

«У нас вдосталь кафе, дитячих розважальних центрів. Але що робити особам від 14 до 18-ти років? На батут – задорослий, для кальяну – замалий, ходити в кафе – не по кишені. Тож підлітки і лазять по закинутих будівлях, тиняються по кар’єрах».

«Вцілому, я люблю Калуш і навіть не дуже хочу виїжджати звідси, але потрібні зміни»

Ці нотатки – лише невелика частина з-поміж сотні дитячих творів. У кожному творі – є жива ідея та раціональне зерно. Діти – менші. Можливо, знизу їм краще видно) а, може, вони просто дозволяють собі те, чого не дозволяють дорослі – відчувати. Й не міряти свій теплий затишок фінансовими категоріями.

«Якщо ми хочемо, щоб молодь затримувалася у місті, її треба слухати. Діти дуже часто комунікують не лише про те, що бачать, але й про те, що говорять вдома», – каже Оксана Дащаківська.

Щоб молодь та підлітки відчували себе реалізованими та потрібними, Калуш має і механізм, і ресурс. Наприклад, частка Громадського бюджету може піти на ідеї, які пропонують школярі – із допомогою, але без втручання дорослих . Що може бути краще, ніж залучити дітей до створення того простору у місті, який потрібен їм?

Місто для людей

«Чому мій ідеальний день у місті мрії такий простий, але, водночас, нездійсненний? Чому кожного ранку я заходжу у брудний обдертий автобус, розгортаю ногами купи сміття на тротуарах? Чому екологія мого міста вбиває мене? У такому суспільстві, в якому ми живемо, де у кожного «його хата скраю», краще на декілька хвилин заплющити очі і уявити місто своєї мрії, аніж марити сподіваннями і чекати змін», – пише учениця Софія Бабій.

Чи можуть дитячі думки стати рушієм змін у місті? Днями у Калуші працювали над стратегією розвитку міста.

Так, наприкінці червня міський голова Ігор Матвійчук видав розпорядження «Про утворення робочої групи з розробки стратегії розвитку Калуша до 2028 року». До складу групи, окрім самого міського голови та усіх заступників, увійшли близько чотирьох десятків осіб. Робоча група мала напрацювати стратегію до початку листопада, але, імовірно, знадобилась допомога. І це краще, ніж «провалити» ініціативу.

“Кілька місяців активісти та депутати говорили про потребу прийняття стратегії Калуша і звертались до нас за допомогою. Для нас було важливо показати, як потрібно писати робочий документ, що буде працювати, а не лежати у шухляді», – каже координатор проекту «Київський діалог» у Львові Станіслав Безушко.

Що таке стратегія міста?

«Важко знайти успішне місто, яке не має стратегії. Стратегія це такий дороговказ, який дозволяє сконцентрувати зусилля, інтереси, бачення, прагнення в одному напрямку. Коли всі розуміють, що є спільні ціль і шансів на досягнення спільного результату набагато більше. Наприклад, Кам’янець-Подільський має туристичну стратегію і його щорічно відвідує більше людей, ніж мешканців у цьому місті. Львів має розуміння, що є його пріоритетом і концентрує зусилля на цьому – це швидкий розвиток туризму та IT-технологій», – каже директор Інститут міста Олександр Кобзарев.

Для чого калушанам стратегія?

«Якщо немає чіткої цілі – то життя міста, пріорітети, яким воно слідує, змінюються з кожною зміною облич у владі – за бажанням чиновника чи на догоду комусь. Так не має і більше не може бути. Якщо мешканці міста активно долучаться до написання цього плану, а також до його здійснення – наче вони планують і будують дім своєї мрії, ми матимемо місто нашої мрії. Калуш має багато прихованих ресурсів. Але досі їх використовували лише на користь окремих людей, а треба – на користь міста і його мешканців. Ми маємо виявити всі наші сильні і слабкі сторони, загрози, та шляхи їх уникнення, І це буде завдання до виконання владі – як власник ставить завдання перед працівником. І тоді не буде важливо – яка людина чи яка партія прийдуть до влади», – вважає калушанка Леся Мартиненко.

Але стратегічний розвиток – це тривалий процес. Світ –  динамічний, тож, як не втратити ідею дорогою до її втілення?

«Треба, щоб до розробки стратегії було залучено якомога більше зацікавлених сторін, враховані думки різних середовищ – щоб ніхто не залишився за бортом. Важлива персональна відповідальність та ініціатива – має бути хтось, хто бере на себе відповідальність за те, щоб стратегія була реалізована. Крім того, стратегія – це не сталий документ, а живий процес і після того, як вона розроблена і затверджена, її треба реалізовувати. І в цьому процесі треба бути терплячим, гнучким, і креативним. Бо все змінюється і треба бути готовим до цих змін та враховувати їх», – радить Олександр Кобзарев.

Упродовж двох днів кількадесят калушан працювали над стратегією міста; шукали сильні сторони та думали, як посилити слабкі. Однозначним є те, що до стратегування міста треба залучати якомога більше людей. Адже, як сказала Оксана Дащаківська, «якщо у стратегії ви записали будівництво стадіону, а люди проти, не буде стадіону і стратегія ваша похитнеться».

«На сьогодні бачення візії Калуша складається з двох компонент: зовнішня – «Калуш  регіональний промисловий центр відкритий до інвестицій та інновацій» і внутрішня – «Калуш – комфортне місто відкрите до людей». Точилися дискусії щодо того, що головніше: люди чи економіка? Як на мене, це питання є риторичним і його не можна вирішити, застосовуючи лише одну компоненту. Соціальна компонента може базуватися лише на компоненті економічній, яка дасть ресурс для запровадження високих соціальних стандартів для громади Калуша», – каже калушанка Наталя Захарова.

«Калуш – це сильний промисловий центр. За наведеними оцінками, понад третину промислової продукції Івано-Франківської області виробляється у Калуші. Це дуже сильний результат, особливо порівняно із кількістю населення. Тим паче, Калуш виробляє такі види продукції, яких не виготовляють більше ніде в Україні. Це – конкурентні переваги, які мають бути нарощені і розвиватися», – радить Олександр Кобзарев.

Калуш має багато переваг, про які уже сприймає як належне, і часто – не помічає. Скажімо, Льодовий палац чи два басейни – це сильні сторони міста, які потрібно активно задіювати для розвитку певної сфери. Та навіть мінуси можна перетворювати у плюси, ретельно продумавши перспективу. Скажімо, екологічні проблеми – це таки біда для міста, яка не тільки позначається на якості життя калушан, але й, якоюсь мірою, гальмує інвестиційний розвиток.

Не кожен інвестор готовий вкладати ресурси у територію із тавром «зона екологічного лиха». Проте, промисловість і виробництво, яке розвивалися у місті, дали Калушу добрий ресурс для створення інвестмайданчиків.  А розсоли, які забруднюють підземні води та загрожують місту катастрофою, можна обернути для розвитку туризму та курортної зони. Сила міста у його слабкостях. Його перспектива – у його минулому. Для створення доброго бачення потрібно чітко знати, що хочемо бачити у майбутньому. А при цьому – не забувати, для кого це все має бути. І думки школярів – як нагадування про це:

«Якщо ми не почнемо змінюватися, то і те, що нас оточує, залишатиметься сталим. Скрудж із твору Чарльза Діккенса «Різдвяна пісня» був байдужим до всього, його дратувало щастя інших, але саме добро і любов розтопили його крижане серце. Наше місто, як і наше подальше життя, в наших руках. Саме зараз час починати діяти!» (Якимечко Катя).

Оксана ПІЛЯНСЬКА, журналіст