У серпні під час виконання операції в Чорному морі спецпризначенець “Конан” опинився за бортом.

14 годин він пробув сам у відкритому морі, під носом у ворога, без розуміння, куди рухатись і коли буде допомога. Це історія, що вчить не здаватися за жодних обставин, розповідає “Українська правда”. 

До того, як потрапити в батальйон ГУР “Артан”, “Конан” постійно мав справу зі зброєю: працював у поліції, особистій охороні, був у русі опору, а тоді на службі. Хоча за професією – фітнес-тренер. Коли почалося повномасштабне вторгнення, 26 лютого він вже вступив до лав ЗСУ. 

У середині серпня бійці ГУР проводили спецоперацію в акваторії Чорного моря. Була приблизно 08:30 вечора, коли човен почала обстрілювати російська “СУшка”. Ці літаки постійно кружляли над морем, патрулювали зранку до вечора.

Українські воїни почали маневрувати. І під час одного з маневрів  боєць застосував ПЗРК “Стінгер” і пошкодив російський літак. Він відійшов та попрямував до найближчого аеродрому.

“Заходила ніч, ми дійшли до цілі та взялися до роботи. Коли поверталися назад, вже була 5-та ранку. Десь за 30 кілометрів від місця першого бою надійшла команда “Повітря!”. Знову ворожий літак вийшов на нас і почав обстрілювати з автоматичної гармати набоями 30-го калібру. Ми стріляли у відповідь. Але свої боєприпаси до ПЗРК наші хлопці використали ще ввечері, коли вдалося підбити ворожу “СУшку”. І в одному з маневрів я опинився за бортом”, – розповідає “Конан”.

Боєць продовжує історію: “Я важу 120 кілограмів без екіпірування, з екіпіруванням було би десь ще плюс 30. Але за 20 хвилин до того, як випав, мені чомусь стало неспокійно. І я стягнув все: каску, бронежилет, РПС, відклав зброю. На мені був водолазний термокостюм і я надягнув рятувальний жилет. Якось на серце лягло, що треба це зробити. І через 20 хвилин я – у воді. До берега в той момент було десь 130 кілометрів.

Мої побратими хотіли забрати мене. Але ворожий літак продовжував нас обстрілювати. І тоді я почав їм махати та кричати, щоб вони йшли від мене. Тому що я прекрасно розумів, що екіпаж човна, а це 13 людей – більш дорогоцінний, ніж я один. А з жилетом я міг деякий час протриматися на воді.

Я не знав, що буде далі, але в мене був єдиний орієнтир – одна з газовидобувних вишок, яка постійно горить. Її дуже добре було видно і вдень, і вночі. Вже потім побратими сказали мені, що від місця мого падіння до вишки було десь 20 кілометрів.

Я зрозумів, що мені треба зібратися з думками і налаштуватися на те, що за мною через годину точно ніхто не прибуде, тому що літаки продовжували літати над нами. Для них я був дуже маленькою ціллю, а от підплисти до мене човну вони не давали.

І я поплив до вишки, що горіла.

Хвиль не було, а от течія була дуже сильною. Вона постійно зносила мене то назад, то вліво, то вправо. Виходить, весь цей час я плив проти течії. Я не зупинявся ні на хвилину, тому що в цьому разі вона відносила б мене далі і далі від мого орієнтира.

Мені приходилося постійно бути в русі. Я плив.

Думки були різні, чесно. Думав, може, мене ніхто не шукає, бо нікого не бачив на орієнтирі. А можливо, шукають, та не можуть знайти. Постійна була боротьба в думках: здатися чи не здатися?

Але здоровий глузд говорив, що треба плисти далі. Я все ж таки сподівався, що мої хлопці мене шукають, і знав, що мій командир зробить все для того, щоб мене витягнути. І я не помилявся, це справді людина з великої букви.

Годинника в мене не було, орієнтуватися я міг хіба за сонцем. В якийсь момент почалися галюцинації: спека, зневоднення, стомленість. Я подумав, що попереду човен. І тільки з часом зрозумів, що це та сама вишка. І десь в районі 4-5-ої години дня я до неї доплив.

Я не міг підплисти до неї впритул, бо дуже сильний жар. Вона горить газом, і язик полум’я там дуже сильний. Навіть, коли ти від неї за 100 метрів, таке відчуття, що над тобою літає ворожий літак – настільки голосно. Через таку температуру я боявся, щоб жилет не сплавився.

Течія стала ще сильнішою, і мене почало відносити назад. Так було кілька разів. Мене відносило десь на метрів 400, і я знов плив до вишки.

Здається: що там – 400 метрів?! Але коли ти вже проплавав більше десяти годин і відчуваєш, що сили тебе покидають…

Коли мене відкинуло четвертий раз, я вибився із сил. Було дуже сильне зневоднення, тому що я дуже багато напився солоної води. Постійна спека. Дуже хотілося спати.

І я розвернувся на спину і заснув.

Коли прокинувся, течія відкинула мене від вишки, і довелося ще раз до неї плисти.

Почав спускати жилет – звісно, стільки годин на сонці.

До того ж я розумію, що скоро ніч, а отже, навряд чи пошукова група зможе мене знайти.

В якийсь момент відчув щось таке на нозі, з пазурами. Обертаюся – а на мені чайка сидить, і ще кілька наді мною кружляють. До речі, з “Байрактару”, який підняли на мої пошуки, теж побачили тепловий слід від птахів. Так і передавали, що є об’єкт, який пливе в бік Одеси, і “катає на собі” сім чайок.

І в якийсь момент я помітив корабель. 

Це могла бути моя пошукова група. Але була і думка, що це може бути корабель ворога, який під прикриттям авіації вийшов у відкрите море і шукає нас. 

Потім пролетів ворожий літак і кілька разів обстріляв корабель, який йшов у мій бік. Значить, наші. Але судно розвернулося і пішло в іншому напрямку.

Коли я помітив, що корабель від мене відходить, це додало мені сили. Я знав, що може є хтось поряд, що мене шукають, і я поплив далі.

Я плив, плив і побачив хвилі води, що наближалися. Я подумав, що це ворог. Що це російський десант до мене пливе. 

Це був маленький човен. І коли я побачив на човні прапор України, моїй радості не було меж.

Мене підняли на човен. Звісно, я кинувся їх усіх обіймати. Далі – термоковдра і крапельниці. Моя температура була 35,5, плюс сильне зневоднення.

Впевненість у своїх побратимах відчувається завжди: від початку до завершення будь-якої операції, бо це як один організм, одна команда. 

Наш командир батальйону не тільки відправив пошукову групу у відкрите море, але ще й “Байрактар” підняв і рятувальний корабель задіяв. Тож цього разу це була командна робота: і нашого підрозділу, і ВМС, і групи Тимура.

За порадою лікаря воду пив маленькими дозами і маленькими ковтками. Апетиту не було навіть на наступний день – хотілося лише яблук і солодкої води.

Я коли плив, дивився на ту вишку, і так хотів фруктів і пепсі. Зараз я вже випив, напевне, літрів із двадцять тієї пепсі.

Перше, що зробив, відчувши під ногами тверду землю, написав повідомлення дружині, бо довго не виходив на зв’язок. Написав, що усе добре, живий-здоровий, повернувся із завдання.

Але про те, що сталося, досі їй не розповів. Я заходив здалеку, запитував: “Чула про таку історію? Як думаєш, як же він плив, що в нього в той час у голові було?”. Дружина відповідає: “Мабуть, він дуже сильно жити хотів”. А я їй: “Так, він дуже хотів жити”. 

Читайте також: Говорив з окупантами лише українською: як 67-річний «бандерівець» з Луганщини знайшов на Прикарпатті прихисток