47-річний доброволець АТО росіянин Олег Бутусін із позивним «Фашист», повернувшись із війни, не має часу скаржитися на життя та владу, депресувати чи вилежуватися на дивані. У нього величезна сім’я – 11 дітей. Найстаршому 21 рік, а найменшому рік і два місяці. Зараз живуть на Калущині, в хатині просто біля самісінького лісу, мають величезну господарку: кози, свині, вівці, кури, корова, а ще кінь Рубін, разом з яким Олег наглядає за фауною в лісі, адже працює єгером.

 

Сім’я Бутусіних переїхала з Росії в Україну чотири роки тому. З далекого Владивостока вони втекли в Західну Україну через політичні репресії. Олег неодноразово в Росії звинувачував Путіна в занепаді країни та політиці геноциду. Після того, як Бутусін воював як доброволець на боці України, ФСБ Росії відкрило проти нього кримінальну справу за тероризм. Чоловік рік служив добровольцем у ДУКу. Родина офіційно просила політичного притулку в Україні. Але чоловікові поставили умову не брати зброї до рук. Зараз він уже не служить, але справа з притулком і набуттям громадянства України не просувається.

Вони вже неодноразово звертались до влади. У 2015 році під час приїзду Петра Порошенка в Івано-Франківськ Тетяна Бутусіна з дитиною на руках підійшла до Президента та передала йому прохання надати їм громадянство.

Але громадянство отримала тільки Тетяна.

Спершу мешкали в Галицькому районі, але через погану екологію вирішили переїхати. Вранці виходили надвір, а на машині шар попелу. Та й були проблеми з водою – криниця спорожніла. Олег мав багато друзів з Калуша, вони помогли йому знайти хатину в районному селі. Боєць не хоче, аби публікували назву села – для безпеки своєї родини.

 Чужинці свої порядки встановлюють

З Калуша до цього села маршруткою їхати десь біля години. Знайти тут хату Бутусіних не так вже й складно, хоча вона аж на самій окраїні – біля лісу. Варто лише в будь-кого з місцевих запитати: «Де живе сім’я росіян?» Їх тут знають і поважають. Ще б пак – уже третій рік минає після їхнього переїзду. Хоча на початках стосунки з селянами в Бутусіних складалися не дуже.

Непорозуміння виникали через струмок, поруч із яким сімейство купило хату. Ще раніше, коли у цих краях була повінь, місцеві його перекрили, і струмочок потік по дорозі. А треба було пустити його по старому руслу, попередньо очистивши. Та це потребувало коштів. Однак відповідної ініціативи не було. Зацікавлених лише шість хат було. Коли Бутусін з ними об’єднався, аби шукати гроші на зміну русла, в селі люди трохи збунтувалися. Але потроху все налагодилося. І струмок потік по своєму руслу, і люди подобрішали, бо побачили, що так стало краще.

 

Хату Бутусіних видно здаля

Хатину Бутусіних видно здаля – на даху майорить червоно-чорний прапор. А поруч на паркані – синьо-жовтий, щоправда, трохи пошарпаний, зате дуже дорогий для Олега – був із ним на передовій.

Біля хати – баня, її побудували одразу. Попаритися в бані – для сім’ї цілий ритуал і багаторічна традиція. Для цього готують лише березові або дубові віники.

Уже готові стайня і стодола, днями заженуть туди худобу.

На подвір’ї вогнище, на якому у казані готується їжа. У теплу пору року сімейство часто так куховарить, та й страви вдаються дуже смачними. До речі, їжу готують на воді зі струмка, який тече біля хати. У ньому вода кришталево чиста.

Хліб пече дружина. Поки що у хлібопічці. Але планують побудувати російську пічку і там випікати хліб на основі закваски з хмелю. Багато рецептів Бутусіни привезли зі своєї батьківщини. Наприклад, на зиму засолюють папороть, але для цього підходить лише спеціальний сорт. Також засолюють черемшу.

Господарку сімейство має дуже велику: свині, кози, вівці, кури, корова… Всі тварини випасаються на обгородженій території з використанням електропастуха.

З курми мають трохи проблем, бо щодня яструб краде по одній курці або лисиці тягають. Курей залишилось уже дуже мало, тому днями накриють їх сіткою. Майже всі місцеві селяни потерпають від яструбів та лисиць, але Бутусіни найбільше, бо їхня хата – перша від лісу.

На господарстві працює вся сім’я. Зранку худобу годує Олег, потім діти приходять зі школи і беруться кожен за свою роботу: косять, возять сіно, сіють, доглядають за тваринами…

Город теж є. Хоча тутешня земля не особливо добра – глиниста, важка… Врожай не дуже великий. Картопля часто гниє.

Олег каже, що у місті їхня сім’я просто не вижила б, а тут, в селі, вони точно не пропадуть: є своє м’ясо, молоко.

Зарплата єгера – 1750 гривень. Також сім’я отримує гроші на дітей. Заощадження майже на нулі. «Ми вже проїли практично дві квартири, – каже боєць. – Ті, які встигли продати в Росії».

Наразі Олег планує розвивати свинарство, називає це своїм бізнесом. Буде розводити і продавати. Думали облаштувати козячу ферму, однак для цього треба в господарстві зареєструвати хоча б п’ять елітних кіз, а їх вартість немала.

Дружина Тетяна вміє робити всі молочні продукти: сир, масло… Можна продавати їх на базарі. «Тут хоч вільніше дихається в плані розвитку власної справи, – продовжує жінка. – Там, де ми жили в Росії, в селищі Владивостока, міліція тобі не дасть на ринок вийти торгувати своєю продукцією. Хочуть хабар за це. А ми принципово не давали».

У ліс на роботу Олег виїжджає часто, зі звірів там лишилися хіба кабани і зайці. А колись же були і олені, і лосі… «Падлюки повистрілювали, – злиться доброволець. – З цим взагалі треба щось негайно вирішувати – далі нікуди. Ліс крадуть, природу нищать – гірко дивитися. Так, ніби вони з голодного краю втекли, наче їсти нема чого. І це ж не москалі роблять. Це ті, хто на собі сорочку рве зі словами «Слава Україні!». Ось я знаю одного чоловіка, який за сезон убив 27 зайців. Це дуже неправильно».

«А скільки я з декотрими місцевими людьми сварилася, щоб у річку сміття не викидали, – додає Тетяна. – Або йдуть у ліс по гриби, а заодно з собою тягнуть і мішок зі сміттям. Але коли їдуть у Польщу на заробітки, то там себе так не поводять чомусь».

 

Тут люди спокійніші

Бутусіни кажуть, що вже звикли до Прикарпаття і навіть до діалекту. Іноді можуть і самі назвати картоплю бараболею чи бульбою.

І атмосфера тут інакша – спокійна. Вперше за багато років діти Олега не б’ються в школі. «Тут люди зовсім інші, – пояснює боєць. – М’якші, мабуть, ніж у нас вдома. Тамтешні діти перебували в постійній неврастенії – бо виросли в таких сім’ях. Взагалі, там люди живуть у постійному страху перед режимом. А в Україні 27 років більш-менш вільного життя, і це відчувається. Ці діти зовсім інші. Немає агресії, ненависті».

Найстаршого сина Бутусіних Романа комісували з львівської Академії сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного. Хлопець заробив там дві виразки шлунка – дуже погано харчували. «Все, як завжди, розкрадається, – опускає очі Олег. – Дуже неприємно. Спершу їх для картинки перевели на натівські стандарти, а далі помаленьку з’їхали на перловку та всіляку гидоту».

Хлопця через стан здоров’я відрахували з третього курсу, хоча він вчився на відмінно. «Якщо би йому дали закінчити третій курс, то вони вже нікуди б не ділися, – пояснює Олег. – Роман був би готовий офіцер. Його тоді мали би все одно довчити. Син зателефонував зі шпиталю, каже: «Тату, лікарі пропонують, що напишуть мені інший діагноз, аби уникнути відрахування. Але хочуть за це гроші». Я жахнувся – яке нахабство! Сказав сину, аби йшов геть звідтіля. І там корупція, ми ж не за це воювали».

Зараз Роман поїхав у Чехію на роботу. Хлопчина був дуже розчарований, він дійсно горів військовою справою, не раз уже їздив із батьком на передову доставляти бійцям допомогу. Як тільки Роман вступив до академії, на Яворівському полігоні спалахнула пожежа, і він був один із небагатьох, хто не запанікував і умів щось зробити в кризовій ситуації, вправно тушив пожежу. Хлопчина мав купу грамот, подяк, його фото висіло на дошці пошани…

Коли Романа відрахували, на знак протесту проти такої несправедливості ще кілька хлопців покинули заклад. Розповзлися по світах: хто штукатурити в Францію, хто будувати в Польщу…

«Дуже вдарили по хлопчаках, які в 2015-му мотивовано вступали до військових вишів, – зітхає Олег. – Дуже вдарили. Розумієте, їм не потрібна сильна армія. Наявну систему треба ламати. Скільки ж тому начальнику академії ще бракує? Наче ненаситна тварина. Мої свині й ті менше жеруть».

Олег додає, що за таку несправедливість він, звісно, міг судитися, але вирішив відпустити ситуацію – Бог усім управляє. Син хоче заробити трохи грошей і планує відкрити столярню, любить працювати з деревом.

 

Поки справа не завершена

Олег каже, що ніколи не мав потреби в реабілітації після війни. У нього завжди стільки клопотів і справ, що на думки про все інше просто немає часу. «Не треба думати, що всі нам щось винні, – продовжує боєць. – І взагалі, ми ще не перемогли у війні. От якби ми вже зробили парад на Червоній площі, тоді з упевненістю можна було б стверджувати, що наша справа завершена, тож тепер на щось маємо право, можемо претендувати на пільги і т.д. А зараз ми не поранені, не вбиті, нападників не перемогли… То що вимагати?»

Наталя МОСТОВА