90 років тому, восени 1932 року, українське селянство вдруге прирекли на голод. Вдруге, бо перший голод був влітку 1921-го. Перший голод нині називають «репетицією» Голодомору.

Кремлівські грабіжники забирали все: від насіння для весняного посіву до готових страв, які нелюди, нишпоривши по людських дворах, показово викидали чи забирали з собою. Сплановане московитами народовбивство було ні що інше, як національно-політичний геноцид українців, як нації.

За різними оцінками тоді померло від 7 до 10 мільйонів безневинних жертв сталінського кривавого терору… А якщо врахувати 5 мільйонів жертв Голодомору 1920-их років та близько 1 млн – жертв Голодомору 1946-1947 рр., перед нами постає гірка картина того, як лютував кремлівський кровожерливий змій, нагло та відверто знищуючи українців. Всі ці люди хотіли одного – ЖИТИ. Та московські садисти вирішили інакше.

Про Голодомор страшно писати. Писати про тих, хто дивився в очі смерті. Одні знайшли сили вижити, а інші пішли у засвіти з думками про їжу. Але сталінська верхівка прорахувалася – можна вбити українців фізично, але знищити сталевий український дух – неможливо.

«Галицький кореспондент» поговорив з прикарпатцями, які в дитинстві пережили голод.

Надія Когут, уродженка с. Плисків Вінницької області (89 років):

Комсомольці приїздили у кожен двір і робили обшуки – забирали все їстівне. Відтак навколо хати гострими піками проколювали землю, чи чогось часом газди не приховали. Хто все віддавав тій людиноненависній владі, мав можливість піти до колгоспу попити якусь похльопку. Та мій дідусь Павло Ткачук сказав: «Сатані не покорюся!» – і помер голодною смертю. Як і його дружина та молодша донька. Один із синів приєднався до моєї мами, яка на той час вже була заміжня, а ще інший виїхав на Донбас.

«Померла від голоду і донечка моєї хресної мами. Як прийшли комуністи з обшуком, вона заховала в печі мішечок квасолі. Але донька, якій було всього чотири роки, не розуміючи, що відбувається, потягла одного з комсомольців за руку і вказала на піч. Нелюд забрав усе, не пошкодувавши малечу. Щодня за село вивозили мерців, а збирачеві тіл за це давали буханку хліба».

Батько Лук’ян працював на той час у колгоспі. За роботу нічого не платили, зате давали їсти якусь баланду. Відтак у районі організували маслозавод і його керівник взяв собі за конюха мого батька. Вони часто разом їхали у справах до району, а моя мама залишалася вдома сама. І одного вечора почула, як попід вікнами з останніх сил ходили чоловіки, говорячи: «Я знаю, що вона сама, давай її вб’ємо». Мама швиденько почала кричати: «Лук’яне, Лук’яне, вставай! До нас гості прийшли!» Робила видимість, що батько вдома. І тоді непрохані чоловіки втекли. Дуже гірко, що ті страшні часи доводили людей до відчаю, штовхаючи до канібалізму.

Кіма Грищук, уродоженка селища Плетений Ташлик Кіровоградської області (91 рік):

«Моє дитинство минуло в селі Синюхін Брід Миколаївської області. Пригадую, як мама Розалія у голодний 1933 рік народила хлопчика, нашого братика, але у рочок він помер від нестачі їжі. Мама не мала чим його годувати, адже втратила молоко… Зринає у пам’яті й інший трагічний випадок. По сусідству голодувала жінка з маленьким сином. Живіт у хлопчика спух, ручки були тоненькі. Якось батько приніс додому трішки кукурудзяної муки, мама зварила кулеші та віднесла трішки тій сусідці. Вона з радістю як накинулася, так і померла разом із дитиною. Мама дуже винила себе, адже хотіла як краще…»

У Первомайську коні щодня перевозили до залізничної колії награбоване зерно, яке вивозили до Росії. Це ж скільки жорстока більшовицька влада понівечила життів!

Уродженка Луганська, а нині переселенка, мешканка Бурштина Раїса Савенко (72 роки):

Діда Андріана Савенкова, поміщика з Єльця, в далекому 1933 році розкуркулили й депортували до Луганська піднімати шахти.

«Моя бабуся розповідала, як у той страшний час після збирання врожаю на полі залишилися колоски, але «червона» влада не дозволяла їх збирати. За це розстрілювали та відсилали до таборів. Від нестачі їжі бабуся варила лободу, а на ранок всі прокидалися набряклими й опухлими. А скільки померло задарма людей!», – зі сльозами на очах згадує пані Раїса.

На Західній Україні голод лютував у 1946-1947 роках. Та якщо Голодомор 1932-1933 рр. це був спланований варварський геноцид українського народу, то в 1940-их роках, окрім умисного кремлівського плану продовження нищення українців, додалася ще й повоєнна розруха та дика посуха.

Митрат-емерит Богдан Демків, раніше настоятель Бурштинської церкви всіх святих і священомученика Йосафата (85 років):

«Пам’ятаю, було важко. Хто був бідніший, працював у багатших за їжу або миску муки. Їли лободу, а також рятували дари природи. Часто з мамою ходив на суниці та чорниці. Назбиравши, йшли 17 кілометрів до Борислава на базар. Продавали за 2 карбованці. За ці гроші купляли додому продукти»

Для родини Ганни Борковської, мешканки села Репужинці Городенківської ОТГ, голод 1946-47 рр. закінчився трагічно, адже через катастрофічну нестачу їжі померли двоє малолітніх синочків її бабусі Ганни – Михайлик та Іванко. Також померли діти і в її рідної сестри Юстини.

Розповідає:

«Бабуся пішла із сестрою до Коломиї продавати черешні та вишні, які надто вродили, щоб купити хліба. Шлях був неблизький, тому коли повернулися, діти на печі вже були мертвими», – крізь сльози згадує Ганна Борковська. Загалом, за словами жінки, у Репужинцях від голоду померли дев’ятеро дітей. 

Про голодні 1940-і роки розповіла і Євдокія Долинна із Сороків Городенківської ОТГ (90 років):

1946 року була страшна посуха. У криницях на людських обійстях повисихала вода. Люди їли цвіт акації, макух, натину. Щодо нашої сім’ї, то голоду великого не було. Мали корову і фасолі. Мама жорнували квасолю, заливала молоком і таке їли. Від такої їжі не були голодними, але й ситими не були. Посушливого 1946 року не вродила картопля. Вона була, як вишеньки. Ми її вибирали разом із гичкою і вдома оббирали. Яка була крупніша, варили, а лупину з неї садили навесні на городі. Ніхто й гадки не мав, що з лупини може вродити такий багатий врожай картоплі.

«Перед Іваном і Петром дозрівало зерно і люди жали колоски в мішки, молотили, сушили, відтак жорнували й пекли хліб. І як місили тісто, то рука не була в тісті, а вся в крупах. Як мама спекли хліба, ми, малі й голодні, так хотіли вже скуштувати його, але мама не дають. Поділили на кілька днів, щоб не повмирали часом. До слова, в нашому селі з голоду померли дві сім’ї», – пригадує жінка.

Про посуху і неврожай картоплі згадує мешканка Ясенева Пільного Городенківської ОТГ Федора Бащук (83 роки):

«Родину рятувала квасоля і сушена шкірка телиці, яку ми закришували до їжі. Відтак цю фасолю обмінювали у сусідки на натину з молоком. Яке воно було мені добре!»

Гірка 90-а річниця Голодомору змушує нас, українців, вкотре задуматися, що є гарантом того, що ця трагічна сторінка нашої історії ніколи не повториться. А гарантом є – наша суверенність, яку українські захисники великою ціною скроплюють сьогодні. Хоча все-таки своїх кривавих методів московити не забули – морять голодом наших воїнів у полоні, шантажують «зерновою угодою» світ. Та ми повинні вистояти. Як вистояли 90 років тому, коли «московська коса заходила в кожну українську хату й косила мільйони невинних людей».

Юлія Марцінів