З давніх-давен гуцульський край відзначався колоритністю етноодягу. Яскраві природні барви Карпат додають йому особливої оригінальності й неординарності. І якщо в більшості регіонів України автентичне вбрання осучаснюється, то гуцули вірно бережуть свої вкорінені традиції.

Пошуки додаткового заробітку

Івана Миронюка з с. Красноїлля, що на Верховинщині, знають чи не всі. Адже він доволі відомий майстер, який виготовляє чоловічі пояси – череси. Це широкий шкіряний пояс з безліччю металевих прикрас. Для гуцулів це наче своєрідний оберіг.

Коли пан Іван почав займатися творчою роботою, йому було лише 20. Молодий, енергійний хлопець, який в 70-х роках повернувся зі служби в авіаційних військах. У пошуках заробітку пішов працювати в спілку споживчого товариства, але зарплатня там була невелика. Тож удома з батьком почав думати про додатковий заробіток.

Одного разу батько побачив в Івана Миронюка на краватці цікаву шпильку. Це був міні-літак МіГ-21. Як виявилося, ще в армії пана Івана за 10 марок навчив їх випилювати художник з Білорусії. І батько з сином дійшли до висновку, що варто зайнятися якоюсь творчою роботою.

Наче ювелірна робота

«Оскільки тато вмів гарно малювати, а я креслити, то вирішили створювати автентичні гуцульські чоловічі пояси. Початок був важким, адже ми не мали станка. Але з часом батько намалював його, а я відтак зайнявся деталями. Метал та шкіру брали в колгоспі. Також там була й кузня. Не забарилися і матриці-заготівки для витискання візерунків. Їх вигадували самі, також їздили дивитися до Коломиї. Донині зберігаю свій перший пояс», – ділиться спогадами Іван Миронюк.

Виготовлення одного такого пояса – праця клопітка і займає не один тиждень. Замовляють їх з усіх-усюд, везуть навіть і за кордон. Одягають череси здебільшого на весілля та великі свята. Але, на жаль, нині їх майстер робить вже менше. «Очі втомилися», – пояснює Іван Миронюк. Та й вік поважний – панові Іванові 69 років. Окрім гуцульських поясів виготовляє і чоловічі сумки – тобілки (ще можна зустріти назву табівки).

Тягнуло до творчості

Звісно, цікава творча робота не була основним заробітком Івана Миронюка. Впродовж непростих 80-90-х років пояси чи сумки замовляли нечасто, а потрібно було годувати сім’ю. Займався чоловік і столяркою, і будівництвом, і навіть сувенірами. «Але мене все одно тягнуло до творчості», – розповідає Іван Миронюк.

А коли вийшов на пенсію, то ще й вирішив зробити власні цимбали. Як розповідає пан Іван, його батько був музикантом і з 16 років грав по весіллях і, крім того, власноруч робив цимбали. Звісно, молодий хлопець не раз спостерігав за процесом. Тому вже у зрілому віці Іван Миронюк вирішив відтворити власні спогади й тепер час від часу тішить свою родину «полькою» чи «гуцулкою».

Справа з діда-прадіда

Інший майстер зі села Красноїлля – Іван Потяк, який разом із родиною виготовляє чоловічі головні убори: крисані, довбушівки й рогачки.

«Це справа з діда-прадіда і сам її процес – родинна таємниця», – розповідає донька пана Івана Марія Потяк. До слова, вона виготовляє й жіночий головний убір – чільце. Для наречених в основі використовує бляху, яку прикрашає позлітками й монетами, а для дівчаток – тканинну основу.

В основі чоловічих головних уборів – фетровий капелюх, який оздоблюють своєрідними стрічками-«черв’ячками», камінцями, пацьорками й бісером.

Шапки-довбушівки здебільшого носять одружені чоловіки. Рогачки, зимовий головний убір, переважно одягають на коляду, а крисаня – головний убір нареченого. Також крисані або баршівки носили парубки й діти. Колір чоловічих капелюхів має бути чорнобровий, тобто не яскравих тонів, як це можна зустріти в Космачі. «Але однозначно не сумні відтінки», – наголошує Марія Потяк.

Замовляли чоловічі убори в родини Потяків й івано-франківська філармонія, івано-франківський драмтеатр і різноманітні танцювальні колективи, зокрема й академічний ансамбль танцю імені П. Вірського.

«Діти допомагають нам у творчій праці, але я їх не змушую. Хочу, щоб вони горіли цією справою, а не робили в примус», – підсумовує пані Марія.

Юлія МАРЦІНІВ

Читайте також: Незвідана Городенківщина: давньою дерев’яною церковцею, яку сплавили Дністром, можна помилуватися і нині