Сто днів тривала безпрецедентна боса пішохідна експедиція Україною, головними героями якої є Юрій Регліс та Іван Онисько – досвідчені мандрівники-відчайдухи. За 100 днів хлопці пройшли 2001 км через 10 областей без речей, грошей та взуття! Почали свою мандрівку 8 липня в Ужгороді, а 16 жовтня дісталися Харкова.

Першим про існування туристичного маршруту «Вишиваний шлях», який створений для популяризації внутрішнього туризму в Україні, дізнався навесні Іван. Ідея дуже сподобалась мандрівнику з Тернопільщини, який вже відвідав 28 країн Європи, Азії та Африки, але Україною подорожував небагато. Спочатку він думав пробігти у взутті від Ужгорода до Харкова без речей та без грошей, але ідею довершив Юрко, запропонувавши не бігти, а йти, і не взутими, а босими.

Пройшовши «Вишиваним шляхом», відчайдухи перебувають у захваті від України. Вони побачили багато неймовірно красивих місць. Особливо запам’яталися екскурсія Йозефа Бартоша по замку Сент-Міколош на Закарпатті, дерев’яна церква в Дрогобичі, ландшафти на півночі Тернопільщини, Михайлівський собор у Житомирі, кручі Дніпра між Києвом та Каневом, кобзарська майстерня українця американського походження Юрія Фединського в селі Крячківка на Полтавщині, осінні краєвиди на берегах Ворскли, національний музей гончарства в селищі Опішня, музей Сковороди в селі Сковородинівка на Харківщині.

До кількамісячної подорожі Юрко та Іван особливо не готувалися. Завантажили в телефон маршрут, зібрали необхідний мінімум речей: паспорти, телефони, камеру і запасні батареї до неї, флешки, протигрибковий крем і зубну пасту зі щітками. Спочатку йти було важко – ноги довго звикали до навантаження, але згодом середня швидкість хлопців розвинулася до 20 км на добу. А на Черкащині вони встановили власний рекорд – 36 км за день! Це неабияке досягнення, враховуючи щоденне навантаження та принципове невикористання жодного з видів транспорту.

 

Відсутністю грошей і стабільного нічлігу мандрівники не переймалися. Найбільша складність була іти босими. «Було таке, що ноги напухали, надувались пухирі, в стопи залізали дротики та скло. Та зі всіма труднощами ми давали собі раду і з кожним днем впевнено наближалися до Харкова», – розповідали хлопці. Два рази вони навіть потрапляли до лікарень. Але не через проблеми зі здоров’ям – там їм давали переночувати.

Щодо ночівлі, мандрівники розраховували на гостинність місцевих жителів. І жодного разу за майже три місяці дороги їм не доводилося ночувати просто неба. «Навколо нас дуже багато хороших людей: ми ще ніколи не просили про їжу – постійно люди самі пригощають», – говорив під час подорожі Іван. Цікаво, що мер Львова Андрій Садовий та мер Житомира Сергій Сухомлин теж долучалися до проекту «Prostoboso». Вони гуляли з хлопцями босоніж центральними вулицями своїх міст і пригощали їх обідом у кафе…

Про подорож та отримані під час неї враження «Галицький кореспондент» розпитував Івана Ониська.

 

– Одних гріє в дорозі ціль, інші концентруються на самій дорозі, адже очікування кінця дороги не дає нею насолодитися. Це гра на публіку чи все-таки намагання дещо для себе зрозуміти?

Ціль гріла нас буквально останні два тижні подорожі, бо з кінця вересня пішли справжні холоди. А ще ціль мотивувала особисто мене тим, що постійно згадувалися слова сестри Ані, які вона сказала мені ще до початку подорожі: «Зроби хоч це до кінця!» Я справді частенько облишаю справу, як тільки перестає бути цікаво. А тут таки хотілося дійти до фінішу. Це ми й зробили. Стосовно гри на публіку, то тут дуже вдало Олесь Пошивайло з Опішні на Полтавщині обрамив у слова нашу затію, назвавши це культурною провокацією. «Prostoboso» є одночасно і інструментом для пізнання себе, і гра на публіку.

– Було б логічно наростити оберти і перетворити вашу акцію на міжнародну із залученням інших людей і маршрутом через усю Європу принаймні…

Щось в цьому є. Таке теж розглядається. Хоч ми вже й побували в понад 20-ти країнах на трьох континентах, та все ж є ще багацько країн, на які не ступали наші босі ноги. З іншими людьми теж було б цікаво. У цій подорожі на різних етапах і на різну відстань (від одного дня до двох тижнів) до нас приєднувались знайомі й незнайомі люди, зі Львова до самісінького Харкова з нами пройшла собака Боса. А в інших країнах, може, були б іноземці. Це все, звісно, було б цікаво. Але більше нас вабить ідея іншої подорожі. Нам хочеться нагадати собі та іншим про чумакування. Ми уявляємо собі віз, воли чи буйволи, сіль, мед чи що там ще возили чумаки. Таку мандрівку хочемо здійснити в Україні.

– А як взагалі виникла ідея «Рrostoboso»?

Ідея пройти пішки всю Україну народилася у квітні, коли координатор проекту «Вишиваний шлях» Катерина Ганус запросила мене розповісти про свою подорож до Китаю та Південно-Східної Азії на заході «Мандри по-українськи». Так я вперше дізнався про існування цього туристичного маршруту, який пролягає через 10 областей і має довжину 2080 км. Окрім великих міст (Львів, Київ, Полтава), маршрут охоплює безліч живописних місцин та архітектурних пам’яток.

Ідею Юрка іти босими зараз сприймаю як найкрутіший аспект нашої подорожі. Коли ми це обговорювали в квітні, я мандрував в Узбекистані, а Юрко – в Хорватії. 4 липня ми зустрілися в Києві, поїхали до Юрка додому на Житомирщину, вдягнути вишиванки і попрощатися із взуттям, а вже 8 липня «Рrostoboso» розпочали в Ужгороді.

– Не кожен може собі дозволити забути про всі проблеми і ось так просто піти босоніж Україною. Маєте спонсорів?

Нам вдалося здійснити таку тривалу подорож, бо не маємо ні проблем, ні спонсорів. Проблема – це ж те, як ми сприймаємо те чи інше явище. Так от, у нас проблем нема, не паримось, вчимося жити легко. Стосовно спонсорів, то нас частенько люди в дорозі запитували, чи нам щось заплатять, коли дійдемо до Харкова. Багатьом дуже важко собі уявити, що можна понад три місяці йти босоніж, без грошей та речей, позбавленими звичного домашнього комфорту, і за це все не отримати жодної зарплати.

– А цікаво було б зробити ще один раз таку мандрівку, але без контакту з людьми, адже певне перенасичення спілкуванням було? Що більше втомлювало, піша мандрівка чи безліч одних і тих самих запитань?

Ми почали наш «босий» експеримент повністю без грошей. Навіть коли нам у дорозі дарували якісь гроші, то ми їх зовсім не тратили на їжу. Тож був варіант або голодувати, або контактувати з людьми. Нам вдавалось якось так спілкуватись, що ми жодного разу за всі сто днів не просили їжі. Ми на практиці підтверджуємо, що українці – дуже гостинні та добрі люди. Кожного дня нам хтось давав поїсти. Це просто неймовірно!

Ми помітили, що емоційне навантаження є суттєвішим за фізичне. Іноді хотілося просто нікого не бачити і не спілкуватись, але це не вдавалося (сміється).

– На городах крали? Признавайтесь!

На городах не крали, а от у садках доводилось. Ми, правда, через паркан жодного разу не перелізали, але якщо якісь яблучка чи грушки звисали над дорогою, то їх трохи підкрадали. Коли у вересні прийшла черга горіхів, то кілька разів чули у свою сторону: «А ти садив той горіх, що ти там збираєш?!» Тоді треба було пришвидшувати хід…

– Як було з дівчатами? Мали якісь цікаві пригоди?

Юркові у Львові дуже сподобалася Женя з Севастополя. На жаль, вона зараз на навчанні в Бельгії. А мені пощастило більше. У Коростишеві на Житомирщині я зустрів Ядвігу. Вона навіть з нами мандрувала. Третій раз приєдналася на найскладніший етап – десять холодних днів йшла боса з нами до самого Харкова.

– Назвіть три страви, швидкі, калорійні і не важкі для організму і на яких можна тривалий час прожити при таких навантаженнях.

Ми не їмо м’яса. Я вже більше шести років, а Юрко – два. Така дієта дуже добра для нас. Вистачало сил, і організм не перевантажувався. Найчастіше люди годували нас картоплею і салатом з помідорів-огірків.

– Під Харковом не захотілося знову опинитися біля Ужгорода і щоб було тепло?

Помітили по собі, що маємо таку зіпсовану натуру, якій ніколи не догодиш. На початку мріяли, щоб було прохолодніше, а вже під кінець вересня хотілося тепла.

– Алкоголю багато випили під час мандрівки?

Ми алкоголю не п’ємо. У багатьох випадках доводилося ночувати в хронічних алкоголіків, коли ніхто інший в селі не наважувався прийняти на ніч босих, бородатих і дивних незнайомців. І навіть у тих випадках знаходили порозуміння з господарями і залишалися тверезими. Інколи любимо посмакувати кілька грам домашнього вина десь на Закарпатті чи от, наприклад, на Полтавщині випили кумису – це слабоалкогольний напій з кобилячого молока з ферментами з Казахстану.

– Не було дискомфортно, коли мери біля вас босими ходили, не здавалося, що на вас вони тупо піаряться?

Мери Львова та Житомира справді ходили разом з нами босі у своїх містах. Піар, звісно ж, мав місце. Але нам не шкода, хай піаряться. І з Садовим, і з Сухомлином було дуже цікаво поспілкуватись.

– На третій день відпочинку вдома депресія не з’явилася?

Вже пройшло майже два тижні після подорожі, а депресія все ще не підкралася. Але ми очікуємо. Подепресувати тиждень дуже класно.

– Чи вдалося вам віднайти правду в ногах? Ви часом не наслідувачі Іванова?

Про Іванова знаємо і до загартування ставимось дуже позитивно, але адептами його ми не є. Трохи походили босі, тепер на зиму взуємось. А взагалі, ходити босим дуже кайфово. Так можна дуже багато цікавого дізнатись не тільки про поверхню, від якої сучасних людей зазвичай відмежовує взуття, а й про самого себе. Всім радимо частіше ходити босими не тільки по травичці на дачі, а й по місту. Яскраві враження гарантовано!

– «Мудрість заходить через ноги», – стверджували стародавні даоси. Які уроки вам дав ваш шлях?

Думаю, що можна зустріти як босих дурнів, так і взутих мудреців. А якщо говорити про дорогу взагалі, то вона є дуже добрим вчителем. Зрештою, чи ти кочуєш, чи живеш на одному місці, важливим є бути уважним та спостережливим, допитливим. Думаю, це веде до глибшої мудрості. У подорожі легше бути спостережливому, бо ж, крім внутрішньої картинки, постійно міняється зовнішня. А в рутині існує більша ймовірність втратити пильність та зацікавленість, бо є упереджене очікування, що й так вже все знаєш і нічого цікавого не відбувається й не може відбутись.

Дорога вчить нас цінувати ті миті, які нам випадає пережити, не прив’язуватись до людей та предметів, радіти простим речам.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

 

 

ДОВІДКА «ГК»:

Іван ОНИСЬКО, 27 років. Народився у с. Сущин на Тернопільщині. Вчився на факультеті іноземних мов у Чернівецькому університеті. Працював усним перекладачем-фрілансером німецької мови. Відвідав 28 країн Європи, Азії та Африки. Остання найбільш знакова подорож – без грошей автостопом до Китаю. Подорожує впродовж останніх шести років. Неодружений.

Юрій РЕГЛІС, 29 років. Народився у с. Чижівка на Житомирщині. Закінчив Житомирський технологічний університет, спеціальність – управління персоналом і економіка праці. Працював на заводі та в різних компаніях. На Революції гідності познайомився з Іваном, після неї займався громадським проектом «Пошта Майдану». Восени 2015 р. поїхав у Європу з 15-ма євро в кишені. Мандрував автостопом. Виїхав з Ужгорода і за 26 днів доїхав до океану. Потім ще певний час подорожував Європою. Неодружений.