Важко уявити собі мистецький світ Івано-Франківська без такої культової особи, як Олег Гнатів, він же Алік Мохнатий, відомий у соцмережах під ніком Mox Perkalaba. Перші рок-концерти із запрошенням зірок тоді ще всесоюзного рівня, продюсерська розкрутка франківської групи “Минула юнь” наприкінці 1980-х та, зрештою, поява унікальної музичної формації “Перкалаба” – до всього цього був причетним Мох. Щойно він повернувся до рідного міста із загальноукраїнського туру на підтримку нового альбому “Газзззу”, який випустила Familia Perkalaba.

“Галицький кореспондент” скористався нагодою, щоб поспілкуватися з Олегом Гнатівим про весь цей рок-н-рол довкола нього. Оскільки свій нонконформізм Мох часто виявляє манерою спілкування, що передбачає використання в розмові багатьох слів із ненормативної лексики, для публікації інтерв’ю довелося їх замінити СИНОНІМАМИ, які для зручності виділені шрифтом.

– Ти вже багато років (до речі, скільки?), якщо так можна сказати, професійно слухаєш музику. Ти вже визначив для себе, яка має бути добра музика? Здай формулу популярності.

Музику я почав слухати ще в 1970-х, при живих “Бітлз”, я вже Вічний Жид у тому (сміється). Тоді це все ловилося з “Голосу Америки”, була така по вівторках програма “Попконцерт 1 від Юрія Осмоловського”, а по четвергах – “Попконцерт 2”, йшов він, здається, з 19.00 до 19.30. Юрій Осмоловський робив огляд тодішніх новинок, і перше, що я почув, то були Grand Funk Railroad з альбомом Closer to Home, такий потужний блюз-рок, торкнуло зразу – і понеслося…

Слухав я то на магнітолі “Романтика” і зразу писав на бобіни на четвертій швидкості (аби більше поміщалось). От можна уявити собі цей запис – з радіо, яке глушилось КДБ, зі всіма цими шумами і ще й на четвертій швидкості. Якість – чисто панк. Мабуть, через це панківська естетика, звук і підходи для мене є визначальними багато в чому, тобто сира, необроблена чиста енергія.

Стосовно того, якою має бути добра музика… Гм, для мене взагалі будь-яке естетичне переживання в будь-чому – чи музиці, чи кіно, чи літературі, чи живописі – має визначатися одним: пре тебе чи не пре. Але це має лягати на фундамент твого як вродженого, так і набутого інтелектуальним розвитком і кругозором смаку. Нема ніякої універсальної формули популярності, є правильне місце, правильний час, правильні люди і інтуїція, яка, на мою думку, є голосом Бога чи хто там є, як кому підходить. Хто чистіший, той і краще чує, все просто – треба бути чемним, любити рідних, помагати слабим і глумитись над ПОКИДЬКАМИ. Ну, і не ЛОВИТИ ГАВ. А оця вся НІСЕНІТНИЦЯ, типу формули популярності – це для тих, хто любить роботу коло станка. Мають право.

Як на мене, є дві продюсерські стратегії: робити популярний продукт або робити культовий продукт. Поппродукт, як паровоз – потребує постійного вкиду в топку руху пального, яке визначається категоріями «гроші», «хайп» і т.д. Поки ці вкиди є, паровоз рухається, тільки закінчились – все. Тобто це такий біг по колу насправді, а не життя. Але комусь подобається, то на здоров’я (сміється). Культова історія – це дорога, де важлива не так ціль, як сама дорога, дао правду каже. Тут є можливість зберегти себе і прожити, а не проіснувати персонажем. Так що у кожного свій вибір.

– Є різниця між тією музикою, яку ти слухаєш для себе, і тією, яка добре продається, тобто звучить навколо?

Не може навколо звучати добра музика, це показали 73%. І ці 73%, в тому числі, створили ПОКИДЬКИ, які продають музику за принципом «менше затрат, більш узагальнений смак, більший прибуток». Економіка бідної країни рулить. При слові «культура» у цих ПОКИДЬКІВ рука тягнеться до револьвера, за відомим історичним прикладом. Для того, аби легко управляти масами, потрібно створити стадо. Стадо в Україні створено. Ціль досягнута. Тепер їжте, не обляпайтесь.

– Ти загалом орієнтуєшся на смаки публіки, стежиш за модними тенденціями в музиці? Наскільки це для тебе важливо? Або що є твоїм орієнтиром?

Маю характерну особливість, не знаю, добре це чи погано, – я живу цією секундою, тому ніколи не страждаю ностальгіями, в тому числі і музичними. Простіше кажучи, мені БАЙДУЖЕ новий альбом «Назарет», тому я перебуваю в плині актуальної музики постійно, незалежно від стилю чи імені. Поняття «смаки публіки» не існує, воно некоректне, як і будь-яке узагальнення, в інформаційній ері вже давно існує нішевість, і вона – повна скарбів. Моїм орієнтиром є мій смак, все просто. А про якість смаку я вже казав вище…

– Ти працював з різними командами (до речі, нагадай скільки їх було?), наскільки твоє слово було важливим для музикантів щодо стилю, способів подачі музики?

Яка різниця кількість, головне – якість (сміється). Жодна з банд, з якою я працював, не була прохідною і є цікавою і на сьогоднішній день, не важливо, чи вона жива. Для мене завжди було важливе взаєморозуміння, взаємодія і довіра, це завжди було і є, тому що це базові професійні речі, без яких результату не буде. Головне пам’ятати: в банді всі рівні, просто кожен має свою функцію, яку повинен виконувати перфектно, це стосується і мене. Тебе ніхто не буде слухати, якщо ти сам не відповідаєш тому, що ти говориш.

– Років двадцять тому у Франківську за твоєю участю з’явилася «Перкалаба». Скажи, що це було?

Щоб не формулювати дуже довго, це була з’ява одного з найунікальніших феноменів в сучасній українській музиці, який вже розвинувся у феномен культури. Аналогів цьому немає.

– Як відомо, для франківців, які ходять на концерти, «Перкалаба» була «бітлз». Теперішня Familia Perkalaba  – на твою думку, це «пінк флойд», «рамштайн» чи щось інше?

«Перкалаба», яка розвинулася вже у явище Familia Perkalaba (і саме так, а не Фамілія Перкалаба), – це вже більше, ніж просто музична група. Всі, хто взаємодіє з нами, не обов’язково тільки музичні колаборації, стають Фамілією, тобто головне – це те, що об’єднує: підходи, ідеологія і тому подібне.

– На концерті склалося враження, що Familia Perkalaba – група без фронтмена. Відсутність явного лідера – це така концепція?

Федота (Андрій «Федот» Федотов, колишній фронтмен «Перкалаби», раптово помер 2 квітня 2017 року – ред.), який вже грає в небесних оркестрах, замінити неможливо. Це зрозуміло всім. Але надідея Перкалаби має жити, гріх неспасенний це похоронити. Однак я більш ніж впевнений, що фронтмен, який може підірвати світ, ходить поряд, і він з’явиться, я не сумніваюся, тому що ми не втратили відчуття правильного шляху, а це наше основне завдання. Крім того, на сьогодні такий формат, коли пакує вся банда, прекрасний: різні характери, різні подачі, це калейдоскоп і карнавал, кольоровість. Ми ж Оркестр Радості і Щастя (усміхається). На мою думку, близькі нам по духу Gogoll Bordello чи «Ленінград».

– Поділись своїми враженнями від останнього туру. Як вас приймали і чи все вдалося? Публіка не змінилася, люди як люди?

У нас під час концертів не буває холодно – ми граємо музику серця, а не розуму. Ці вібрації діють скрізь однаково – як тут, так і за кордоном. Федот колись дуже точно сказав: «Люди на наших концертах – як земноводні, вони сприймають вібрації шкірою». Слава Богу, це теж завжди присутнє в нашій музиці, як колись, так і зараз. Може, ми граємо рептилоїдну музику? Рептилоїди, озовіться! (Сміється.)

– Ти можеш спрогнозувати, що буде далі з того всього?

Прекрасна і довга дорога до самої смерті, якої нема (усміхається).

Розмовляв Богдан СКАВРОН