Захар Скляр народився 10 вересня 1997 року в місті Кремінна Луганської області.
20 грудня 2023 року поблизу села Новомихайлівка Мар’їнської міської громади Донецької області поліг пластун, військовослужбовець на псевдо “Рамзес” і “Беркут” з Івано-Франківщини Захар Скляр.
Про смерть воїна повідомили на сторінці “Надвірнянський Пласт”.
З початком антитерористичної операції в 2014 році разом з сім’єю переїхав з Луганщини до Івано-Франківська, де у вересні 2015 року вступив до тутешнього осередку Пласту та став виховником гуртка “Ворони” в 27 курені ім. В. Івасюка. Був інструктором з картографії та орієнтування.
Згодом став членом 3 куреня УСП “Лісові Чорти” в кодлі “Хом’як”. В 2016 році пройшов Крайовий вишкіл виховників №151 у Івано-Франківську та Кваліфікаційний вишкіл дійсного членства №104. Учасник вишкільного табору “Лісова школа” в 2017-му. Активний в пластовому житті, учасник, інструктор та співорганізатор пластових таборів, мандрівок, подій, акцій.
Захоплювався їздою на велосипеді, мандрами та читанням. В 2020 році переїхав до Польщі. Проживав у м. Люблін, де активно долучився до розвитку місцевого осередку Пласту та став виховником юнацького гуртка. Склав пластову присягу 1.08.2020 у відкритому морі, поблизу м. Хел, Польща. У липні 2021-го був комендантом найбільшого на той час українського пластового табору в Польщі – “Мамаєва Слобода”. Продовжував належати до “Лісових Чортів”, виконував обов’язки писаря в кодлі “Шпиці”.
Навчався у Кремінській школі гімназії. Проте вже в Івано-Франківську закінчив 11 клас в школі №20. Відтак з 2015 по 2019 роки навчався на факультеті математики та інформатики Прикарпатського Національного університету ім. В. Стефаника. Закінчив військову кафедру і отримав звання молодшого лейтенанта. З березня 2018 по серпень 2019 років працював веломеханіком у веломагазині-майстерні REZKO в Івано-Франківську.
З переїздом до Польщі навчався на факультеті управління та менеджменту Люблінської політехніки. Продовжував працювати як веломайстер та в сфері логістики.
Після відкритого російського вторгнення повернувся на Батьківщину та зголосився до лав Збройних сил України. Став лейтенантом у складі 79 окремоїдесантно-штурмової Таврійської бригади. В липні 2022-го пройшов спеціальні навчання на Житомирщині, після чого постійно брав участь у бойових діях в межах Донецької області. Був командиром взводу роти управління.
Загинув 20 грудня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу с. Новомихайлівка Мар’їнської міської громади Покровського району Донецької області.
Церемонія похорону відбудеться у Івано-Франківську. Про дату, час та місце прощання повідомлять додатково.
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює