У 2020 році Степан підписав контракт та став до лав 5-ї Слобожанської бригади НГУ.
Чоловік родом з Галичини, народився в Івано-Франківську, але з 2006 року мешкає у Харкові. Тут закінчив Харківський національний медичний університет, одружився, працював ургентним лікарем – травматологом у лікарнях міста та області, пише “Галицький кореспондент” з посиланням на Нацгвардію.
Зрозумів неминуче
“Позивний взяв собі “Морфін”. Це основна дієва речовина знеболювальних препаратів, так вийшло. В армію пішов, бо відчував невідворотність війни, хотів бути готовим до такого розвитку подій, мати необхідні навички та знаходитися у потрібному місці”, – розповідає Степан.
Продовжує, що коли навчався на військовій кафедрі у своєму університеті, їхній викладач, що свого часу служив в Афганістані, розповідав, як за два місяці до радянського вторгнення у цю країну керував розгортанням польових шпиталів на кордоні Таджикистану.
“Запам’ятайте, казав наш полковник, кожна війна розпочинається з цього. Тому, коли я побачив в новинах інформацію про будівлю російських польових шпиталів у Білорусі та Росії, зрозумів, що вторгнення неминуче та буде незабаром. Підготував родину та діяв відповідно. Родину вчасно вивіз, комплект необхідних речей зібрав та з машини не виймав”, – значуще каже офіцер.
Перші місяці
Перші місяці “Морфін” з підрозділами бригади захищали харківський аеропорт. Вчасно підірвана летовищна смуга не давала змогу ворогу висаджувати літаками десант, тому активні бойові дії Морфін побачив вже на обороні Ізюму, Пришибу та Балаклеї.
Степан завжди надавав медичну допомогу на самих передових позиціях. Тож Балаклія, Ізюм, Борова, Підлиман стали переможними віхами на шляху до Серебрянського лісу під Кремінною.
Розповідає про надважкі умови роботи медичних служб у піщаному лісі, в умовах бездоріжжя та під масованими обстрілами противника. Згадує іноземних інструкторів, які приїхали навчати українських парамедиків, та які не могли зрозуміти, як їх колеги працюють під обстрілами, надають медичну допомогу під час проведення бою та стабілізують поранених в кілометрі від передової.
“Вони працюють чітко за протоколами. Вони не розуміли, чому ми не можемо іноді добу вивезти поранених, бо дорога прострілюється танками та артилерією”, – з сумом пригадує Морфін.
“Ти визначаєш хто житиме”
“Під постійними обстрілами – дуже близько до передової – ми влаштовували бліндажі, у яких можна було стабілізувати поранених. Бо 15 кілометрів, які відділяли нас від великого стабпункту, в у мовах бездоріжжя волонтерський пікап долав за 2-3 години. Якщо не було дощу та взагалі міг проїхати. У таких умовах ми працюємо”, – з болем в очах розповідає “Морфін”.
Та додає: “Найважче у роботі бойового медика – “сортування” поранених (суто медичний термін – авт.). Бо ти визначаєш, хто буде жити. В умовах нормальної, “протокольної” праці ти, можливо, врятував би усіх. Але немає часу та ресурсів, ти розумієш, що за декілька годин, які мінімум відділяють поранених від шпиталю, важко поранені помруть. Тому доводиться обирати тих, хто може продовжувати бій зараз та тих, у кого є шанси вижити за час, який у тебе є, та якого, насправді немає. Гелікоптери на евакуацію прилітають тільки у голлівудських фільмах. Ми тягнемо на руках та автівках по знищених дорогах”.
Є любов до України
“Морфін” провів кілька важких кількамісячних ротацій на передовій, на його рахунку десятки врятованих життів. Але у розмові він більше торкається теми мотивації бійців. Висловлює власну думку, що найкраща мотивація – це всмоктана з молоком матері любов до України. Каже, що вона у нього є, і йому не треба пояснювати, що саме ми захищаємо.
“Я, коли переїхав до Харкова, за деякий час перейшов на російську. Люди – колективні істоти, я теж потрапив під впливи “тут всі так розмовляють”, “не бути білою вороною” і тому подібне. Зараз мені дуже соромно за це, певний час відчував себе зрадником своїх батьків та землі. З 24-го лютого 2022-го я розмовляю виключно українською. Це принципово”, – з гідністю завершує розмову позивний Морфін.
Деркачова Ольга 
Рязанцева Яна 
Магда Євген 
Волошин Тарас