40-річний Петро Катрич з села Бабче Солотвинської громади ще з юних років захоплюється вишивкою. Чоловік для себе вишив 10 сорочок-вишиванок, а ще виготовляє вироби з бісеру та в’яже гачком, повідомляє “Галицький кореспондент”.

“Не чоловіче заняття”, – так позаочі говорять часто люди про чоловіків, які вишивають. Та Петро Катрич ламає стереотипи і у вільний час береться за улюблену справу. Чоловік працює директором Будинку культури у с. Бабче та 20 років служить у місцевих храмах дяком і регентом церковного хору.

Вдома всі вишивали

Петро пригадує, що вперше взяв голку та нитки до рук ще у дитинстві. У їхньому домі завжди всі вишивали: мама, його сестри та бабуся. Чоловік розповідає, що найделікатніші та елегантні роботи виконувала саме його бабуся. Вишиті нею хрестики лягали на полотно в один бік і навіть не було жодного вузлика.

Коли Петру Катричу було всього 17 років, то він вишив для себе першу свою вишиванку. А далі йому настільки сподобався цей процес, що нині в його колекції 10 різнобарвних сорочок-вишиванок.

“Я відтворюю вишивку свого регіону, зокрема села, – розповідає Петро Катрич. – В основному працюю в техніці низинка. Зазначу, що низинка в Україні з’явилася раніше, аніж вишивка хрестиком. Тому її справедливо можна назвати старовинною”.

Вишив для мами

Своїй матері Євдокії Дмитрівні Петро також вишив сорочку. Зараз чоловік шиє їй ще одну узором-кучериком – це коли квіти круглої форми і неширокий орнамент. Чоловік каже, що мати часто допомагає йому підібрати кольори для вишивки низинкою.

Петро знає, які орнаменти та кольори притаманні тій чи іншій місцевості. А ще він виплітає з бісеру гердани, прикраси для жінок, які в селі називають торочьита, коральита, плетінка та вишиває подушки-ясіки. Уміє розписати писанки, плете гачком, пече паски та хліб класичний і бездріжджовий. Петро Катрич досконало знає історію, звичаї, традиції, а також може розповісти безліч християнських притч.

У 2015 році поруч з власним будинком пан Петро спорудив дерев’яний будиночок за давнім зразком, де є лише сіни (коридор) та кімната. Тут можна побачити стародавні стіл, полиці, лавиці, скриню, лопату для хліба, старовинні вишивки та ікони, керамічний посуд.

Петро розповідає, що часто його вишивання люди вважають не “чоловічою” справою. Але, зізнається, що не звертає уваги на різні висловлювання у свій бік. Вміє робити, як то кажуть, і “чоловічу” роботу, зокрема має досвід праці з деревом та станками.

“Це зараз вишиті сорочки та старі речі побуту популярні, – говорить Петро Катрич. – А на початку 2000-х років мене вважали дивакуватим, особливо коли почав зводити дерев’яний стародавній будиночок на своєму подвір’ї”.

Вишивка як антистрес

Гордістю своєї етнохатинки чоловік вважає піч з комином та припічком. Петро переконаний, що в Україні раніше існував справжній культ печі. В ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали і лікували застуди. Піч часто білили і прикрашали декоративними розписами. Вона була своєрідним оберегом для наших предків.

У розмові Петро Катрич скромний та стриманий. Але водночас унікальний та оптимістичний. Чоловік пригадує, коли почалася війна, то довго не брав до рук шиття. Зараз, зізнається, вишивка для нього стала своєрідним антистресом.

Нещодавно Петро Катрич вперше провів виставку своїх робіт, яку благословив Ігумен Амфілохій, настоятель Спасо-Преображенського Скиту Манявського монастиря. На досягнутому чоловік не зупиняється і планує вишити для себе нові сорочки-вишиванки. І вдягає він їх щоразу до церкви, на свята та різноманітні події. Бо вишита сорочка для Петра – то найперше реліквія, символ українця та України.

Мар’яна ЛОКАТИР

Читайте також: Не впевнена, що повернеться додому: як харківська переселенка реалізовує себе на Прикарпатті (ФОТО)