Озерце: три людини на село

  • Тут тихо та спокійно. Навіть якщо прислухатися, то не почуєш ані розмов людей, ані сміху дітей. Село Озерце в Галицькому районі втратило майже всіх своїх жителів. Тут тільки троє мешканців, які підтримують свою домівку. Всі інші або виїхали, або померли. А хати стоять пусткою, без господарів.

    Нелегкий маршрут

    Село Озерце розташоване на межі Галицького та Монастириського районів, тобто між Івано-Франківською і Тернопільською областями. Це уже більше хутір, який охороняють і пильнують троє жителів.

    Доїхати до цього села громадським транспортом не вдасться. Але дібратися до хутора все ж можна. Треба купити квиток на автобус «Івано-Франківськ – Кінчаки». Цим рейсом автобус курсує щодня, два рази на день. Перший виїжджає з автостанції №2 в Івано-Франківську о 12:20, а другий – о 17:20. Дорога займає майже дві години.

    Маршрутка довезе до роздоріжжя Кінчаки – Озерце, а далі – тільки пішки. Йти ще близько години. Дорога тут не з найкращих, тому білі кросівки краще не одягати. Природа красива – великі та міцні дерева, свіже повітря і тиша.

    Якщо ж плануєте їхати автівкою, маршрут не буде відрізнятися від автобусного. Хіба зможете зекономити трохи часу. Рухатися слід трасою Н09, доведеться проїхати Галич, Тустань, Лани, Делієве. Їхати треба обережно, адже тут вузька дорога та різкі повороти. Поки автомобіль перекидає з сторони в сторону, можна насолодитися чудовим краєвидом. На полі навіть можете побачити лисиць, які, напевно, полюють на мишей.

    І ні звуку

    Село зустрічає тишею. Магазинів у селі немає, ні лікарні, ні медичного пункту, та й школу вже давно закрили. У центрі хутора стоїть криниця, а поруч горня для води. А поблизу сміттєвий бак, який мешканці зробили власними руками. Пакет чистий, без відходів – їх прибирають. Справа від криниці стоїть великий будинок – закинутий. Тут ні душі, вікон немає, тільки від вітру похитуються чи то штори, чи то просто тканина.

    Одразу у вічі впадають три сині таблички. На одній пише «Церква», на іншій – «Школа», а на третій – «Вікнина». Йдемо до церкви. Пусто. Не чути жодних голосів, навіть собаки не бігають, тільки ворони літають.

    Церква стоїть на горі. Щоб піднятися до неї, треба пройти старими сходами, які уже давно вкрив мох. Ялинки, що ростуть поблизу святого місця, нагадують ворота. Храм невеликий, з червоними дверима, які закриті на замок. А справа – стара дзвіниця. На церковному подвір’ї стоїть хрест, на ньому – вінок. На диво, церква працює і досі, тут проводять Богослужіння. На великі свята приїжджає священник. Службу можна й замовити.

    Якщо знову вийти на головну дорогу, можна побачити одиноку могилу з ініціалами, фотографією та роками життя «1918-1943». Далі видніються домівки, але зруйновані. А за ними кладовище. На деяких могилах горять свічки, є свіжі вінки. Тут чисто, бо прибирають. Є сліди від шин, отже, тут недавно хтось був. А людей досі не чути, темніє… З настанням темряви світло у хатах не запалюється. Моментами навіть стає страшно.

    Продовжують доглядати

    До 1939 року тут ще жили поляки, були красиві маєтки. А потім – війна. Люди втікали. А були й ті, хто зустрів смерть тут, в селі Озерце.

    Пустувати село почало ще 20 років тому. Люди через брак роботи та в пошуках нових можливостей покидали свої домівки.

    Оксана Пашинська прожила у цьому селі усе дитинство, зараз тільки приїжджає приглянути за хатою. Про село у неї залишилося багато спогадів, історій та легенд. Розповідає, що зараз тут живуть тільки у двох хатах: в одній подружжя, а в іншій – самотній чоловік. Всього мешканців у селі – троє. Інфраструктури нема ніякої, усе занепало.

    «Школу, яка у нас була, закрили вже багато років тому. Здається, ще до 1990 року. Люди, які досі живуть у селі, не є пенсіонерами. Це ті, хто залишився доглядати за хворими батьками. Ті померли, а діти залишилися жити в Озерці», – каже Пашинська.

  • Те, що тут досі живуть люди, – дуже добре, вважає жінка. Адже вони продовжують доглядати за селом.

    «Пан Іван, який живе на початку села, доглядає за альтанками на хуторі. Пильнує, щоб прибрали сміття. Адже, коли влітку приїжджають туристи, відходи можуть залишатися. А ще він опікується церквою. Якщо б не ці теперішні мешканці, я не знаю, що було б із нашим селом», – із сумом говорить жінка.

    Коли люди в селі почали помирати чи виїжджати, сюди стали навідуватись мародери. Заходили в покинуті будинки і виносили все, що їм було до вподоби.

    «Майже у кожну хату залазили злодії. Вкрали все, що могли. Адже пильнувати за кожною хатою немає кому», – зітхає Оксана Пашинська.

    Жінка зауважує, що село має велику історичну цінність. За часів, коли Україна була в складі Речі Посполитої, українці в Озерці дуже дружили з поляками. Навіть розділяли по тижнях, коли у кого буде Служба Божа.

    «Однієї неділі Богослужіння було в українців, а іншої – у поляків. Люди вміли домовлятися. Тоді за кожним селом була польська родина. У нас його тримала пані Муравська. Наші люди були у неї в наймах, але вона була дуже доброю до них. А коли почалася операція «Вісла» і поляків почали виселяти, то корінні мешканці заховали цю пані у собачій будці. Аби над нею не вчинили розправу», – розповідає колишня жителька.

    Додає, що люди любили одне одного. Були, як велика сім’я. Пригадує ще одну історію, коли на окраїні села розстрілювали євреїв. А деяких навіть ховали живцем.

    «Люди переповідають такі легенди, що після цих вбивств і поховань земля ще дихала. Той кінець лісу місцеві називають Глуховий. Інколи досі чують там стогони і звуки. Можливо, це вітер», – зітхає Оксана Пашинська.

    Неймовірне озеро

    Особливістю села Озерце є унікальне карстове озеро «Бірюзове око Опілля». Мешканці називають цю водойму Вікно. Адже вода тут прозора. В селі це озеро досі бережуть.

    «Ми і зараз п’ємо звідти воду. Вона тут ідеально чиста», – розповіла Оксана Пашинська.

    Якщо підійти близько до водойми, то перше, що впадає у вічі, – колір води: вона бірюзова. А дна і зовсім не видно. Озеро кругле, його діаметр 12 метрів, а глибина – п’ять метрів. Колись мешканці казали, що глибина була більша, ніж 15 метрів. Як зауважила Пашинська, вода в озері й у потоці, що з нього витікає, завжди холодна. Її температура не змінюється ніколи. Озеро ніколи не замерзає, що теж є цікавинкою цієї місцини.

    Із озера витікає не струмок, а потужний потік завширшки до півтора метра і завглибшки до 30 сантиметрів. Озерце є атрактивним утворенням. Його навіть внесли до переліку об’єктів природно-заповідного фонду України.

    Тваринний світ у Вікнині своєрідний. Через низьку температуру тут переважають холодолюбні тварини. Найбільшим ссавцем є нориця водяна. Цей гризун плаває та лазить по деревах. Він риє нори довжиною 80 сантиметрів на берегах водойми. А на поверхні води ковзають водомірки. З рослин у Вікнині найбільш поширеними є зелені водорості, їх довжина – 2 метри.

    Ріта БОДНАР

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!