Молоко з пінкою, форма з мереживними комірцями і ручка-перо – багато кому саме такими запам’яталися початкові класи у різні роки. Колись вчитель міг вдарити учня, а тепер це нонсенс. У «першачків» більше немає шкільної форми й оцінок, паперові книги поступово замінюють електронними, а шкільний колективізм і настанова бути хорошою радянською людиною трансформувалися в індивідуальний підхід і свободу вибору.

10 років тому

…Годували в школі не завжди смачно, часто їжа була майже холодна, розповідає Вероніка Лебедєва. Хоча уже в старших класах дівчина залюбки харчувалася лише в шкільній їдальні, каже, якість страв суттєво покращилася за роки.

У початкових класах діти мали вдягати лише форму – для дівчаток синя спідничка, біла блузка і піджак. Більшості це не подобалося, бо кожен хотів чимось виділятися. Вероніка пригадує, навіть коли під піджак вбирали звичайну футболку, вчителі погрожували, що телефонуватимуть батькам.

До того ж, купувати форму батьки мусили в конкретному магазині – так сказали в школі. Як потім з’ясувалося, власником того магазину був хтось із адміністрації закладу.

Уже з шостого класу деякі учні, як і Вероніка, більше не тягали до школи підручники, а завантажували їх в електронну книгу чи планшет.

«Ще з першого дня у школі, якщо хтось із дорослих заходив до класу, ми віталися не стандартно «Добрий день», а «Доброго вам здоров’ячка» – так нас навчила перша вчителька, – пригадує Вероніка. – Нам це дуже подобалося, бо ми таким чином якось виділялися з-поміж інших класів. Але коли ми перейшли до п’ятого класу, то нова вчителька нагримала на нас за таке вітання і сказала, аби ми віталися, як усі. Це було дуже образливо і головне – незрозуміло».

20 років тому

…Діти значно більше, ніж тепер, прагнули домогтися першості у навчанні, у класах постійно витав дух конкуренції. «Мені здається, зараз діти не так сильно переймаються своїми оцінками», – згадує Ірина Буняк. 

«Пам’ятаю, що дуже дорога була шкільна форма – синій піджак і спідничка чи сарафан, – розповідає дівчина. – Відтоді ненавиджу синій колір, навіть його відтінки – так сильно мені в школі остогидла та форма. Щодня те саме – аж до п’ятого класу. І ти не міг ніяк проявити свою індивідуальність чи творчість у зовнішності, бо мусив вбирати лише форму».

Також Ірина страшенно не любила підливати вазони в класі: якщо, не дай боже, котрась рослина починала хворіти чи якісь мушки там заводилися, всі учні отримували на горіхи від вчительки.

А ще раз на тиждень була позашкільна година, де всі мали обговорювати політичні теми. Кожен мусив підготувати якийсь виступ. Напередодні увечері Іра переглядала усі новини по телевізору і записувала найголовніше.

30 років тому

…Вчителям не давали ніяких подарунків, найбільший презент – квіти, розповідає Лідія Шевага. Якщо учень не розумів якогось предмета, вчитель лишався з ним після уроків, аби позайматися. Безкоштовно.

Була коричнева форма, а для дівчаток ще й фартушок: білий – на свята, чорний – на щодень. Святкові білі колготи були дефіцитом. Так само не було різнокольорових зошитів, як тепер. Все – сіре і однакове.

«У нас тоді було популярно заводити щоденник друзів, і ось його можна було прикрашати на свій смак. Але ж не було чим, – усміхається Ліда. – Що ми тільки не вигадували: вирізали якісь кольорові квіточки з листівок, журналів і тим обклеювали. В однокласника бабуся жила в Америці, час від часу він приносив у клас різні іноземні смаколики, яких ми в очі ніколи не бачили. Лише у нього були яскраві зошити, ручки… А якось у п’ятому класі з’явилася вчителька з англійської, котра повернулася зі стажування з-за кордону. Вона часто розповідала про європейські традиції, святкування Дня Валентина і ще багато всього – ми слухали з відкрити ротами. А ще у неї були яскраві нафарбовані нігті, ходила в школу в джинсах і на шпильках. Ми були шоковані – звикли, що вчителі вбиралися дуже класично і строго, а жартувати з ними взагалі було зась».

Починаючи з п’ятого класу, розповідає Ліда, дітей забирали зі школи «на буряки». Везли великими машинами. Там давали перекус – дуже смачний чай і булочку. Залежно від кількості зібраного врожаю дітям потім виплачували якісь гроші.

Ігор Васюта пам’ятає, як діти садили квіти на шкільних клумбах, впорядковували територію. Також згадує вчительку, котра за кожен зайвий рух під час уроку била лінійкою по руках. Але тільки хлопців.

«Коли я запитав, чому вона мене вдарила, то отримав ще й лінійкою по роті, – згадує Ігор. – Розповів про інцидент удома. У мене була дуже бойова бабця, наступного ж дня прийшла в школу на розмову до вчительки. Більше вона мене не чіпала. Вчитель з фізкультури взагалі так сильно бив дітей по потилиці, що ті аж падали. Наприклад, за те, що не взяв форму чи змінне взуття. Одного хлопчика він так гепнув по голові, що малий потім аж лікувався».

40  років тому

…Навіть думки не було, аби домовлятися з вчителями про репетиторство. Батьки здебільшого не допомагали робити уроки, всі домашні завдання діти виконували під час занять у групі продовженого дня.

Оксані Процай найперше згадується шкільна бавовняна форма, але найдужче –білий мереживний комірець, який треба було купувати окремо. Кожного тижня вона мусила пришивати уже випраний комірець – дуже не любила то робити: «Форму ніхто так часто не прав, а ось комірець до кінця тижня сірів. У молодших класах ще пришивала мама, а далі хоч-не-хоч сама бралася».

Взагалі дрескод був дуже суворим: тілесні колготи, про кольорові не могло бути й мови, ніяких прикрас, нафарбованих нігтів і тим паче макіяжу. Інакше не впускали у школу.

Сергій Адамович розповідає про нагрудні значки жовтенят, їх видавали ще в першому класі. Пластмасові значки постійно зривали старшокласники – для розваги. А ось металічні трималися більш надійно.

«Нас весь час вчили, що ми мусимо стати добрими радянськими людьми, –усміхається чоловік. – У класі, звісно, висів портрет Леніна. Ще пам’ятаю шкільний клуб інтернаціональної дружби: діти з 48 країн листувалися між собою. Я переписувався з дівчинкою з Німеччини. Я писав німецькою, а вона – російською. Якось надіслала мені листівку з німецького парку динозаврів. Я був шокований, що таке взагалі існує в світі. Досі зберігаю той конверт».

Діти тоді багато читали, і не з-під палиці, а Сергій навіть ходив у гурток, де власноруч реанімували понищені книги.

50 років тому

…Дітям щомісяця давали «Антиструмін» і щодня – порцію молока. «Мій брат досі з огидою згадує гаряче кип’ячене молоко з жовтою пінкою у залізному горняті, яке кожен мусив випити, – сміється Ірина Прокопів. – А я пам’ятаю, як молоко давали вже в невеличких пляшечках, заклеєних фольгою. І смак того молока залежав від того, хто саме на роздачі. Було двоє жінок, котрі чергувалися. В однієї молоко було завжди смачне, а в іншої – як вода. Думаю, вона його розводила. Адже кришечка з фольги легко відкривалася і закривалася назад».

Також Іра пам’ятає апарат у шкільному холі, вкинувши туди монетку, можна було отримати якусь гарну листівку. «Батьки давали гроші на булочку, а я собі вічно листівки діставала», – усміхається вона. 

Гроші на клас і шкільні потреби у ті часи теж збирали, але то були копійки.

60 років тому

…Писали тільки ручкою-пером, а парти після уроків накривалися спеціальною кришкою. На перший дзвоник несли не троянди, а айстри. За кілька копійок, які щодня давали батьки, можна було купити в школі булочку і шматок масла, котрий у неї вкладали, – це було щастя.

При школі було дуже багато гуртків, і майже кожен кудись ходив. Але вся шкільна система була замішана на радянській ідеології.

«Школа виховувала нас так, що ми постійно маємо бути в колективі, при цьому вбивалася індивідуальність кожної дитини, – розповідає Юліан Яковина. – Була дошка пошани найуспішніших учнів, а так званих найгірших ганьбили просто під час лінійки перед усіма. Про найгірший і найкращий класи у місті сповіщав комсомольський прожектор – це така спеціальна дошка, яка була навпроти нинішнього кінотеатру «Люм’єр». Наш клас кілька разів «висів» на тій дошці серед найгірших, але ми того не цуралися. Серед гірших зазвичай опинялися найбільш свободолюбиві індивідуалісти. Цікаво, що більшість моїх однокласників досягли в житті чималих успіхів».

Попри все, Юліан Яковина вважає, що не доцільно порівнювати, як було колись і тепер, бо різні часи – різні підходи і різні діти, будь-яке покоління ніколи не сприймало попереднє, і навпаки.

80 років тому

…В класі учні сиділи не на стільцях, а на довгих дерев’яних лавках – по восьмеро на кожній. Писали не в зошитах, а на клапотях паперу чи паперових мішках – у кого що було. Перечити вчителю – це було щось немислиме. Особливо непосидючих він лупцював лінійкою по долонях.

«Я пішов у перший клас ще за німців, – розповідає Михайло Прокопів. – Ми були дуже розпущені – справжні діти війни. Носили з собою і зброю, і гранати, і ножі – хто що познаходив. Були страшні злидні. Ходили фактично босі аж до морозів. Пам’ятаю, мама дала мені свої червоні чоботи, бо ж надворі вже була студінь, а я дуже хотів до школи. Потім пошила мені бурки».

З одягом теж було сутужно. Замість штанів хлопчакам слугували кальсони. Їх фарбували синькою – аби бодай трохи були схожі на справжні штани.

Загалом викручувалися, як могли, – діти тоді дуже хотіли вчитися. Багато батьків були неписьменні і часто казали: «Якщо не будеш вчитися, то підеш коням хвости крутити».

Наталя МОСТОВА