Як свідчать теорії нейролінгвістичного програмування, люди поділяються на три типи: візуали (сприймають світ через зір), аудіали (через слух) і кінестетики (через відчуття). Кіно як видовищне мистецтво здебільшого розраховане на людей першого типу. Пригадую лише одну вдалу спробу зняти фільм для кінестетиків («Парфумер»). Хоча передати запах за допомогою візуальних образів – проблема. А от фільм «По той бік звуку» (також відомий під назвою «Слухай мене») знято строго для аудіалів.

Кіно, на мій погляд, єдине у своєму роді, багато в чому експериментальне і тому отримує полярні відгуки, від «Що за пурга?!» до «Десять балів!». «По той бік звуку» – фільм з особливою, неповторною атмосферою. Фільм зацікавлює своїм підходом до звукоряду. Музики немає зовсім. Єдина мелодія грає на початкових титрах по радіо, і героїня відразу ж її вимикає. Замість саундтрека ми постійно чуємо подих героїні, її кроки, скрип дошок, подих вітру, ненав’язливий ембієнт приміщень. Дивлячись «По той бік звуку», розумієш, наскільки слабо використовуються можливості аудіо в стандартних фільмах, де дія найчастіше просто забивається музикою. Але найцікавіше, що тема звуку червоною ниткою вплетена і в сюжет, який теж вивернутий зсередини, де тільки можна.

Головна героїня Шарлотта працює звукорежисером на зйомках документальних фільмів. Вона пише звук на знімальному майданчику, колекціонує шуми природи для фонотеки. Раптово у дівчини помирає мати, з якою стосунки у неї були складні. Дівчина приїжджає в село на похорон і дізнається, що її матір вбили – жорстоко задушили у власному будинку… Перших п’ятнадцять хвилин ти якось не усвідомлюєш, що дивишся фільм про «будинок з привидами». Тільки цього разу зловісний будинок є союзником героїні. Старий особняк наповнений звуками – усюди чутно скрипи, зітхання, шарудіння. І там, де головний герой типового фільму жахів давно вже наробив би в штани, Шарлотта насолоджується цією атмосферою. Дівчина навіть зносить своє чутливе обладнання для звукозапису і незабаром з’ясовує одну деталь: будинок, немов містична губка, ввібрав у себе події давно минулих днів. Мікрофони фіксують голоси з далекого минулого, відбите відлуння старих подій… Незабаром розумієш, що фільм слід класифікувати як містичний детектив. Шарлотта починає власне розслідування вбивства матері на основі записів з мікрофонів. Слухаючи старі розмови, дівчина намагається зрозуміти систему появи звуків і з’ясувати, хто ж убив її матір…

У фільмі просто дивовижна атмосфера – дощова, осіння, мовчазна. Жодне зайве слово не псує фільм, ніщо не заважає зануренню в таємницю. І при цьому «По той бік звуку» – надзвичайно повільне кіно. Для кого цей показник критичний – що ж, фільм не для вас. А от гра головної героїні не просто добра – вона вражає. Француженка Емілі Дек’єнн видає справжній майстер-клас, якого від неї взагалі важко було очікувати. Шарлотта – персонаж замкнутий. Самотня дівчинка-інтроверт, яка живе у світі звуків і усміхнена тільки наодинці з собою. Вона постійно ходить в одному і тому ж одязі і сторониться людей. Виникає відчуття, що за весь фільм вона вимовляє максимум сотню слів, та й ті односкладові. І при цьому персонаж дивно живий. Емілі не потрібно висловлювати думки своєї героїні вголос – за мімікою, виразом очей або жестами прекрасно зрозуміло, про що дівчина думає, які почуття переживає і який має намір. Сцени, де Шарлотта налаштовує в домі мікрофони, слухає плівки і малює на підлозі умовні позначки для звукозапису, найкращі у всьому фільмі. Ніякого екшену і близько немає, а дивитися – цікаво. У французів вийшло дуже дивне кіно: містичний детектив-драма, у якому мовчазна дівчинка розслідує вбивство матері, сидячи в чотирьох стінах, і де є абсолютний мінімум другорядних персонажів. Атмосфера вдалася на всі сто, а робота зі звукорядом заслуговує найвищої похвали.

Чарівності фільму не позичати, він унікальний у своєму роді, але, на жаль, адресований не всім. Тільки це не той випадок, коли словосполучення «фільм не для всіх» виступає евфемізмом до вислову «не для дебілів». Я цілком допускаю, що «По той бік звуку» може викликати роздратування навіть у цілком адекватної людини. Просто фільм дійсно на любителя. Випадкова людина (читай: випадковий візуал) побачить лише холодний відеоряд і дивну дівчину в навушниках, яка повзає на колінах по старому будинку з мікрофоном у руці. Тут потрібно закрити очі і слухати. Очі – обдурять.

ФЕЛІНСЬКИЙ