Закони про декретну відпустку, заборону звільнення вагітних, пільги матерям дітей з інвалідністю — все це існує на папері в десятках країн, включно з Україною. Але між текстом закону й досвідом конкретної жінки на співбесіді, у приймальному покої лікарні чи в дворі дитячого садка лежить безодня випадків дискримінації матерів, яку не регулює жоден кодекс. В цій безодні є місце HR-менеджеру, котрий відмовить через фото дитини в соцмережах, репліці лікарки про “гріх покоління”, порадам колег, які кажуть “поки що не казати керівництву”.

У червні 2026 року це явище вперше отримало офіційну згадку на рівні ООН, пише Звістка.

Категорія, якої не існує в статистиці

22 червня 2026 року спеціальна доповідачка ООН з питань насильства щодо жінок і дівчат Рім Альсалем представила Раді з прав людини звіт під назвою “Насильство щодо матерів” . Це перший документ ООН, присвячений виключно матерям як окремій категорії носійок прав. Роботу над ним супроводжували 167 звернень від зацікавлених сторін, включно з 24 державами, та консультації з 60 експертами. Доповідачка окремо зауважила, що статистики про насильство щодо матерів катастрофічно бракує: дані рідко фіксують, скільки вбитих жінок були матерями, або скільки матерів працює в неформальному секторі.

25-06-2026Press Conferences | OHCHR
Рім Альсалем, спеціальна доповідачка ООН з питань насильства щодо жінок і дівчат, представляє доповідь на пресконференції в Женеві, 25 червня 2026 року. Скріншот: OHCHR / Press Conferences.

Головна теза доповіді проста й водночас незручна: материнство визнають цінністю на словах, але як категорія прав воно ніде не зафіксоване. Матерів не рахують окремо в статистиці дискримінації — вони розчиняються в загальних категоріях “жінки”, “сім’ї”, “батьки”. Це не абстрактна теоретична проблема: без окремих даних неможливо довести системність того, що на побутовому рівні більшість матерів і так відчувають.

Доповідь називає це “знецінюванням материнства” — коли догляд за дитиною сприймають як приватний вибір, а не суспільно необхідну працю. В цей самий час неоплачуваний догляд, за оцінками Міжнародної організації праці, наведеними у звіті ООН, формує близько 9% світового ВВП. Жінки в середньому витрачають на неоплачувану домашню працю у 2,5 раза більше годин, ніж чоловіки, — і саме на цій асиметрії тримається більшість форм мовчазної дискримінації.

Ринок праці: дискримінація матерів, яку рідко озвучують прямо

Найдокладніше цю механіку дослідила соціологиня Стенфордського університету Шеллі Корелл ще у 2007 році. Відтоді її результати підтверджувалися неодноразово. У класичному експерименті вона розсилала фейкові резюме двох однаково кваліфікованих кандидаток на однакові вакансії . Різнилися вони лише непрямими натяками на батьківство. Результат: бездітну кандидатку запрошували на співбесіду вдвічі частіше за матір, їй пропонували вищу зарплату — різниця сягала приблизно 11 000 доларів на рік. Батьків це упередження не торкалося. Навпаки, чоловіків-батьків роботодавці вважали більш відповідальними й пропонували їм більше грошей.

У 2010 році Корелл разом із колегою Стівеном Бенардом пішла далі й перевірила: що як мати доведе свою компетентність і відданість роботі понад усякий сумнів? Виявилося, що це не рятує — таких жінок оцінювали як менш теплих, менш приємних у спілкуванні й надто вимогливих. Тож організаційних переваг вони все одно отримували менше. Дослідники назвали це “нормативною дискримінацією”. Суспільні очікування, що мати має ставити сім’ю вище кар’єри, оцінюють жінку-професіонала нижче, незалежно від того, як вона поводиться насправді.

Ця механіка працює по-різному в різних країнах, але скрізь має спільну рису: вона рідко називається дискримінацією вголос.

Японія

Там для цього явища навіть з’явилося окреме слово — matahara, скорочення від “maternity harassment”. За даними японського міністерства праці, кожна п’ята штатна працівниця стикається з тією чи іншою формою матахара.

Активістка Саяка Осакабе після двох викиднів попросила в керівництва відпустку, щоб зберегти наступну вагітність. Їй відмовили й порадили забути про дитину ще на два-три роки. Коли вона все ж завагітніла, начальник знову порадив звільнитися. Вона знову відмовилась і знову втратила дитину.

Осакабе виграла трудовий спір і заснувала організацію Matahara Net, за що отримала нагороду Держдепартаменту США “Міжнародна жінка мужності”. Нагороду, яку зазвичай вручають жінкам із менш демократичних країн, що саме по собі промовисто говорить про масштаб проблеми в розвиненій економіці.

Велика Британія

За даними організації Pregnant Then Screwed, щорічно близько 74 000 працівниць звільняють або скорочують невдовзі після новини про вагітність. Це означає, що кожні сім хвилин жінка у Британії втрачає роботу через материнство.

Глобально

За оцінкою Міжнародної організації праці, наведеною у звіті ООН, 800 мільйонів жінок у світі не мають економічного захисту навколо пологів. У 41 країні звільнення під час вагітності досі не заборонене законом. Аналіз даних із 134 країн показав: приблизно 24% жінок залишають ринок праці протягом першого року материнства. І навіть через десять років 15% так і не повертаються.

Публічний простір: коли професійне середовище не для матерів

Формальних правил, що забороняли б матері з дитиною відвідувати публічний захід, практично не існує. Бар’єр створює не заборона, а відсутність елементарної процедури. А також автоматичне припущення організаторів, що професійний простір розрахований на дорослих без дітей.

25 червня 2026 року під час Ukraine Recovery Conference у польському Гданську керівницю з публічної політики компанії Bolt Юлію Маліч не пустили з дворічною донькою до основних павільйонів заходу. Організатори пояснили це вимогою верифікації кожного відвідувача, включно з дитиною. Але окремої форми для реєстрації дитини просто не передбачили. Єдиний запропонований варіант — щоб Міністерство економіки України терміново звернулося до польської сторони для окремої перевірки дитини й видачі їй бейджа. Але за обставин триденного закордонного відрядження було нереалістично.

Маліч написала в соцмережах, що відновлення України, вочевидь, має відбуватися без жінок, які виховують малих дітей.

У подальшому інтерв’ю Wonderzine вона описала деталі, які показові саме для цього типу дискримінації. Подія не була закритою зустріччю на кілька людей — це масштабний виставковий простір Amber Expo з широкими проходами й тисячами учасників. Кілька дітей біля батьків ніяк не вплинули б на перебіг заходу. Зрештою охорона все ж пропустила Маліч до основного холу (хоча не до всіх павільйонів). Жодних проблем це не створило: колеги вітались, велися робочі розмови, дитина спокійно сиділа поруч. Передати доньку комусь на весь час поїздки подружжя не могло: бабусі поруч не було ні за станом здоров’я, ні за відстанню. Тож вони по черзі — по півдня кожен — лишалися з дитиною, а не працювали на конференції разом.

За словами Маліч, найбільше критичних коментарів під її дописом залишили саме жінки — тоді як охоронці-чоловіки, навпаки, підтримували її рішення взяти дитину з собою.

Сама вона описує пережите як прояв motherhood penalty.

У той момент, каже вона, організаторам була потрібна професіоналка, а мама-професіоналка — вже ні. Схожий досвід вона згадує і з ранніх років кар’єри, коли на діловому заході їй запропонували сісти серед слухачів замість місця для спікерів. Попри те, що вона представляла Європейську бізнес-асоціацію.

Цей кейс добре ілюструє механіку, спільну для більшості таких історій: правила, що прямо забороняли б матері бути в професійному просторі — немає. Але й процедури, яка визнавала б, що вона там може бути з дитиною, теж немає. На практиці ця невідповідність працює як заборона.

Освіта: вагітність — привід для виключення

Для дорослих жінок дискримінація в роботі часто маскується під “об’єктивні бізнес-рішення”. Але для дівчат-підлітків вона десятиліттями існувала як пряма державна політика — і подекуди існує досі.

У Танзанії з 1960-х років діяла норма, яка дозволяла назавжди виключати зі шкіл вагітних учениць і дівчат-матерів. Для перевірки школярок піддавали примусовому й принизливому гінекологічному огляду. За оцінкою Світового банку, через це щороку зі шкіл випадало близько 6500 дівчат. За період 2003–2011 років, за підрахунками правозахисників, зі шкіл виключили понад 55 000 вагітних дівчат.

Марія Т. з регіону Аруша розповідала Human Rights Watch, що її виключили з приватної школи 2015 року. За те, що вона завагітніла в другому класі середньої школи. Естер А. з околиць Кіліманджаро згадувала, що мати благала директора дозволити їй повернутися після пологів — марно. Лист про виключення надіслали також у поліцію.

Лише в листопаді 2021 року, після позову правозахисних організацій Equality Now та Tanzania Women Lawyers’ Association до Африканського суду з прав людини і народів, поданого в 2020 році, танзанійське міністерство освіти видало циркуляр, що дозволив вагітним дівчатам і дівчатам-матерям повертатися до державних шкіл

Це не історія з минулого століття. Це рішення, ухвалені й скасовані буквально протягом останніх десяти років, і мільйони дівчат, яким ці рішення закрили доступ до освіти.

Материнство дитини з інвалідністю: окремий виклик

Звіт ООН окремо виділяє матерів дітей з інвалідністю як групу підвищеного ризику. Вони рідше мають повну зайнятість, стикаються з більшою нестабільністю доходу і несуть подвійне навантаження — фізичне й психологічне. Від того, що постійно ставлять здоров’я дитини вище власного.

В українському суспільстві це підтверджує польове дослідження соціологині Ганни Заремби-Косович. Вона записала 39 інтерв’ю з матерями людей з інтелектуальною інвалідністю.

Одна з респонденток, Марина, згадує, як після народження сина з синдромом Дауна лікарка не дала їй дитину до грудей. Лише на третій день  їй пояснили діагноз, порадивши відмовитися від дитини, бо та ніколи “не ходитиме, не сидітиме, не говоритиме”.

Інша учасниця дослідження, Людмила, розповіла, що після того, як сусідка принесла їй лякаючу медичну ілюстрацію, п’ять років не виходила з дому з дитиною. А коли Марина прийшла на прийом за результатами аналізів, лікарка запитала, чи не замислювалася вона, чому “ті діти всі подібні одне до одного” . Натякаючи на спадковий “гріх” з боку одного з батьків.

Дослідниця називає це моральною моделлю інвалідності. Коли народження “нетипової” дитини пояснюють нездоровим способом життя чи гріхом матері.

Соціологиня Олена Стрельник, яка десятиліттями вивчає материнство в Україні, називає матерів важкохворих дітей найвразливішою групою. Через брак допомоги з доглядом такі жінки часто взагалі не працюють, живуть в екстремальній бідності й фактично нікуди не виходять.

У самій Україні практично немає дитячих садків, які приймають дітей з інвалідністю. Чоловіки нерідко залишають родину саме тоді, коли в ній з’являється дитина з особливими потребами, залишаючи матір самотужки нести все навантаження.

Законодавство, про яке забувають на співбесіді

Формально українське законодавство виглядає доволі прогресивним. Кодекс законів про працю передбачає: самотню матір дитини з інвалідністю приймають на роботу без випробувального терміну, їй не можуть відмовити в працевлаштуванні через наявність такої дитини, а роботодавець зобов’язаний за її проханням встановити неповний робочий день. Уряд також підтримував законопроєкт про посилення заборони дискримінації вагітних і жінок, які годують дитину, — покликаний узгодити трудове законодавство з Конвенцією МОП №183.

Але текст кодексу й реальна співбесіда — це різні речі. Дослідження Work.ua, проведене у вересні 2025 року, показало: кожна четверта жінка та кожен десятий чоловік в Україні стикалися з дискримінацією через наявність дітей. Найчастіше — у формі особистих запитань на співбесіді.

Резонансний випадок вересня 2025 року: Ользі Райх, дружині військового, відмовили в роботі з гібридним графіком. Це сталося після того, як на етапі співбесіди зʼясувалося, що вакансія передбачає відрядження, а на її сторінці в соцмережі побачили фото дитини дошкільного віку. Роботодавець прямо написав, що на цю посаду розглядають “людей без дітей або зі значно старшими дітьми”.

Раніше дослідження західноукраїнського центру “Жіночі перспективи” фіксувало схожі проблеми.  3,8% опитаних жінок особисто зіткнулися з тиском звільнитися “за власним бажанням” після того, як на роботі дізнавалися про їхню вагітність. Ще 25,2% знали про такі випадки з чужого досвіду.

У коментарях під матеріалом Work.ua жінки описують той самий принцип, який фіксує й дослідження Корелл. Спершу відмовляють через молодий вік і “скоро діти будуть”, потім — через саму наявність дітей, а коли діти виростають — через вік уже самої жінки. Вікно, коли жінку вважають “зручним” працівником, виявляється вузьким у будь-якому напрямку.

Водночас з’являються й перші кроки в інший бік: у Києві кінотеатр, де можна дивитися фільми з немовлятами, а у Полтаві — кімнати з нянями при кінотеатрах (щоправда, за окрему плату). Також в Полтаві самі матері відкрили кабінет для дітей з розладами аутистичного спектра — там, де держава цього не забезпечила.

Що зафіксувала доповідь ООН і чого вона не вирішує

Доповідь Альсалем перелічує групи матерів із підвищеним ризиком дискримінації. Це матері-мігрантки, самотні матері, ув’язнені, підліткові матері, матері з інвалідністю та матері дітей з інвалідністю, сурогатні матері. Вона рекомендує державам визначити матерів окремою правовою категорією, збирати статистику, дезагреговану за материнським статусом. Також гарантувати оплачувану відпустку не менше 14 тижнів (мінімум за стандартами МОП) і ратифікувати Конвенцію МОП №183 — документ, який досі ратифікували далеко не всі країни.

Важливо розуміти межі цього документа: це рекомендації спеціальної доповідачки, а не юридично обов’язкове рішення. Держави не зобов’язані їх виконувати. Доповідь констатує: мовна й політична видимість матерів як категорії — це те, чого поки що бракує всюди, включно з міжнародним правом. Бо право говорить про “материнство” переважно в контексті вагітності й пологів, а не всього досвіду виховання дитини.

Дискримінація матерів рідко виглядає як пряма відмова “не візьмемо, бо ви мати”. Частіше це форма реєстрації без графи для дитини, формулювання вакансії, вираз обличчя лікарки, яка повідомляє діагноз. Жодна з цих деталей не порушує закону. Саме тому їх не видно в статистиці, на яку спираються уряди, ухвалюючи рішення.

Спільне в усіх цих історіях — незалежно від країни й рівня доходу — те, що жоден із цих епізодів не потрапить у офіційні доповіді як окремий випадок дискримінації. Кожен окремо виглядає як дрібниця, як збіг обставин, як “просто так вийшло” — і саме через це системність стає видно лише тоді, коли такі історії зібрати поруч.

Саме це вперше спробувала зробити Рім Альсалем — не винайти щось нове, а озвучити те, що вже існує, просто не має назви.

Чи стане ця назва підставою для збору окремої статистики, зміни трудового законодавства чи бодай форми реєстрації на наступній конференції — стане зрозуміло не з наступних звітів, а з чергової конференції, в якій буде можливість для реєстрації дитини. Або ні.