32-річний штурмовик з Надвірної Василь Тежигор на позивний Рудік обрав шлях воїна.

Задля захисту держави він повернувся з Німеччини, де працював ремонтником та піцейолою. Василь Тежигор виконував бойові завдання в Пісках, Водяному, Опитному, Павлівці, Вугледарі та Кліщіївці. Під час останнього штурму, 1 липня 2023 року, боєць отримав важке поранення і втратив ліву ногу до коліна. Зараз воїн проходить реабілітацію в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні.

Про бруд і романтику війни, екшн і перших убитих росіян, власну ногу в пакеті й “пацанчиків” у тилу, які ховаються від мобілізації, пише “Суспільне”.

“Я взагалі — дуже мирна особа”

До повномасштабного вторгнення я займався ремонтом. Вийшло так, що перед самою війною замовлень не було, і друг сказав: “Поїхали в Німеччину”. Треба було зробити дрібний ремонт у ресторанчику. Там уже й навчився і пекти піцу, і працював на кухні.

Зранку 24-го другові зателефонували чи написали, що в Івано-Франківськ ударила ракета по аеропорту. Спочатку думали, що день-два, тиждень і все завершиться. Але я зрозумів, що нічого не закінчиться. І сказав другові, що треба їхати.

Ти запалюєшся цим, ти хочеш долучитися до цієї священної війни. Треба покласти цьому край. Ти — молодий, тобі нічого не бракує. Є якийсь такий характер, не скажу, що бойовий, я взагалі — дуже мирна, спокійна особа. Але коли стосувалося цього, то я навіть не думав.

Я приїхав з Німеччини на початку березня. Вступив до лав 711 полку Державної спеціальної служби транспорту. Ми займалися охороною мостів, тунелів на Закарпатті впродовж місяця. Познайомилися там з молодими хлопцями. Всі — молоді, гарячі, ми йшли точно не охороняти щось. Почали думати, як потрапити на фронт. Але якраз так збіглося, що тоді формували штурмові підрозділи. І ми туди записалися.

“Найяскравіший момент — це коли я побачив перший раз кац*па, і ми почали по ньому стріляти”

На Донеччину ми приїхали 3 вересня 2022 року. Там нас приєднали до морпіхів [503 окремий батальйон морської піхоти]. Вони вже готували більш суттєво. Там відсіялися люди, які зрозуміли, що, можливо, вони не туди потрапили, думали, що буде інше.

Найперше завдання, на яке ми виїхали, — взяття рубежу біля водосховища під Пісками. Але тоді стався прорив між Водяним-Опитним, і туди поїхали деякі наші підрозділи. Там почалися перші бої, перші втрати. Там загинув командир мого взводу, друг Балу. Багатьох хлопців поранило. Коротше, все звідти почалося.

А найяскравіший момент — це коли я побачив перший раз кац*па, і ми почали по ньому стріляти. Це було найбільш таке, що я запам’ятав з війни. Це якраз відбувалося під Водяним-Опитним, неподалік аеропорту, де були наші перші бої, перші втрати. Ми серед ночі зайшли з морпіхами. Почали окопуватися, спостерігати й помітили, що метрів, може, за 300-400 іде собі групка, не криючись, не пригинаючись, просто собі топають. Я передав по рації, і командир відділення сказав, що можна їх “гасити”. Ну і ми почали працювати кулеметами. Ми думали, що їх “погасили”. Але вони збилися, лягли й чекали ночі. Там були поранені. І вже вночі ми в тепловізор спостерігали, як росіяни надають допомогу одне одному. Помітили: з боку села іде до них підпомога. І ми з морпіхами почали працювати по них з АГС. Потім побачили, як вони вже в тепловізорі не теплі, а сірі.

“Штурм — це екшн”

1 липня ми проводили штурм лісу біля Кліщіївки. Штурм — це екшн, просто Battlefield. Їдеш, танк підбили, думаєш, що, можливо, не доїдете. У нас ще був прикол — в “емці” декілька секунд ляда не відчинялася. Поки ми вилізли, висадили нас не там. Ну і все, почався екшн. Зайшли в ліс на метрів 200-250, почали зачищати. Друга наша група затрималася в полі, бо з тієї групи поранило двох людей. Через те, що вони трохи затрималися, ми не могли далі просунутися, не могли подавити два кулемети. Ну і поки ми там трохи зависли, по нас почали працювати дрони, арта. І там уже сталося те, що сталося.

Принесли ногу в пакеті

Приблизно о 12:00 прилетіла міна 120. Загалом одночасно поранило мене, мені відразу ногу відірвало, поранило друга Федю і Костиля. Ми в одній групі були.

Спочатку не зрозумів, що сталося, а потім, вже коли усвідомив, то просто є один перелік дій, і більше нічого не треба вигадувати. Без паніки дістається турнікет і накладається. Коли я зробив два мотки, то зрозумів, що вирубуюся. Але вже підбіг побратим, він мені докрутив і почав кликати людей, щоб мене евакуювали.

Усвідомлення прийшло відразу. Друг Федя навіть не давав мені всю дорогу вирубуватися, постійно бив мене. Пам’ятаю, що дуже хотів спати. Привезли в Часів Яр, вкололи знеболювальне і вже стало легше, почав жартувати, чи можна її пришити. Там ще медики такі, що починають відразу жартувати, щоб перевести тему.

У Дружківці принесли мої речі, сказали: “Ось пакет з вашими речами”. Я знаю, що в мене ніяких речей нема. На мені все порізали. Я скинув усе в посадці. Принесли, попросили розкрити пакет, а там була нога. Підписано “Тежигор”. Зараз десь собаки ту кістку носять по Донецькій області. А далі, коли привезли у Дніпро наступного дня також під знеболювальним, дивишся: нема ноги, та й нема. Цілий, живий. Уламки, багато різних поранень. Нога є, руки є, голова є. Все наче добре.

У Дніпрі я пробув два дні. За цей час просто роблять перев’язки й колють морфін. Вам добре, не болить, прикольно. А там же ж — бруд, відмерла шкіра, дрантя. Потім, коли привезли в Луцьк, то лікар показав. Там їх було два [хробаки], здається, чи три. Інший лікар сказав, що за 14 років ще такого не бачив. Що можна було просто брати і йти на риболовлю.

У Луцьку рану трохи почистили й сказали, що ріжуть коліно, бо неможливо врятувати. Мій друг дізнався, що мені хочуть відрізати коліно, почав “кіпішувати” й правдами-неправдами знайшов спосіб мене перевести в Івано-Франківськ. Спочатку друг скинув мої лікарські дані сюди, в травматологію. Вони подивилися і сказали, що можна спробувати.

“Мізинця немає, але відчуття, що він затерп, є”

Отут ти такий повноцінний, жодних перешкод нема. Бронік, екіпіровка — все-все-все. Взяв, побіг, стрибаєш по тих посадках. А тут — хоба! І все, ти вже не можеш.

Коли довго їду в машині, то може затерпнути мізинець. Його немає, але відчуття, що він затерп, є. Просто тут є нервові закінчення. Але таких сильних болів нема.

“Я до війни малював. Зараз нічого не виходить”

Приблизно у 2010 році почав трохи малювати. Потім — більше, більше, більше. Почав малювати портрети на замовлення. Хлопець — дівчині чи чоловік — дружині. Чи на папері, чи велика картина на полотні. Декілька картин продалися, коли ми збирали гроші мені на пікап [на передову]. Це я до війни малював. Зараз нічого не виходить. Голова не тим забита. Не те, що не хочеться. Раз пробував — не виходить. Зовсім не те.

“Найприкольніше — це “я не воїн”. Ну а я що, воїн?”

Коли ти розумієш, що війна, і приїжджаєш, наприклад, в Яремче, а там ходять такі “пацанчики”, дядьки, і ти усвідомлюєш: щось не те відбувається, як мінімум. Зрозуміло, що це демотивує.

Всі жаліються на ТЦК. Можливо, ТЦК не так працює, але як їм працювати? Як їм знайти людей? Так, вони ходять, виловлюють, вручають повістки. А як інакше? Люди закінчуються. Я це зрозумів, коли йшов на бойове завдання: я, Дімон і чотири діди… Є багато здорових дядьків, які можуть, чому ні? А деякі люди думають: та мене омине, повоюють інші, я — не воїн. Найприкольніше — це “я — не воїн”. А я що, воїн?

Всього можна навчитися, за місяць стати воїном. А зараз — найкращі умови для цього. Зараз є вакансії — 3 окрема штурмова бригада, “Кракен”. Ти зараз можеш потрапити в підрозділ, в який ти хочеш, на посаду, яка збігається з тим, що ти хочеш. Не хочеш бути в піхоті — FPV-дрони, забезпечення, водій, мінометка, арта.

Людина має зрозуміти, що в державі йде війна. І найкраща мотивація: не хочеш воювати під нашим прапором, то через деякий час можеш — під триколором, під кац**ською ганчіркою ходити. Це треба розуміти.

До теми: Власників спортивних об’єктів Івано-Франківська просять виділити години для реабілітації військових