Повний оптимізму військовослужбовець Андрій у боях проти російських загарбників втратив ногу, проходить реабілітацію в обласній клінічній лікарні та готується до протезування.
Історію військового розповіли на сторінці медзакладу.
Андрій отримав поранення 3 грудня минулого року в с. Кліщіївка під Бахмутом внаслідок обстрілу з ворожого танка. Після Дніпра і Києва у Франківську йому лікували нирки, які не працювали після тяжкої травми, потім ногу, а тепер він вже відновлюється. Двічі на день з ним займаються реабілітологи.
"Я б не сказав, що це легко, – каже військовий. – Це важко, бо кожен день болять м'язи. Але треба боротися, відновлювати свій стан".
Спершу реабілітолог, за його словами, допомагає банально встати з ліжка, вчить, як це правильно зробити, щоб не впасти і не втратити свідомість. А потім вже дає вправи, які допомагають зміцнити м'язи. Так йому "допомагають зустрітися з протезом і бути з ним на "ти".
Чоловік говорить, що втрата ноги дуже вплинула на його звичний спосіб життя. Йому важко тримати рівновагу на одній нозі. А ще є відчуття, що втрачена нога присутня.
"Важко з цим, але тримаюся, – усміхається Андрій. – Хочу ходити. Хочу ходити в гори, в ліс, займатися спортом. І це якраз дає поштовх".
Андрій в армії з 2013 року, у 2014-му перейшов на контракт
Боєць починав службу в розвідроті на посаді командира відділення. Був у Луганському аеропорту, звідки повернувся живий-неушкоджений. Оскільки мав вищу освіту і бажання стати офіцером, то в 2016 році його відправили на тримісячне навчання в Одеську війському академію. Після закінчення став командиром взводу роти снайперів.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, виконував завдання безпосередньо з коригування вогню артилерії, зі спостереження, готував інших хлопців виконувати схожу роботу.
"Ця робота є ризикованою, але в армії, особливо на війні, кожна професія є ризикованою", – зазначає Андрій.
Чоловік радий, що залишився живий. Каже, що люди з протезами обмежені у своїх можливостях, але нічого – живуть. Триматися його надихають донька, племінниця, рідні.
Андрій переконаний, що ми переможемо, хоч і невідомо коли:
"Ворог переважає нас за чисельністю й кількістю озброєння, – говорить він. – Але ми на своїй землі. У нас козацький дух. Ми б'ємося до останнього. До останнього воїна, до останнього подиху. Наскільки можемо ми його тримаємо. Хоч і важко. Це не те, що було в 2014-му. Зараз війна повномасштабна і більш жорстка".
Стосовно комунікації військових і цивільних Андрій каже, що військові такі ж самі люди, як і цивільні. Тому їм треба просто спілкуватися на одному рівні.
"Ми робили свою роботу, щоб ви жили в мирі, спокійно, щоб небо було чисте. Для цього ми робили все можливе і неможливе. А спілкування має бути звичайне, як людини з людиною. З повагою, але без страху і докорів сумління. Ви робите тут свою роботу, ми робимо там свою".
Забудьте усе, що ви знали про світ. Не звертайте уваги на те, що світ знав про вас. Це не так важливо, коли на очах маска і тебе ведуть тим простором Івано-Франківського театру ляльок, в якому ти була безліч разів. Він не змінився, ти теж. У тебе просто н
Вона уважно розглядає себе в люстерко, поправляє капелюшок, фарбує вуста на червоно і йде… Сама, без чоловічого супроводу, бо ж поспішає не на ранкову літургію до костелу у середмісті. Чи вдуріла? Чи світ вдурів? Чи чоловік, з яким хочеться інакшого і більшого, аніж він може запропонувати? Це акт другий.
Але перед тим акт перший, де в
Кейс Насті Камєнських важливий. А тези про те, що ти її притягуєш у наш інфопростір — з минулого століття. Вони про ті часи, коли у всіх було три канали і будь-яка згадка була піаром. «Бо навіть чорний піар був піаром». Світ змінився.
Не вірите?
Хто б міг подумати, що навіть така тема, як створення Українського національного пантеону, може викликати дискусію: треба чи ні? Головні учасники дискусії — боти та хайпожери штибу жінки, яка називає себе психологинею Наталією Холоденко.