Днями в галереї «ГАК» експонувалися гуцульські кахлі, зроблені Сергієм Григоряном. Їхня родзинка, крім якісного мистецького рівня, полягає в тому, що сюжети кахель є порнографічними.

«Галицький кореспондент» зустрівся з Сергієм і поговорив про табу, гуцулів і самотність художника в цьому світі.

 

– Нещодавня презентація твоїх гуцульських кахлів з порнографічними мотивами здійняла немало галасу. Чому ти взявся саме за ці мотиви?

Мотиви еротики завжди існували в образотворчому мистецтві чи у будь-якій формі творчості. Починаючи з кам’яного віку, еротичність (або, якщо хочете, порнографічність) була невід’ємною складовою, невід’ємною тематикою наскельних, об’ємних зображень. Згадаймо хоча б «палеолітичну Венеру». Одним словом, для представника найдавнішої професії (художника) намалювати голу бабу – то святе! (Сміється).

І, крім того, еротичні сюжети в наших пращурів мали сакральний характер творення нового життя, продовження роду. Взагалі, в язичницькій міфології численні боги зображувалися з сіськами-піськами і створювали всесвіт далеко не пальцем… (Сміється). Вже потім християнство запровадило свої норми моралі і сакральності. Але ж ми не читали Біблію в оригіналі і не знаємо достеменно, що таке добре, а що таке погано. Заклеймити штампом «порнографічність» можна фрески Мікеланджело, скульптури Родена, фільми Федеріко Фелліні і багато іншого справжнього, вічного…

На превеликий жаль, «моральні норми» чи, точніше, їхня інтерпретація є прокрустовим ложем для вільного образного візуального мовлення… А для мене особисто відверті сцени у моєму мистецтві є певною компенсацією, бо в житті я дуже чемний і мені не притаманний трешняк у реальному часі і просторі. Секс, наркотики і рок-н-рол – це майже не про мене.

– Як дівчата реагують на твою творчість і як ти реагуєш на їхню реакцію на твою творчість?

Реагують по-різному, здебільшого позитивно, питаються, чи я нормальний (посміхається). А загалом, дівчата люблять все провокативне. Один мій знайомий казав, що дівчата люблять ходить в гості до митців, бо у них багато пензликів, баночок, скляночок, фарбочок і їхні студії схожі на… велику косметичку. Дівчатам нудно, і вони шукають собі ґудза на одне місце та й заходять на виставки випить, закусить, тусануть…

Моя реакція на реакцію їхню – філософська: я си тішу, мені лестила і лестить надалі їхня увага, але з часом просто хочеться творити, малювати, не зважаючи на успіхи чи поразки, не зважаючи на позитивні чи негативні відгуки інших. Коли на виставці чи презентації до тебе підходить красуня в червоній сукні, на підборах, посміхається і каже: «Чувак, ти талановитий, чувак, ти класний!», не варто це сприймати надто серйозно, бо вона це каже всім… Це такий спосіб самовираження. Класний?..  Хто – я?.. Та,  дєкую… Щєстя, здоровля, всіх благ, молока у груди! (Регоче).

– Розкажи, як гуцули тобі помагали, щось, може, підказували: як краще, де додати, де відтяти?

Спершу вони перевіряли, чи я не «сепаратіст», бо акцент у мене не «мєсний». Налили мені горілки, потім ще налили і ще, і «поняли», що я не так щоб сильно свій, але більш-менш нормальний. Пообіцяли, що поможуть мені у моєму прагненні малювати кераміку. Сказали, що переді мною до них заходила Раїса Богатирьова, мовляв, захотіла справжнього хлопа з гір з мозолястими руками і не тільки, та й бухали з нею цілий день. Пили горілку «Нічна сова» за 700 гривень. Показували на мобілці фотку, де якусь бабу тискали, схожу на Богатирьову. Фотка та розмита, але я повірив (сміється). Казали, що їх майстрів – шість чоловік в цеху і всі пенсіонери, а молодь не хоче з глиною бабратись… Та й домовились з ними, що я башляю, а вони дають матеріали і палять тово в печі. Секрети мені всі не видали, бо гуцули дуже хитрі.

– Чи допустимі в мистецтві табу, і які саме теми ти принципово зачіпати ніколи не будеш?

Табу в мистецтві – то поняття розтяжні. Чим тематика забороненіша, тим вона цікавіша, бо, зазвичай, все цікаве, смачне тримають від нас за сімома замками. Табу для мене – це тема Небесної сотні або думки стосовно Надії Савченко тощо. Я свідомо обходжу ці речі, бо не хочу робити собі піар на людській біді. Це робити є кому і без мене.

– Митець завжди йде на півкроку попереду суспільства, чи відчуваєш ти самотність у житті?

Самотність – це свідомий вибір, свідоме відчуття. Коли ти всіх переможеш, вилізеш на найвищу гору, збереш всі бабки і всі овації, тоді ти стаєш реально самотній, а мені поки що це не загрожує. Звісно, буває сумно через відсутність великої родини, через дуже малу кількість друзів. Але це проходить з часом, коли знаходиться хоча б одна людина, яка тебе реально розуміє, не докоряє тобі недоліками, а бачить у тобі щось добре.

– Як ти реагуєш на нерозуміння твоїх меседжів: пробуєш пояснити чи тебе не хвилює думка загалу? Чия думка для тебе важлива і чому?

Мені цікаво слухати різні відгуки про себе від різних верств суспільства, але на виході працює словосполучення «я собі знаю». Бо кожен відгук має зерно правди, але здебільшого він переслідує якусь мету, має завдання, наприклад, посіяти сумнів у власних силах або відвернути увагу від чогось суттєвого… Просто так ніхто нічого не каже. Відгуки або критика можуть містити як конструктивні зауваження, так і деструктивні, спрямовані на зародження хибних думок або сумнівів. Найкращий варіант меседжу або критичної оцінки – це самоаналіз, аналіз своїх проїздів (або успіхів) і напрацювання засобів їх запобігання.

– Що для тебе є надихаючим фактором, а що тебе може обламати? 

Надихаючим фактором є успіх. Коли робота йде, все вдається, то хочеться діяти далі, а коли все хріново, нічого не хочеться робити… Проте саме в ці моменти потрібно зібратись і довести справу до кінця, незважаючи на всі перепони. Саме в цей момент ламається ситуація і стає можливим обернути негативні обставини на власну користь. Звісно, можна і обламатись, але не слід боятися обломів. Це все – досвід, який формує характер. Головне вірити в успіх: навіть якщо все дуже хріново, перемога не за горами. Кажуть, що коли тобі щастить, то ти кращий з кращих, а коли не щастить – ти той, ким ти є насправді.

– Кажуть, що в сувенірному магазинчику «Правда,Б», що на Вірменській у Львові, в туалеті теж є порнокахлі, зроблені в гуцульському стилі. Як тобі ця новина?

Прикол! До речі, сьогодні спеціально пішов у цей заклад, напросився подивитись їхній віходок, і шо ви думаєте? Таки да – порнокахлі там є! Я їх зафоткав навіть. Наївно думати, що отако взяв і щось нове видумав чи зробив! Я читав рік тому, що порнокахлі з сороміцькими сюжетами зберігаються в запасниках Косівського музею. Так що до тої новини я був давно готовий (сміється).

– У житті ти здаєшся страшенно заклопотаним. Твоя заклопотаність – то вимушеність у пошуку заробітку на життя чи в кількості народжень нескінченних твоїх проектів? 

Заклопотаний я насправді, бо на мистецтво тре’ бабла. А мистецький ринок в Україні – то дуже смішно і тяжко, бо купляти мистецтво за нормальні бабки мало хто рветься. На мою думку, художник в Україні – то аферист, який впарює людям речі, без яких можна жити сто літ. І сто літ «тих картинів» не треба! (Сміється). Доводиться заробляти бабки на заняття мистецтвом і на прожиття. От і бігаєш від одного до другого, і часу немає! Чим більше ідей, тим більше тре’ ресурсів на їхню реалізацію.

– Як батьки і близькі сприймають твою творчість?

Сприймають позитивно, а це вже добре!

– Складається враження, що ти досить окремо стоїш у франківському мистецькому середовищі. Чим зумовлена ця відстороненість?

Я з дитинства був соціопатом, надавав перевагу книжкам, багато читав, не любив гуляти на вулиці і мене не розуміли однолітки. А коли виріс, то все одно якось немає бажання десь тусити і пити пиво по пабах з друзями та колегами. Краще за цей час щось створити або заробити бабки чи корисні справи вирішити.

У мистецтві я теж надаю перевагу відстороненості, бо якось важко рахуватися з думками інших, їхніми інтересами, вподобаннями. Але, буває, беру участь і в колективних проектах, наприклад, у Києві, Харкові, за кордоном. От у Вроцлаві в «Українському зрізі» якраз тепер брав участь. Інколи бавлюся колективністю.

– Як би ти охарактеризував теперішню мистецьку ситуацію в Івано-Франківську?

Ситуація як ситуація. Все, що не робиться, має право на життя. З часом втрачаєш бажання когось критикувати – коби не гірше. А так, є багато талановитих людей, що гуртуються біля ЦСМ.

– Хто зі світових геніїв є для тебе авторитетом та вчителем і чи потрібен митцю такий гуру? 

Не знаю. Всі авторитети по-своєму. Всіх поважаємо, всіх любимо, всіх пам’ятаємо! (Сміється).

– Чи пропускав ти колись відкриття своїх виставок і наскільки для тебе важливий сам ритуал?

Виставка – це як день народження, який може бути кілька разів у році! Намагаюся не пропускати, святкую кожне відкриття нового власного проекту. Проте інколи не вдається насолодитись відкриттям, але це інколи.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ