“Галицький кореспондент” зібрав у соцмережах есе, казки та вірші, які українські письменники написали після 24 лютого 2022 року. Саме тоді відбулося повномасштабне вторнення російської армії в Україну.

Письменники пишуть весь цей час і викладають у соцмережах свої тексти та вірші.

Українська письменниця Дара Корній пише казки з війни. От одна:

Казка про рудого лиса із Рудого лісу.

Лис не пам’ятає скільки йому років. Живе та й живе. Має теплу нору, добрий харч і Рудий ліс, який його любить. Лис нічого та нікого не боїться. Він нецікавий вовкам та ведмедям. І хоч вони його чують, але навіть коли дуже голодні, не рухають. І не тільки тому, що він дуже старий і худий, отже як їжа не смачний. Він надто багато має в собі смерті й хижаки відчувають це.

Лис вибіг на пагорб, вдихнув повітря. Пахло весною. І згадалася йому інша весна. Яка починалася так гарно. І ліс Рудий ще був не рудим, а навіть дуже зеленим і доладним. Пташки співали, трава зеленіла, квітли первоцвіти і вони з братами вчилися полювати. А потім… Одного весняного дня всі дерева стали рудими. Братики та сестрички почали хворіти та вмирати. Загинули й тато з мамою. Згинули й інші звірі, навіть мишей та дрібних комах не стало. Лис знав, що страшний мор прийшов з боку людського міста. Напередодні, вночі, бачив спалах над величезними людськими будівлями, які звуться атомною електростанцією. Після чого хмара чогось лихого посунула в бік лісу.

Лис теж хворів. Забився у нору і лежав там довго-довго. Сам не знає скільки часу минуло. Його тіло пашіло, очі пекли, шерсть вся випала. Та він не помер. Якогось ранку прокинувся від того, що страшенно хочеться пити. Поволі виліз зі свого сховку та поплентався в бік потічка, який дзюркотів неподалік. Пожадливо пив, а потім цілий день мучився в судомах. Вода у потічку теж була хвора. Залишився лежати біля води та чекав смерті.

Зранку прокинувся слабкий, але живий. Спрага і далі мучила, навіть більше аніж голод. Вода поруч, але пити її не можна. З сумом роззирнувся. Усе живе у лісі було мертвим – дерева, вода, трава, земля і мабуть повітря теж. Ліс із зеленого перетворився на Рудий. Інстинкт самозбереження погнав рудого лиса до людського міста. Вже не пам’ятає зараз де взяв сили, але він таки туди дійшов до Прип’яті. Місто було майже порожнє. З нього щезли люди, машини, голоси, звуки. Крім десятків переляканих котів та собак – нікого. Коти його прийняли за свого і став він жити в місті.

Лис не знає скільки часу минуло, коли він зрозумів – нарешті можна вертатися додому. Мабуть то сталося тоді, коли дерева в мертвому лісі перестали світитися зловісним червоним кольором. Минуло ще більше часу, як в Рудий ліс повернулося життя. З’явилися інші лиси, а ще ведмеді, борсуки, зубри, рисі, видри, вовки, козулі, ондатри, поприлітали птахи, задзижчали комахи, зазеленіла трава, поруч з мертвими почали рости живі дерева, вода у потічку очистилася. Звірі та птиці лиса уникали. Він їх розумів. У ньому всередині жило багато отрути, яка вбила його рідних. Лис знав, що навіть його присутність поруч може бути небезпечною. Трохи дивувало, що та отрута досі не вбила його. У місто так і не повернулися люди, крім хіба що небагатьох тих, хто пильнував атомну, щоб з неї знову не вийшла смерть.

Лис любить життя. Він навчився цінувати кожну днину – весняну, літню, осінню, зимову. Кожна пора року щоразу по новому дивує його. У сніжинках він бачить плетива доріг та стежин, у першоцвітах впізнає мамині теплі очі, в солов’їних співав відчуває жагу до життя, у журавлиному ключі в осінньому небі бачить безмір туги та обіцянку вернутися. І так по колу. І з кожним колом його Рудий ліс стає все кращим та живішим.

То сталося наприкінці зими, тоді коли він стояв на пагорбі та відчував прихід весни. Звідкись з’явилися дивні люди. Чужі та лихі. Мали на рукавах дивний знак Z, напис «Россия», в душі морок, в серці злобу. Люди прийшли з півночі та привезли з собою біду. Спочатку навіщось почали поливати вогнем ті споруди атомної електростанції, звідки колись вирвалася на волю смерть. Все живе в лісі сполошилося та зачаїлося. Старий лис потерпав за свій ліс, який подарував йому довге життя. Він не хотів, щоб його ліс знову перетворився на пустку.

Коли ти довго живеш на світі, то встигаєш вивчити всі стежки й дороги в окрузі. Лис знав, що у Рудому лісі залишилася небезпечні місця, в яких дерева досі ночами світяться лихим вогнем. У них небезпечно перебувати надто довго, навіть старому лису.

Коли увечері вантажівка з символом Z і лихими людьми всередині виїхала з воріт атомної станції, під її колеса кинувся лис. Водій від несподіванки загальмував і всі, хто сидів в кузові машини, попадали. Сердито лайнувся командир, який сидів поруч водія в кабіні машини і наказав наздогнати винуватця лиса та роз’їхати його. Лис сторчма біг дорогою, за ним летіла вантажівка. За пару сотень метрів лис різко з асфальтованої дороги повернув на польову. Сердитий водій слідком. Мабуть водій би й переїхав старого лиса, якби не рука командира, яка показала йому кудись вбік. Водій знову різко натиснув на гальма. В кузові машини знову всі попадали. Перед ними відкривалося щось незвичайне та красиве – Чорнобильський ліс світився теплим багряним кольором.

 – Товаришу полковнику, – обізвався водій. – Це добрий знак. Моя бабка якось казала, що в темряві можуть світитися старі скарби про які усі забули, а вони не хочуть бути похованими назавжди і просяться наверх. От і знаки такі подають – світяться.

 – Інтересно, – сказав командир. – Нам наказано окопатися в цьому лісі. Будемо окопуватися тут. А заодно і скарби пошукаємо. Тільки но хохли надумають атомну штурмом брати, а ми їх зустрінемо з гарячими обіймами та в такому несподіваному місці.

Лис зачаївся неподалік, уважно спостерігаючи як з вантажівки вилазять люди з лопатами. Лис ще пару хвилин подивився на дурних двоногих ворогів та кинувся бігти додому. Довге перебувати в цьому місці навіть для нього небезпечне.

Минув місяць. Рудий лис стояв на пагорбі в Рудому лісі та спостерігав, як атомну станцію покидають лихі люди. Лис навіть на відстані нюхом відчував трунок, який їх з’їдав. Він знав, що всі вони помруть в таких само страшних муках, в яких померли його рідні. Помруть від рук невидимого вбивці. Але лис цих людей не жалів. Вони ті, що хотіли знову випустити з атомної станції смерть. Вони зазіхали на його Рудий ліс, який з кожним днем ставав все веснянішим та веснянішим, а з кожним роком все живішим та живішим.

Івано-франківський поет Богдан Томенчук написав десятки віршів. Більше можна прочитати на його сторінці, один публікуємо:

Українська письменниця Анастасія Нікуліна пише і прозу, і вірші. Один текст ставимо нижче:

Сирена прокинулася посеред ночі.
⠀
Срібноока, закутана у блакитне волосся, наче у небо сонячного дня. Тонкі білі брови, густі білі вії, важкі черевики-кайданки і біла сукня, мовби цілунок моря під камуфляжною курткою на десять розмірів більшою. Двадцять дев’ята мавка. І хоч спала довго – майже вісімдесят років, що це є для мавки – вісімдесят снів. Сирена погладила пальчиками металевий бік своєї колиски і злетіла у небо. Її сестри ще не прокинулись. «Перша», – радісно подумалося Сирені, а потім серце (якби у сирен були серця) бухнуло каменем у п’яти, змусивши впасти з неба. Перша… Отже, знову.
⠀
Її кохане місто (кожна сирена була прив’язана до своєї колиски, а отже – до свого міста чи селища) ще додивлялося свої сни. Звичайні, як вчора і позавчора. І коли серед них були жахіття, вони залишалися мирними – від них достатньо було просто прокинутися. Сирена розвела руки в сторони, наче хотіла обійняти усю землю і її мешканців. Вона відштовхнулась від асфальту і злетіла вгору. Забутий голос уже підступав до горла. Гострий, наче уламки розбитого дзеркала, терпкий, наче найсухіше тернове вино. Він підіймався догори від кінчиків пальців, ніби кров по венах. Ніби вона знову проживала цю мить, коли ворожим пострілом обірвалося її життя, як і життя її сестер, що теж стали сиренами.
⠀
А потім Сирена закричала.
⠀
Усі сирени німі. А спілкуватися можуть лише подумки. Голос у них з’являється лише до початку тривоги: крижаний, гучний, страшний. Цим голосом неможливо сказати: «Привіт», «Як справи?» і «Що робиш?». У ньому закодовані короткі: «Біжи», «Стережись», «Ховайся».
⠀
Раніше Сирена не любила свій голос. Їй здавалося, він приносить тільки страждання, адже коли люди чули її крик – кидали усе і втікали. Але потім, коли місто заспокоювалося, люди поверталися до своїх домівок, вони не сердились на неї, а навпаки – дякували, що встигли вчасно сховатися. Тому Сирена намагалась щоразу кричати ще голосніше, щоб усі почули.
⠀
А ще – щоразу як поверталась до своєї колиски, просила перед сном, щоб не треба було більше не прокидатися. І хоч це означало, що Сирена більше не побачить свого коханого міста, двадцять дев’ята мавка знала: вона його завжди відчуватиме.
⠀
Навіть уві сні.

Дитячий письменник Іван Андрусяк написав такий вірш:

Українська письменниця Катерина Бабкіна написата такий вірш:

Не питай мене як я – спитай мене щось просте.
Подивися, моє волосся тепер так швидко росте,
ніби має окрему, ціком конкретну мету:
коли все це скінчиться, я ним тебе оплету.
Не кажи мені, як ти – щось легше скажи мені.
Адже кожен навіть найменший камінь у цій війні
обернувся на зброю, щоб боронити своє.
Не кажи мені, як це, бо це все, що у тебе є.
Коли дзвін б’є на сполох, ударна хвиля – під дих,
навіть мертві з землі цієї встають за своїх живих,
і як вони виють тоскно голосами нічних сирен
не кажи мені, бо для такого навіть нема імен.
Бо для такого немає ні часу, ні місця, ані вимірів, ані сфер –
але все це все одно відбувається просто тут і тепер,
серед затишних ринків, шкільних дворів, приміських забудов.
І все, що після такого може зцілити – то хіба любов.
Любов зможе стулити докупи розчахнуті ран краї,
зможе живити собою потужні ріки та ручаї,
зможе змити наругу, оплакати щедро кожну пролиту кров.
Але поки це все не скінчиться – не кажи мені про любов.
Краще, допоки зблиски нічні змінює передранкова синь
взагалі нічого не кажи мені, відпочинь.

Письменниця Таня П’янкова написала такий вірш. До слова, вона з Франківська.