«Азов» – один із найбільш боєздатних підрозділів українського війська. Бійці «Азову» не  раз доводили  у боях, що добровольці можуть і мають стати основою української армії. За рік часу «Азов» із батальйону міліції, який налічував трохи більше сотні добровольців, став полком Нацгвардії, а невдовзі штат «Азову» розшириться до бригади і буде налічувати 3000 воїнів-добровольців.

Більше року бійці «Азову» перебували на передових позиціях. Звільняли міста, перемагали у битвах, здобуваючи безцінний бойовий досвід, а старшини та командири вивчали основи військового управління. Такі «навчання» могли коштувати воїнам життя та здоров’я, проте це нікого не зупиняло, і після кожного бою, незважаючи на втрати, «Азов» міцнішав і набирав обертів.

Зараз старшинський склад «Азову» переймає досвід країн НАТО під час навчань, які відбуваються на одній із баз полку. Мені, як рядовому бійцю, було дуже незвично спостерігати за тим, як наші командири рот, штабники та логісти, ніби першокурсники сидять в аудиторіях за конспектами, слухають лектора, щось собі занотовують. Я бачив їх у боях. Бачив, як за рік вони зі звичайних хлопців ставали чоловіками. Бачив їх пораненими, бачив, як вони прощались із побратимами, бачив їх після тижня безперервних боїв у Широкиному, а зараз вони сидять, як звичайні курсанти і слухають інструкторів.

Перекинувся кількома словами з побратимом, який є командиром сотні, кажу: «Як тобі навчання?» – «Дуже важко, але дуже подобається». Побратим сказав одне речення. Але це був перший раз за рік війни, коли він зізнався, що важко.

У лекційній аудиторії побачив літнього чоловіка, який жваво розповідав щось моїм старшинам і показував їм різні слайди. Я здивувався, адже нам говорили, що навчання для офіцерів будуть проводити круті «воєнспеци». Моя фантазія одразу намалювала купу Термінаторів, Рембо і всіляких універсальних солдатів, які жорстко ганятимуть наших офіцерів так, як вони ганяють нас. Ця картина,  яка раніше виникла в уяві, дуже мене тішила. Я чекав, коли ж настане цей момент, і старшини з рядовими поміняються місцями. Зараз завдяки навчанням він настав.

З інструктором моїх командирів ми домовилися зустрітись і поговорити, бо мені, як і всьому полку, цікаво, що ж це за навчання для офіцерів, які організував для нас Андрій Білецький.

З інструктором, назвемо його «Інструктор 1», ми зустрілись на невеличкій кухні. Мій співрозмовник побажав залишитись невідомим і був не надто захоплений від пропозиції сфотографувати його. Тому розкажу тільки, що це енергійний літній чоловік, який виглядає набагато молодшим від свого реального віку. Разом із ним прийшов «Інструктор 2». Це чоловік років 30-40, одягнений у форму, із запальничкою у руках.

«Ми приїхали вам допомогти», – каже «Інструктор 1», навіть не дослухавши до кінця мого запитання. І продовжує: «Ми тут навчаємо західних методик роботи штабу, сотні, батальйону. Хочемо передати всі військові знання, які самі отримали. Ми навчаємо нових способів управління, які мають замінити радянські. Духовно ми є національно свідомими. Навіть американця з собою привезли, він не українець, але має розум, тому чітко бачить всю ситуацію в Україні».

«Ми мали фінансову можливість і приїхали», – додає інший інструктор. – Нас четверо інструкторів з країн НАТО і разом маємо більше 100 років військового досвіду».

Чоловік усміхнувся і закурив цигарку. Зробивши кілька затяжок, продовжив: «Ми маємо різний військових досвід, вивчили різні військові спеціальності. Серед нас немає тільки пілотів, але вони вам поки й не потрібні». Інструктор знову всміхнувся і зробив ще кілька затяжок.

«Азов» дуже часто критикують у світових ЗМІ як ультраправий полк, що мотивувало вас приїхати в Україну і навчати тих, кого у світі, м’яко кажучи, недолюблюють?», – запитую я.

«Мені досить легко відрізнити правду від брехні, –  каже «Інструктор 2». – Якщо бути уважним, можна легко відрізнити пропаганду й те, проти чого вона спрямована. «Азов» може стати потужним військовим формуванням, тому Росія з вами бореться, як може. Я на власні очі хотів переконатись, чи правда те, про що говорять і що показують. Тому приїхав сюди. Тут я зустрів різних людей. Багато з них мене тішить, але є і такі, які розчаровують, і дають ворогу привід говорити про «Азов» погано. Їх менше, але вони є. В Україні багато років був союз, і зараз ми бачимо його наслідки. Ми маємо українське коріння. Самі воювали і знаємо, що треба хлопцям, аби вижити. Батьки виховували нас українцями, тому ми хочемо допомогти Україні».

Я запитую про перше враження від офіцерів «Азову». «Вони досить розумні, – відповідає «Інструктор 1». – Мають досвід реальних боїв. Вони почали вчити небезпечні речі. Хлопці бачили війну і самі прийшли до багатьох речей, яких ми їх вчимо. Вояки мають сильну мотивацію бути компетентними і професійними військовими, проте радянська ментальність заважає. Мілітарна наука на заході еволюціонує і давно випереджає радянську. Суспільство формується на досвіді, й українці ще довго викорінюватимуть «совок».

«Інструктор 2» перебив свого колегу: «Вони більші європейці, ніж старше покоління. Вони опираються на попередній досвід, проте, як губка втягують нові знання. Здебільшого, вони дуже мудрі, просто з різних причин не знають багатьох тонкощів. Вони не розуміють важливості власної професії, а ми це показуємо. Сержанти – основа армії. В Україні немає усвідомлення цього. Добре те, що більшість із них молоді та неймовірно швидко вчаться. Зараз між вояками багато дружніх суперечок. Наприклад, ствольна артилерія постійно свариться з мінометниками, вони вирішують, хто точніше стріляє, і це добре. Це здорова конкуренція».

На кухню, де ми спілкуємось, заходить літній чоловік, дістає з холодильника пляшку води і каже англійською: «Я був з українцями в Афганістані та Іраку. Вони завзяті воїни». Інші інструктори ствердно кивають головою. Чоловік сідає з нами і слухає розмову.

«Чим відрізняються навчання «азовців» від тих, які проводять на полігоні у Яворові?», – запитую я.

Відповідає «Інструктор 2»: «В Яворові я навчав українських десантників і «морпіхів». На тих навчаннях ти бігаєш, отримуєш якісь знання, але не розумієш суті. Завдання навчань – сформувати єдиний підрозділ. Для цього потрібні фахівці. Ми тренуємо хлопців по 18 годин шість днів на тиждень. У Яворові навчання тривають 6-7 годин, потім усі йдуть на барбекю. Це зовсім різні види навчань».

«Ми вчимо їх штабної роботи, на жаль, маємо дуже вузькі рамки і мало часу, – додає «Інструктор 1». – Проте програма дасть можливість максимально засвоїти те, чого ми їх вчимо. «Азовці» б не отримали таких знань у Яворові. Вони не отримали б досвіду планування операцій і багатьох інших необхідних для офіцерів знань. Ми даємо командирам такий досвід, який, коли прийде час співпрацювати із Заходом, дозволить їм бути готовими. Ми стиснули річний курс до двох місяців. Змінили навчання з аудиторних на польові, де «азовці» цілодобово вирішували штабні проблеми. Останні три тижні у них практичний курс. Зараз хлопці дуже втомлені, це помітно, проте вони не перестають працювати».

Я побачив, що наші офіцери проходять серйозну муштру, марширують. Це, звісно, добре, але зараз іде війна, і чи доцільно приділяти таку увагу муштрі?.. На це одразу відповів «Інструктор 1»: «Солдат, який повертається з поля на базу, поводить себе так, ніби він і досі в полі. Позиція «я воював, тому ідіть усі куди подалі» є неправильною. Це удар по дисципліні. Солдат, який повернувся з поля бою, має розуміти, що його робота ще не закінчилась. У нас війна, і я згоден із тим, що бійці мають бути завжди зі зброєю, повинні одягати камуфляж і тримати в постійній готовності бойову амуніцію. Але це не означає, що вигляд вояків може бути неохайним. Коли бійці повертаються з  поля, вони мають мати час, щоб відпочити і привести себе в порядок. Коли чоловіки перебувають у гарнізоні, то зобов’язані виконувати накази офіцера».

«Інструктор 2» додає: «Коли солдат втомлюється, він не може думати, а муштра зводить дії до автоматизму. Цієї дисципліни в української армії немає, тому вона часто залишає позиції». Мене зацікавило: якщо в українців немає дисципліни, то який досвід у них є?

«Інструктор 2» кладе запальничку, яка увесь час було у нього в руках, на стіл і каже: «У нас не було армії. Ми мали пародистів, які марширували із задертими бородами. Я знав одного майора, який казав, що він доброволець, і не буде нікого слухати. Але чоловік не розуміє, що вся армія – це система. Війна – це колективна дія, а не індивідуальна. Всі є тут, бо хочуть служити країні. На початку офіцерських курсів до нас прийшли різні люди, але зараз всі вони розуміють важливість дисципліни».

«Інструктор 1» після короткої паузи продовжує слова товариша : «Доброволець має слухати командира. Якщо він не хоче виконувати накази, то повинен мати можливість піти. Якщо ж ти вирішив бути воїном, то маєш прагнути до досконалості. Для прикладу, кожен воїн має вітатись із жінкою на вулиці. Це частина своєрідної досконалості».

«Чому навчають тільки офіцерський склад?», – поцікавився я. «Командир має бути прикладом, – відповідає «Інструктор 2». – Він повинен передавати підрозділу знання. І те, чи прийматимуть інші ці знання, є дуже великою проблемою, з якою ми не раз стикались. Коли хлопці підуть з офіцерських курсів, вони мають передавати знання всім. Пізніше будуть на практиці застосовувати наші знання. Коли люди бачать, що хтось є прикладом, вони починають тягнутись до кращого. Наслідки радянського соціуму залишились в Україні, бо тут із кращих починають кепкувати. «Совєцька» система не вчить сприймати нові знання і постійно вдосконалюватись».

«Ми бачимо в Україні брак військової культури, – додає «Інструктор 1». – З бойовою культурою проблем немає. Хлопці готові йти на танк із ножем, але ми маємо зробити так, щоб вони той танк знищили, а не лише трошки подряпали. Вони мають вдосконалювати себе і вчити інших».

Після цих слів один з інструкторів, допивши свою воду, прощається і йде на лекцію до офіцерів «Азову». Двоє інших, з якими я спілкувався від початку, залишаються. «Інструктор 2» продовжує: «Якщо ти хочеш бути героєм для країни, навчи іншого бути героєм». А тоді, сміючись, додає: «Він загине, як герой – у бою, а ти будеш всім розказувати, що навчав його».

Нещодавно військове командування зробило заяву про те, що добровольчих формувань на першій лінії оборони не буде. Я поцікавився у своїх співрозмовників їхньою думкою з приводу того, чим це спричинено.

«Влада боїться добровольців. Колись Де Голль, обійнявши керівне крісло у Франції, подякував партизанам і відправив їх додому. Так зараз є і в Україні. Військо має бути єдиним. «Азов» є частиною армії, і владі не треба було забирати такий боєздатний підрозділ з передових позицій лише через страх. Але то справа влади. Може, коли вона приймала це рішення, то а неї тиснули», – припустив «Інструктор 1».

Щодо питання війни України з Росією, то інструктори всміхнулися, а їхні очі говорили – є що сказати. Першим розпочав «Інструктор 2»: «Модель війни Росії ми спостерігаємо вже 20 років. Це четверта генерація так званої симетричної війни. Ворог створив осередки, де відбуваються сутички. Це є не тільки в Україні. Створивши такі осередки, Росія розділяє всю Україну. Наступними центрами сутичок можуть стати Харків чи Одеса. Українці мають бути згуртованими і не дозволити відокремлювати свої території. Воякам теж важливо розуміти всю складність ситуації і не дозволяти нікому собою маніпулювати. Під час симетричної війни ти почуваєшся, ніби в залі з багатьма дзеркалами, і важко відрізнити реальність від брехні. Так виглядає робота пропаганди. Головне – розуміти, де реальність, а де – брехня. Для цього необхідно бачити, проти кого працює пропаганда.  Якщо вона спрямована проти військового підрозділу, це може бути зроблено, щоб послабити його бойових дух чи зробити так, аби у підрозділ йшло менше вояків. Зараз українцям надважливо відрізняти правду від брехні».

Слова мого співрозмовника обірвав телефонний дзвінок. Він усміхнувся і сказав: «Мусимо йти, хлопці хочуть вчитись». Його товариш на завершення нашої розмови попросив написати: «Українці – дуже сильна нація, ми можемо боротись з усіма ворогами, головне – робити все, що нам під силу».

Інструктори пішли навчати офіцерів. Мій вихідний підходив до завершення, тож мав повертатися на свою базу. Думаю, моя цікавість ще заведе мене на ці курси, про які ми так багато говорили, і я зможу детальніше вам розказати, чого ж вчать в цих знаменитих країнах НАТО. Повчусь і приїду додому офіцером, хай усі мною пишаються.

 

Іван ХАРКІВ