БАБУСЯ

Сиджу у стоматолога з відкритим ротом. Почуття всім знайоме – як на електричному стільці. Зліва і справа крісла з такими ж нещасними. Сусіднє крісло звільняється. Лікар, літня миловидна пані, каже санітарці прізвище, і та, відкривши двері, викрикує його в коридор. Молодий чоловік заводить стареньку бабусю. Удвох з лікарем садять її в крісло. «Відкриємо ротик, – лагідно каже лікар. – Як у нас тут гарно! На що скаржитесь?» – «Зуб зламався, – відповідає бабуся. – І язик натер. Болить, коли їм і говорю». – «Як зуб? – дивується лікар. – Це що, не протези?» – «Навіщо мені протези, коли мої власні ще добрі». – «А скільки вам років?» – «Вісімдесят третій, дитинко». – «Нічого собі! – вигукує здивована дантистка. – Подивіться, – кличе вона колег, – бабусі за вісімдесят, а всі зуби свої й цілі». Заглянути бабці в рот захотіли навіть деякі пацієнти. Коли публіка розійшлася, лікар почала лікувати зуб і питає: «Як же ви, бабусю, вмудрилися на старості таки зламати зуб?» – «Оіхи гизла», – відповідає старенька з широко відкритим ротом. Сміялись навіть ті, хто хвилину тому плакав від болю.

 

ЛІС

Плавали ми з друзями на байдарках. А в нашій компанії було прийнято засмагати і купатися голими, якщо ніхто не заважає – місця дикі, люди всі свої… Словом, висадились у чудовому місці – лісок, галявина. Відпочиваємо. І тут мені закортіло в туалет по-маленькому, а це якось не прийнято було робити при всіх – свої, але не настільки. Пішов я в лісок, а він ріденький якийсь, все видно. Іду я все далі, постійно поглядаю на нашу компанію: коли ж її видно не стане? Нарешті відійшов я досить далеко, зайшов за велике дерево, помочився і тільки після цього оглянувся довкола. І бачу, що вийшов я вже на іншу галявину, а на ній інша компанія розташувалася. Їм це все виглядало так. Ліс. З лісу на галявину виходить повністю голий мужик, ні на кого не дивлячись, підходить до дерева, справляє нужду, кидає похмурий погляд на присутніх і, ні слова не сказавши, йде знову у ліс…

 

Капость – палиця з двома кінцями. Річ не тільки в тому, що робити її – погано само собою. Результат деколи виявляється зовсім не тим, на який розраховуєш. Якось на межі 16-го і 17-го століть у Японії один збіднілий самурай вирішив почати варити саке. Справи йшли так собі. Одного разу він висварив за щось свого слугу. Той затаїв злобу і вирішив зіпсувати товар. Вночі він насипав у бочку з напоєм золи. Треба сказати, що в той час виготовляли лише каламутне саке. Самурай же вранці виявив, що рідина в бочці, на дні якого лежала зола, стала прозорою і набула особливого аромату. Так була відкрита технологія виробництва прозорого саке. Витівка слуги принесла торговцю-початківцю процвітання. Гроші від продажу саке вкладалися у торгівлю і перевезення, потім – у фінансові операції. Через сто з чимось років торговий дім Коноіке був найбагатшим в Японії. Незабаром і центральний уряд, і практично всі князі були його боржниками. У 19-му столітті один заповзятливий самурай «вибив» у сім’ї Коноіке велику суму для потреб свого клану. Судячи з усього, гроші були витрачені з розумом. Торгова компанія клану, через кілька років названа Міцубісі («Три чиліма»), виросла в одну з найбільших фінансово-промислових груп в історії. Серед продукції компаній цієї групи – і пиво «Кірін», і фотоапарати «Нікон», і позашляховики «Паджеро». Цікаво, що опосередковано своєю появою вони, схоже, зобов’язані капосному слузі.