За увесь минулий тиждень – лише дві події, себто подій багато, але розказати хочеться лише про дві. У п’ятницю я сидів у залі обласної держадміністрації і роздумував, чи щось зміниться в сценарії відходу недавнього господаря області. Напередодні ввечері мені несподівано зателефонували з «білого будинку» й запросили на цю оказію. До того дзвінків на приватний, а не робочий номер з владного будинку я не мав десь із півроку.

Отож сумнівів не залишалося: ґазда має піти. Хтось із приятелів-журналістів принагідно іронічно зауважив, що заледве в когось скотиться щира сльоза за відходом міфу писанкового Прикарпаття. Так воно, власне, і сталося. Як ще кілька років тому гучно плескали, зустрічаючи нинішнього господаря, який уже вдруге входив у ту саму річку, так і зараз плескали щосили, вітаючи нового ґазду. Команда заступників сиділа, як ведеться, в перших рядах із блідими непорушними обличчями, адже кожен з них, очевидно, мав на найближчі роки такі масштабні плани! Та не судилося. Усі написали заяви на звільнення, і невідомо, чи хтось знайде звивисті стежки до кабінету нового керманича та залишиться.

Тим часом писанковий господар називав уже вкотре президента українським Черчіллем. Я, зізнаюся, дотепер не розумію. Це він так віртуозно іронізує чи говорить серйозно? Дали йому, звісно, відповідне посвідчення, щоб Державтоінспекція, зупинивши, відразу відпускала. От і все… Як не служив, як не запевняв у вірності – даремно. Чужі тут не ходять.

Мені чомусь пригадалася назва роману геніального Бугоміла Грабала «Я обслуговував англійського короля». Звісно, що вітчизняний президент – далеко не король англійський. Але й кельнер, головний герой цього видатного роману, далеко не слуга. Цікаво, чи читав цей роман ґазда, що пішов у відставку?

Мине ще трохи часу – і про цю начебто важливу подію містечкового масштабу практично всі забудуть. Той, хто пішов, стане перегорнутою сторінкою, як і ті, хто був перед ним. Очевидно, як і ті, які йдуть після нього. І проблема в них одна: кажуть, що дбають про нас, про Україну, та якось воно все виходить нам не з того боку. Можливо, коли перестануть так сильно дбати – від столиці аж до окраїн, то нам стане бодай трохи легше жити. Бо поволі наші будні зусиллями таких дбайливців перетворюються в щоденне безпросвітне пекло.

А в суботу відправляли в останню дорогу унікального художника Володимира Гуменного. З ним я познайомився ще в студентські роки. Він дозволив використати одну зі своїх робіт на обкладинці моєї першої книжки. Усе життя він малював. Окрім того, це був дуже добрий чоловік. Його близький приятель розповів у день похорону, що Володя, якому був шістдесят один рік, нещодавно справив собі пенсійну книжку і дуже радів, що врешті буде стабільна сума на покриття комунальних послуг. У нього ніколи не було медичної книжки. Натомість роботи продавались час од часу на міжнародних аукціонах. Він прожив вільно, скромно, тихо й чесно. З ним відійшла ще одна сторінка в житті не лише нашого міста, але й національної культури. Він ніколи нікому не служив, а тим паче нікого не обслуговував. Був слугою хіба що мистецтва та своєї знедоленої Батьківщини, якій він, на відміну від владних ґаздів, яких заледве чи хтось згадає, залишив свій неперевершений мистецький спадок. Хочу вірити, що його буде належно оцінено і вдома, а не лише за кордоном, як це було дотепер.

Два дні наприкінці минулого тижня. Два короткі епізоди з нашого життя. Але яка між ними прірва! Чи вдасться колись здолати її? Чи ще багато років усе на цій землі буде йти цілком окремо – владне панство, митці, звичайні люди, які поки що, як виглядає, не тільки живуть у різних вимірах, але й не мають жодних шансів, щоб порозумітись.

Іван КОСТЮК