Це називається – синхрон. Найвищий рівень радості контакту, коли принаймні у двох головах виникає щось подібне, що стосується одного і того ж поза цими головами. Що вже казати про синхрон груповий, масовий або тотальний?

Вже багато років мені сняться сни про те, що я знаходжу у якійсь шухляді чи шафці написаний мною ж манускрипт, який досі не був ніде опублікований. Зовсім не дивно, що рукописи виявляються довершеними і досконалими оповіданнями або повістями про те, що я давно хотів написати (у випадку снів з’являється от те неперевершене відчуття – що хотів, те й написав). Ранок виявляє, що між бажанням та потребою і тим, що є зробленим, – прірва. Нічого не написано, хоч здається, що був всередині можливого тексту.

Я маю ретельні плани кількох повістей. Ось лиш декілька з них: про покоління галичан свого тата (про те, як їх дітьми висилали на Сибір, що вони втратили і що здобули, про те, як вони могли ніколи не повернутися додому, і як вони поверталися і що робили далі, якими були), про виселенців з Галичини у різні боки і переселенців на Галичину з різних сторін, про велику війну як причину величезного переселення народів, про перші, другі і десяті випуски післявоєнних галицьких шкіл, інститутів і про той жахливий вибір, який стояв перед кожним із цих ще дітей, про переплетення ролей зрадника і героя, жертви і ката, які практично не відрізнялися одне від одного впродовж десятиліть, про катакомбну церкву і про розбудову комуністичного режиму, про протест відкритий і саботаж тихий, про невинні книжки, які ставали вироком, про своїх рідних галичан, які вислужувалися, служили або добивалися чогось заради того, щоби допомогти сусідам і химерній ідеї майбутньої України, про те, як небезпечно мати хату, до якої приходять різні сили заради ґвалту, їди і самоствердження, про катування і самогубства, про освіту і самоосвіту, про віру, атеїзм і віру в атеїзм. Про все те, що у нас було. Про все те, з чого ми зроблені. Про все, на що нам бракує слів. І пам’яті, коли йдеться про роки найбільшого зламу – між кінцем Союзу і початком незалежності. І, зрештою, про ту нашу мову, яка ще недавно щось визначала, а тепер розчинилася у напористіших способах мовлення.

І от – синхрон. Неначе видобутий зі снів. Кілька польських кін, показаних днями у Франківську, якому теж бракує слів, щоби могти сказати, що з ним зовсім недавно було (хоч свідки ще присутні, і їх присутність робить часову дистанцію настільки відкритою, що так і хочеться згадати напис на задніх бортах радянських вантажівок – «дорога нє космос»). У Франківську, який не годен виповісти анамнезу своєї безмовної безумовної хвороби.

Таки дивно і файно, що десь поруч хтось думає про такі самі речі. Що хтось уміє і може робити кіно, яке – незважаючи на іншість мови – є аж настільки синхроном. Коли є кіно, в якому не відбувається нічого більшого, як щоденні переживання. Кіно, в якому ці щоденні переживання є попросту правдивими. Всі ці насильства, армії, приховане минуле і неясне майбутнє, це розшарування одного народу на кілька таборів непримиренних воївників, всі ці чоловіки, жінки, хлопці, дівчата і діти, для яких старозавітна заповідь «не убий» переформатувалася у євангельську правду про те, що не можна марнувати життя, бо змарноване життя – неочевидна форма лютої смерті.    

Польське кіно у Франківську нагадало про те, що людським є багато чого, людськість допускає дуже широкий спектр жахливого, і це не викликає жаху, бо воно наше. Натомість людяність – тонка, хитка і непорушна, як драбина, вперта у голе небо. Але тільки на неї можна спертися, коли довкола пустка зневіри. Хоч з первородним гріхом, та за подобою…

А ще мова, дім буття… Як добре вміти нею сказати найприродніші речі природно.

Тарас Прохасько