Цього тижня я залишуся без роботи, якою займався останніх п’ять років. Знаю, що зміниться моє життя. Мені не треба буде більше вставати зранку й рухатися до центру міста. Розпорядок днів буде іншим. Як можу, готуюся до цього.
Відтепер я ділитиму письмовий стіл у дитячій кімнаті із сином. До обіду писатиму я, а на вечір, після навчання і тренування, стіл належить йому. У неділю робимо порядок у цій невеликій кімнатці. Кілька років тому в ній завершувала свій життєвий шлях моя мама. Перед тим тут жила моя донька. Я перебираю речі в письмовому столі. Дві шухляди (нижні) будуть мої, а верхня – Остапова. В одній із цих шухляд дотепер речі моєї доньки: незабудка з випускного, один журнал мод, кілька старих випусків молодіжної газети, кілька грамот із «Пласту» та школи, дві сопілки, одна з яких тріснута, наклейки від жуйок. На підставці під столом її підручники з англійської, художні книги. Я знаю, що в шафі для одягу поруч є її поличка. Там кілька футболок, светрів і ще щось дівчаче, назви чого я не знаю. У вітальні в альбомі є невелика частина її фотографій. На балконі найбільша за розміром її власність – велосипед, на якому вона їздила, може, кілька десятків разів.
Я перебираю подумки ці речі й розумію, як їх мало. У цю мить мені видається, що чогось тут гостро бракує. Усього тут занадто мало. Може, я чогось не купив? Немає пляшечок із парфумами, губних помад і кремів, немає шпильок, торбинок із чимось таким, що мають лише дівчата. Немає перстенів, ланцюжків, кульчиків. Чому ж я лише зараз зауважив їхню відсутність?
Оля вже другий рік вчиться в Києві і лише зрідка приїжджає додому. Дотепер мені вистачало цих приїздів. Я також навідувався до столиці у справах. Ми зустрічалися, разом гуляли, ішли до театру, пили каву-чай, сміялися, жартували, а потім вечеряли, і вона їхала в гуртожиток, де я ніколи не був, а я повертався до готелю.
Щоразу ті київські прощання, перед тим як ми розійдемося коло метро «Хрещатик», ставали мені все важчими. Дорогою до готельного номера я відчував, що мене дедалі більше долає гострий сум, і до кінця не міг збагнути його причини.
Це стара, як світ, істина: навіть тих, кого ми дуже любимо, мусимо відпустити. Неможливо прожити життя за них. Можна лише підтримати, порадити. Але від цього не стає веселіше.
Я згадую Олю маленькою. Це було ніби вчора. Вона дріботіла біля моїх колін, коли я блукав з ватагами своїх друзів вечірнім містом. Її, таку крихітну, у шортиках з бантиками на колінах, продавчині на вулицях, посміхнувшись, пригощали цукерками. Пам’ятаю свій кожен страх за неї, коли хворіла. Радість від того, що бачив, як росте. Вставання досвіта, тоді, коли вона прокидалася. Співання лише їй колискових.
А зараз лише ця дрібка речей… Я йду в темінь кухні, набираю її номер і чую, як вона плаче, десь далеко від мене, за сотні кілометрів, розповідаючи, що її зрадила ще донедавна найкраща подруга. Я ж відчуваю невимовну радість, що вона є, що чую її голос. Кажу: «Я люблю тебе, дитино, я тебе ніколи не покину». І за хвилю сльози течуть моїм обличчям. Але в цій темноті їх ніхто не бачить. Відчуваю, як ми в цю мить стаємо зовсім поруч, і я навіть чую її дихання, можу торкнутися її, моєї доньки, яка завжди так близько.

Іван КОСТЮК