Все приблизно так, як недільна Служба Божа. Ті, хто на ній перебувають, відчувають велич того, що тоді з ними відбувається. Моменти просвітління є реальними. Коли якісь скептики кажуть, що це лицемірство, то вони помиляються. У час богослужіння усі, хто туди приходить, є кращими від самих себе тоді, коли вони не у церкві.

Обставини такого ґатунку страшенно впливають на ґатунок парафіян. Не слід говорити про лицемірство. Краще правдиво визнати роздвоєність. І признати, що на недільній службі усі є так само щирими, як і в інші дні, тоді, коли роблять різноманітну фігню.

Щось таке саме відбувається в часі нашої революції, яка подібна на Службу Божу. Обставини, пов’язані з революцією, з бажанням кращої України, сприяють тому, щоби в людях проявлялася світлість. Добро і усі найкращі речі. Завдяки цим обставинам можна забути про іншу сторону, про сторону темну, яка так само сильно не покидає жодного з нас у ці світлі часи.

Пригадаймо собі, що було актуальним ще кілька місяців тому. Пригадаймо собі усі ці речі, які викликали обурення. Обурення тим сильніше, що їх робили дуже наші люди. Пригадаймо собі усі западла, недолугості, усю безпросвітність наших містових дореволюційних історій. Усі вирубування дерев, незаконні забудови, захоплення земельних ділянок, несмак, який панував, і хамство, яке керувало нашими стосунками, некомпетентність, яка була визначальною у вирішенні усіх справ.

Тоді так можна було, бо обставини цьому сприяли. Обставини були такими, що закликали до опускалова, до дороги вниз, до заперечення того себе, який у неділю щиро переживав літургію.

Тепер все інакше. Тепер у нас запанувала неділя. Рідкісний час, який провокує бути порядним. Дуже щиро і правдиво. Обставини сприяють.

Але ця революція, ця війна добра зі злом невдовзі закінчиться. Обставини перестануть сприяти тому, щоби бути кращим. І про це варто подумати вже тепер, коли ще триває екстаз усього найкращого.

Закінчення революції буде подібним на абстиненцію, на ломку. Ейфорія відійде, а з нею і світлість. Почнеться депресія і повернення до темних сторін особистості, бо вони є, вони наразі нікуди не поділися.

Щаслива війна ще триває, а вже варто подумати про те, як з неї вийти з мінімальними травмами. Як повернути героїчних вояків, яким на все наср..ти, до повоєнного життя, в якому треба знову вважати на все і за все брати відповідальність. Як витлумачити героям, що замість лозунгу про волю або смерть їм доведеться повернутися до складного світу свободи і життя. Як повернути з побоїщ усіх тих, які туди, на побоїща, утекли від чогось значно ризикованішого.

Усім нам буде нелегко, коли через кілька днів, тижнів, місяців або років повернемося до мирного життя. Коли ворог перестане бути таким очевидним. Коли супротивник заховається десь всередині нас. Коли бойові побратими виявляться особами, що пильнують власні інтереси. Коли бойові заслуги перестануть будь-що значити, і ветеранам прекрасної революції доведеться знову платити за комунальні послуги…

Дуже важко буде зрозуміти, що так має бути, що революція – це красиве відтермінування того, що сам маєш робити нащодень. А ще важче буде налагодити співжиття з тими, які цієї революції взагалі не завважили, які собі і тоді спокійненько жили і споживали. Наше суспільство перебуває у парадоксальному стані, коли співіснують дві парадигми, два погляди на світ.

З одного боку – тотальна зневага до іншого. З іншого – поняття про те, що люди мають керуватися людськими цінностями. Віра у потребу цінностей уже є. Зневага ще нікуди не відійшла. Момент загострених вимог до інших збігається з неохопною толеранцією до самого себе. Врешті, це не так зле, бо призвело до революції. Але це так болісно – бо вихід з революції буде дуже травматичним. І про це пора подумати вже тепер. Аби була сама радість…

Тарас ПРОХАСЬКО