Затихли постріли, замовкли барабани, пригасли багаття з шин. Поріділи ряди тих, хто стоїть на барикадах, і тих, хто навпроти них закрився металевими щитами. Триголова опозиція думає про мороз, до останнього не знає, що проводить у неділю: інформаційні виступи чи повноцінне віче. Коли на Майдані вкотре стоять десятки тисяч людей, вони один за одним зі сцени повторюють однакові тези: «Нам поможе Європа, нам поможе світ. Про це нам сказали в Мюнхені. Нам пообіцяли, нас запевнили…»
Мовби Пилип з конопель, вискакує депутат фракції Регіонів. Одразу кажуть: перейшов на наш бік. За кілька годин «перебіжчик» спростовує: нізвідки не виходив, нічого не казав, ніде не був, усе це провокації опозиції.
А Майдан стоїть і якось не надто охоче відгукується на заклики, чомусь не хоче реагувати «правильно». Опозиція далі налягає, що через кілька днів усе вже буде вирішуватись у парламенті, повернемось до варіанту Конституції 2004 року, створимо нову більшість у Верховній Раді. Вкотре повторює цю мантру, наче хоче переконати не лише людей, чиї очі спрямовані на сцену, але й самих себе. Не віриться! Чим частіше повторюють, тим більше не віриться. Якось сумно і тужно стає від того, що король голий. І не лише той, який у Межигір’ї, але й той, який на сцені.
І цього ж дня з України вивозять на лікування скатованого автомайданівця Булатова. Коли він промовляв зі сцени, цей дещо повнуватий приємний чоловік, то здавався старшим за свої роки. І ось кілька роликів його розмови в лікарні з послом США в Україні. Дмитро повертає потовчене обличчя, і зблизька видно, наскільки він ще молодий. Тихо каже: «Вони розпинали мене, прибили долоні цвяхами до дошки, а потім відбивали ноги. Я благав убити мене…, бо вже не міг стерпіти щоденних катувань». І його очі в цей момент – очі мужнього правдивого чоловіка. Чому ж люди з такими очима не обстоюють наших інтересів на переговорах? Чому так зрідка вони зринають на сцені Майдану? Чому натомість гомеричний регіт майданної січі викликає «а далі хоч кулю в лоба»? І вже в Інтернет-мережах кепкують: «Чому не було Арсенія? Пішов кулю з лоба виколупувати». Жорстоко, але хіба не правдиво?
Восьмирічний хлопчик, який розповідає про свої постійні відвідини разом з батьком Майдану, каже, що йому найбільше подобається Кличко. Навіть приснився, що став президентом і виступав зі сцени в червоних боксерських трусах. Сьогодні вівторок, Кличко знов поїхав до президента. Результат відомий – жодного результату. Я собі думаю: а поїхав би він до нього в червоних боксерських трусах, от би Янукович офігів. Хоч би чимось здивував нашого гаранта.
Минає місяць за місяцем. Люди не стомилися, вони очікують. Залишається неповних два тижні, як завершиться дія «закону про амністію». Влада потроху відловлює активістів, а заодно і випадкових людей, палить авто. Прокуратура опротестовує здебільшого юридично недолугі рішення обласних рад. Народні ради, якщо й утворилися, то наче чекають, що їх створення також буде визнано незаконним. Усі чогось чекають, але безсумнівним є одне: нічого само собою не вирішиться. Влада в найкращих традиціях 90-их думає, що все якось розсмокчеться, люди зм’якнуть, ослабнуть, а тоді їх голими руками. Опозиція боїться не лише відповідальності і Майдану, а вже й самих себе. А Майдан не змириться з поразкою. І цієї відваги поки що не усвідомлює ані влада, ані опозиція, ані знавіснілі садисти, що катують активістів, питаючи, яке іноземне посольство платить їм гроші.
Ці кілька тижнів – не перемир’я в неоголошеній війні, не пауза для перепочинку, це часовий термін для віднаходження бодай дрібки здорового глузду. Якщо його не буде знайдено, вузол усе одно розв’яжеться. Якщо не розв’яжеться, буде розрубаний. І фінал може шокувати навіть найбільших оптимістів із песимістами разом.

Іван КОСТЮК