Мені в житті досить пощастило, бо до останніх місяців я майже не перетинався із тим, що називається державою. Життя, правду кажучи, взагалі мало змінилося після того, як зникла одна держава, в якій я народився, і з’явилася інша, наша.
З того часу минуло вже багато років, але найвиразнішою ознакою нового життя була свобода слова, свобода церкви, свобода поглядів. Щоправда, не без застережень. І це зрозуміло, у будь-якій державі не можна публічно говорити абсолютно всього. Інша справа, що моє життя мало змінилося, бо у своєму оточенні ми і у попередній державі мали свободу слова.
Мабуть, я перебільшую, бо дрібних змін було дуже багато. Але кажу тепер тільки про співіснування з державою.
У цьому сенсі все якось так само. Те, що асоціюється з діяльністю держави, таке саме недолуге і злиденне, як і у попередній країні. Так само все якесь роздовбане, убоге, обдерте, нещасне, затуркане і примітивне. Такі ж блискучі поодинокі об’єкти і досягнення на тлі такої самої руйнації, абсурду і темності.
Тому мені пощастило, що я так мало мусив контактувати з цією державою.
За винятком однієї галузі. Не знаю, чи маю рацію, але чомусь вважаю, що вона все ще представляє державу. Маю на увазі колії, залізницю, поїзди, маршрути, розклади і так далі.
Я почав інтенсивно їздити поїздами в середині вісімдесятих, коли почав вчитися у Львові. За тридцять років у моєму статусі нічого не змінилося – я далі їжджу поїздами. Незважаючи на те, що мої багаторічні спостереження зафіксували багато дрібненьких і цікавих мікроперіодів у звичаях і правилах на українській залізниці, мушу наполягти, що одороблість нової держави ця сфера виявляє так само виразно, як недолугість попередньої.
Добре, що я звичний до всього, що можна запізнати і пережити на залізниці, добре, що мені це навіть дещо подобається, бо додає відчуття повноти існування і підтримує віру в те, що вдасться прожити так, щоби твоє життя не перемінилося якось так, що весь попередній досвід втратить своє значення.
А ще саме на залізниці я отримав нагоду зрозуміти, як насправді функціонує українська держава. Епізод доволі незначний, але через нього чудесно демонструє себе система.
Багато років на нашій залізниці – на відміну від інших країн – курці мали єдине узаконене місце для куріння. Знамениті тамбури були такою зоною свободи. Незважаючи на те, що ці тамбури часто були дірявими, темними, засніженими, холодними або задушливими, незважаючи на те, що іноді там збиралося стільки людей одночасно, як у якійсь переповненій в’язничній камері, незважаючи на те, що одяг після кількох виходів у тамбур наскрізь просочувався тютюновим димом, вони були все ж таки відрадою. Єдиним місцем у цій воєнізованій системі поїзда, де можна було почувати себе комфортно і вільно. Відповідно, люди, які виходили з вагона у тамбур, несподівано мінялися. Вони переставали на короткий час бути затисненими, боязкими, знедоленими і хронічно хворими. Навіть періодичні конфлікти, плачі і напади кашлю були якимись терапевтичними.
І от одного дня президент країни (не парламент, не референдум, не таємна поліція), про існування якого, якщо не дивитися телевізор, міг би і не здогадуватися, бо його діяльність досі не зробила жодної користі, раптом видав указ про те, що чомусь не можна курити на залізниці. Ні на станційних платформах, ні тим більше у поїздах. Зрозуміло, що це мотивувалося батьківською турботою про всіх нас – і курців, і некурців. Але ж вся турбота тільки й цією бездумною забороною закінчилася. У значної частини народу було забрано ту поодиноку свободу, яка не мала альтернативи. Зрештою, раптова заборона, яка насправді не дала ніякої користі, не була підкріплена якоюсь навіть позірною пропозицією вирішення проблеми. Тому все відбувалося так, як прийнято у нашій державі. Боязливіші терпіли і не курили, впертіші курили так само, як і перед указом. Провідники закривали на це очі, бо не мали засобів впливу, крім крику. І тільки міліційні патрулі, які почали сновигати поїздами, час від часу лапали посеред ночі якогось необережного порушника. Невдаху принижували і залякували, брали в нього гроші і йшли далі. Здається, цей указ діє далі. Епізод, звичайно, дрібний, але дуже показовий. Принаймні для мене він розкрив усі механізми державної системи.

Але це було ще давніше, ще перед найновішими відкриттями…

Тарас ПРОХАСЬКО